Урок 3

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. МОНГОЛЬСЬКА НАВАЛА

1. Утворення Галицько-Волинської держави

Феодальна роздробленість та князівські міжусобиці послаблювали удільні князівства, робили їх вразливими перед зовнішньою агресією. В кінці ХІІ ст. на західноукраїнських землях почався процес політичної консолідації. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

• вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);
• необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;
• енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199–1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238–1264 рр.);
• існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

• І етап (1199–1205 рр.) – утворення та становлення;
• ІІ етап (1205–1238 рр.) – період міжусобиць;
• ІІІ етап (1238–1264 рр.) – розквіт та піднесення;
• IV етап (1264–1323 рр.) – стабільність та піднесення;
• V етап (1323–1340 рр.) – поступовий занепад.

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. У 1188 р. він уперше зайняв Галич, але місто надовго йому не вдалося утримати через натиск угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Так було утворено Галицько-Волинське князівство. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства. Водночас князь Роман втрутився у боротьбу за Київ: у 1204 р. він здобув його і прийняв титул Великого князя Київського; у 1202, 1204 роках здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку XIII століття князь Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі». Реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року.

Мал. 1. Роман Мстиславович.

2. Період міжусобиць

Через раптову смерть князя Романа у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі прагнули до незалежності, галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів – Данила і Василька. Під приводом захисту синів покійного князя Романа у справи князівства втрутилися – Польща й Угорщина. Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі – сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер про-угорського угрупування галицької знаті. Після його вигнання у 1214 р. монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них і поділили їх між собою. Незабаром угорці домоглися захоплення усієї Галичини.  Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний – виходець з дрібних київських князів, який до того часу правив у Новгороді. При допомозі половців він у 1221 р. у вирішальній битві під Галичем  розбив угорські війська та визволив Галицьке князівство ставши правити у ньому. Задля укріплення свого положення князь Мстислав уклав союз з молодими Романовичами. Але вже згодом під впливом проугорської партії галицьких боярів він був змушений у 1228 р. покинути князівство, яке заповідав угорському королевичу Андрію Андрійовичу Що ж до Волині, то вона  після смерті князя Романа розпалася на дрібні удільні князівства, її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинське князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі утримували лише другорядні волості. У 1215 р. вони спромоглися повернути собі Володимир, у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з-під польського протекторату через смерть короля Лешка І Білого. Завдяки спільним діям їм вдалося розбити місцевих удільних волинських князів та станом на 1230 р. об'єднати у своїх руках Волинь. Князі Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні 8 років вони вели війну за Галичину (окуповану угорцями). У 1238 році князю Данилу вдалося остаточно здобути Галич і вигнати іноземців. Таким чином було відновлено єдність відновив Галицько-Волинського князівства.

Мал. 2. Данило Галицький

3. Монгольська навала

Всередині ХІІІ ст. відбулась одна з найтрагічніших подій вітчизняної історії – монгольське нашестя. Перша битва з монголами відбулася у Приазов’ї (нинішня Донецька область) на р. Калці де 31 травня 1223 р. об’єднані полки руських князів та половців зазнали нищівної поразки через відсутність єдиного командування та неузгодженість дій. З першої кривавої зустрічі з монголами ні Київ, ні інші князівства не зробили потрібних висновків, щоб врятувати свою землю. Після цих подій майже півтора десятиліття був відносний спокій. Але уже в 1235 р. в столиці монгольської держави – Каракорумі було прийняте рішення «спрямувати переможний меч на голову вождів русів». Похід на Захід доручили очолити онукові Чингізхана Батухану або Батию (1208–1255 рр.) Наприкінці 1237 року монголи посунулися 140-тисячною армією на руські землі. Першими постраждали князівства Північно-Східної Русі. Завойовники пограбували і спалили міста Рязанського князівства, а на початку 1238 р. вдерлися у Володимиро-Суздальську землю, розорили Володимир-на-Клязьмі, Коломну, Суздаль, Ростов, Углич, Твер й інші міста. У Батия була вишколена кіннота. Вона нападала раптово і знищувала та спалювала все на своєму шляху. Мешканців міст, які не здались за першою вимогою, винищували усіх, навіть жінок, дітей і старих. У полон монголи брали лише ремісників і частину молодих людей, яких використовували при нападі на інші руські міста. Після походу 1237–1238 рр. завойовники відступили у південно-руські степи, де відпочивали і відгодовували своїх коней. Весною 1239 р. орда розпочинає новий наступ. Вона вторглася в Південну Русь (на територію нинішньої України), раптово напала на Переяслав і спалила його. Далі загарбники пішли на Чернігів. Обороною міста керував князь Мстислав Глібович. Літопис повідомляє: «Билися вони, переможений був Мстислав і безліч із воїв його побито було, і взяли вони город, і запалили вогнем». Далі метою Батия було захоплення Києва. Менгу-хан – його воєвода – надіслав жителям вимогу здати місто. Та кияни відмовилися це зробити. У 1239 році ослаблені військовим походом монголи не наважилися на штурм Києва.

Мал. 3. Хан Батий.

Тільки восени 1240 р. все величезне військо Батия наблизилось до міста. Обороною Києва керував досвідчений і хоробрий воєвода Данила Галицького тисяцький Дмитро. Та сили були нерівними. Воїни Батия ніч і день били по укріплених стінах Києва стінобитними машинами. Через кілька днів стіни були проламані і ворог проник у місто. Монголи також зазнали тяжких втрат, тож Батий дав своїм воїнам кілька днів для перепочинку. За цей час кияни зайняли нові оборонні позиції і збудували укріплення навколо Десятинної церкви. Бої почалися знову. 6 грудня 1240 р. опір останніх захисників було зламано. Місто було спустошене і зруйноване. Із сорока мурованих церков після навали залишилося п’ять-шість. Більшість мешканців загинули, інші були покалічені або потрапили в полон. Порубаного, але ще живого воєводу Дмитра монголи привели до Батия, і той дарував йому життя за відвагу. На початку 1241 р. монголи рушили на Волинь. Втрати, що їх зазнали ординці в попередніх битвах, давалися взнаки. На Волині вони вже не змогли здобути деяких укріплених міст, зокрема, вистояли Кременець і Данилів. Батий зняв їх облогу і пішов на Володимир. Захисники міста боролися до останнього воїна. Крім Володимира, були захоплені і спустошені Кам’янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк. Самовіддано боролися захисники міст Галицької землі. Звенигород (нині село біля м. Львова) був захоплений, розграбований і спалений. Після ординської навали це місто, що було центром удільного князівства, так і не відродилося. Після триденної облоги монголи оволоділи Галичем і розграбували його. Та Галицько-Волинська держава постраждала порівняно менше, ніж інші українські землі. Лісова і гірська місцевість також сприяли успішній обороні. Тут татарська кіннота не могла повною мірою використати свої бойові можливості. В 1242 р. після походу в Центральну Європу монгольські війська повернулись в пониззя Волги. Тут утворилась нова держава – Золота Орда.

Мал. 4. Галицько-Волинське князівство та Монгольська навала на українські землі.

4. Правління Данила Галицького

Об'єднавши у 1238 р. колишні володіння батька Романа, князі-брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу як старшому синові Романа Мстиславича. Перед монгольською навалою на руські землі, Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини, зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців, також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі – Києвом. З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, 1245 року розбили війська угорців, поляків, бунтівних боярів у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена, князь Данило зміг централізувати своє управління. Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило Романович був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, захопив ятвязькі землі, Чорну Русь у 1250–1253 рр., чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 р. Данило прийняв у Дорогочині титул «Короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді.  Відповідно, попри сподівання короля Данила, коаліція не склалася, тож він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254–1255 рр. проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русинів капітулювати.  У внутрішній політиці Данило прагнув забезпечити собі підтримку селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. З цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, з інших поруйнованих монголо-татарами руських князівств. Одним з головних напрямків Данила Галицького було заснування нових міст, таких як Львів, Холм та ін. В Холм, який був максимально наближений до Польщі на випадок нападу монголо-татар, Данило переніс свою столицю. Заснування міст сприяло розвитку ремесла і торгівлі, посилювало обороноздатність держави. Збільшувалась кількість городян, які були соціальною опорою князя в боротьбі з боярами. У 1264 році король Данило помер, так і не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.

5. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Галицького

Після смерті Данила Романовича галицькі та волинські землі залишались однією державою. Князь Лев (1264–1301 рр.) значно розширив батьківські володіння. Він приєднав до своїх земель Люблінську землю в Польщі і повернув частину Закарпаття з м. Мукачеве. У 1272 році він переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова, Лев підтримував жваві дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Юрій I Львович (1301–1308 рр.) як і його дід Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Юрій переніс свою столицю зі Львова до Володимира-Волинського. Одним із головних здобутків Юрія I було утворення в 1303 році окремої Галицької церковної митрополії.

Мал. 5. Юрій І Львович.

Після смерті Юрія I Галицько-Волинська держава перейшла до його синів Андрія Юрієвича і Лева II Юрієвича. Вони правили спільно в 1308–1323 рр. Ці князі проводили активну зовнішню політику, боролися проти татар. Останнім галицько-волинським князем був у 1323–1340 рр. син мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Юрійовичів, Юрій ІІ Болеслав. Він прийняв православну віру. У внутрішній політиці сприяв розвитку міст. Зберігся його привілей про надання німецького права місту Сянок. Спираючись на міщанство, у тому числі й іноземців, Юрій ІІ прагнув обмежити владу боярської верхівки. Такі дії князя викликало незадоволення серед місцевого боярства, і у квітні 1340 р. Юрія ІІ Тройденовича було отруєно у Володимирі-Волинському. Бояри посадили на престол литовського князя Дмитра-Любарта. Він був зятем Андрія Юрійовича. Любарт віддавна жив на Волині, був православним, знав українську мову і вважав себе законним спадкоємцем Романовичів. Іншим претендентом на Галицько-Волинську спадщину був польський король Казимир ІІІ Великий. У 1340 р. він організував похід польсько-угорського війська на Львів, здобув Львівський замок і захопив коронаційні відзнаки галицьких князів і королів (корони, золотий престол та ін.). Проте закріпитися в Галичині йому не вдалося. У 1349 р. Казимир ІІІ знову пішов походом на галицькі та волинські землі. Йому вдалося їх захопити. Галицько-Волинська держава втратила незалежність. Ще майже півстоліття між Угорщиною, Польщею та Литвою відбувалась боротьба за західноукраїнські землі. В результаті Галичина у 1387 р. остаточно відійшла до складу Польського королівства, Волинь потрапила під владу Великого князівства Литовського, а Буковина увійшла до складу Молдови.

Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:
1199 р. –  об’єднання Галицького і Волинського князівств під  владою волинського князя Романа Мстиславовича.
1205 р. – загибель Романа Мстиславовича  на території Польщі, початок тимчасового розпаду Галицько-Волинського князівства.
1238 р. – перемога в битві Данила Галицького над  Тевтонським орденом та звільнення  Дорогочина.
1238 р. – остаточне об`єднання Галицького та Волинського князівств під владою Данила Галицького.
1239 р. – почалося вторгнення на українські землі величезних монгольських сил на чолі з ханом Батиєм.
1240 р. – захоплення монголо-татарами Києва.
1241 р. – похід монголо-татар на Волинь.
1242 р. – повернення монголо-татар з Центральної Європи у Поволжя та заснування ними Золотої Орди.
1245 р. – в битві під Ярославом Данило розбив угорсько-польські війська.
1253 р. – коронація Данила Галицького в Дорогочині короною, яку надіслав Папа Римський Інокентія IV.
1256 р. – заснування Данилом Галицьким Львова.
1303 р. – утворення в  окремої Галицької православної церковної митрополії.
1340 р. – отруєння у Володимирі-Волинському останнього з Галицько-Волинських князів Юрія ІІ Болеслава Тройденовича.
1340 р. – перший невдалий похід польського короля Казимира ІІІ на Львів.
1349 р. – захоплення Галичини спільною польсько-угорською армією.
1387 р. – остаточне приєднання Галичини до Польського королівства.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК, КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1. Політичний устрій

Київська Русь ІХ–Х ст. була ранньофеодальною монархією із своєю династією Рюриковичів. На чолі держави стояв великий київський князь, в руках якого зосереджувалась законодавча, виконавча, судова та військова влада. Також до функцій князя входили представницькі обов’язки на міжнародній арені. Він правив за допомогою власної дружини (війська) та удільних князів, які були родичами великого князя та мали досить широкі права на місцях. Рада князів і старшої дружини (бояр) складала боярську думу, котра приймала важливі рішення. У разі відсутності чи смерті князя вона виконувала його функції, сприяла обранню нового князя. Управління в невеликих містах здійснювали намісники великого князя – тисяцькі та посадники. Слід відзначити, що у Київській Русі продовжували збиратися віча, проте воно уже не носило суто збір чоловічого населення, а зібрання впливових бояр, дружинників, заможного купецтва тощо.
 

2. Соціальний устрій

У Західній Європі населення поділялося на три стани (верстви): «ті, що моляться» (церковнослужителі), «ті, що воюють» (лицарі), «ті, що працюють» (селяни, ремісники та ін.) У Русі ж довгий час не існувало такого стану як духовенство, воно почало формуватися лише після прийняття у 988 р. християнства. У Київській державі 13–15% населення проживало у містах і селищах, яких нараховувалось близько 240. Проте лише 74 міста були із населенням близько 4–5 тис. чол. Одним із найбільших міст, не тільки у Русі, а й у Європі, був Київ, в якому мешкало приблизно 35–40 тис. чол. Кожне місто мало свій дитинець, де зосереджувалися органи влади та управління, та посад, у якому мешкало ремісничо-торгове населення. Основну масу населення Київської Русі складали селяни, які займалися землеробством та несли різні феодальні повинності, зокрема такі: данина (сплата продуктами: медом, хутром, зерном); відробіток (відпрацювання на полі землевласника) та повоз (постачання коней і транспорту для потреб князя).

Мал. 1. Привілейовані верстви суспільства Київської Русі.

Мал. 2. Непривілейовані верстви суспільства Київської Русі.

Мал. 3. Залежне населення Київської Русі.

3. Економічний розвиток

Основою господарства Київської Русі було землеробство. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, просо тощо. Розвивалося городництво та садівництво. Поширення також набуло скотарство. Так, на Правобережжі розводили переважно велику рогату худобу, а на Лівобережжі – свиней. Важливу роль відігравали промисли, насамперед мисливство, рибальство, бортництво (бджільництво). Одночасно з появою міст відбувається розвиток ремесла і торгівлі. Найбільше значення відігравали чорна металургія, залізоробне, гончарне, ткацьке та деревообробне ремесла. У ХІІ–ХІІІ ст. розквіту набуло склоробство. Важливе місце у Київській Русі займала торгівля. Через територію її територію проходили великі міжнародні торгівельні шляхи: «З варяг у греки», «шовковий», «соляний»,«залізний». Давньоруські купці вивозили за кордон зерно, зброю та інші металеві вироби, ювелірні прикраси, хутра, мед, віск. Імпорт складали: тканини, вино, предмети розкоші.

4. Перші школи та бібліотеки

З утворенням держави та її органів – управлінських, судових, податкових та інших виникає потреба у появі писемності. За князювання Володимира Великого у Києві була перша заснована школа. Поступово школи з`явились в усіх великих містах. Онука Ярослава княжна Янка заснувала у Києві при Андріївському монастирі школу для дівчат. Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювались при монастирях і церквах. Найперша бібліотека була заснована у 1037 році Ярославом Мудрим у Софії Київській. Заснована ним бібліотека була одна з найбільших у Європі й нараховувала понад 500 томів. Найпоширенішими були книги на церковну тематику, які переписували у скрипторіях. Кожна книжка була витвором мистецтва. Писали на пергаменті, а потім розмальовували малюнками та оздоблювали дорогоцінними металами та коштовним камінням. Тому за одну книгу можна було купити декілька сіл або й місто.

5. Відомі діячі культури Київської Русі

Мал. 4. Відомі діячі культури Київської Русі.

6. Літературні пам’ятки

 Мал. 5. Літературні пам`ятки Київської Русі.

7. Архітектурні пам’ятки Київської Русі

Мал. 6. Софійський собор (1037 р., Київ).

Мал. 7. Києво-Печерський монастир (1051 р., Київ).	Мал. 8. Михайлівський Золотоверхий собор (1108 р., Київ).

Мал. 9. Спасо-Преображенський собор (1036 р., Чернігів).	Мал. 10. Борисоглібський собор (1123 р., Чернігів).

Мал. 11. П’ятницька церква (кінець ХІІ ст., Чернігів).	Мал. 12. Церква Святого Пантелеймона (кінець ХІІ ст., р. Галич).

Окрасою монументальних споруд був фресковий живопис (розпис фарбами по вологій штукатурці) та мозаїки (зображення, складені з кольорових камінців або непрозорого скла). Широкого поширення набуло іконописання за візантійською традицією. Слід відзначити, що у період Київської Русі значного поширення набули майже усі види мистецтва, крім скульптури.

Мал. 13. Богоматір Оранта. Мозаїка у Софійському соборі.	Мал. 14. Мозаїка Христа Вседержителя (Софійський собор).

Мал. 15. Холмська ікона Богородиці (візантійська традиція), ХІ ст.	Мал. 16. Вишгородська ікона богородиці (візантійська традиція), перша половина ХІІ ст.	Мал. 17. Дорогобузька ікона Богородиці, остання третина ХІІІ ст.

Мал. 18. Родина князя Святослава Ярославича.

Мініатюра з «Ізборника», 1073 р.

Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:
989–996 рр. – спорудження Десятинної церкви.
1037 р. – завершення будівництва Софійського собору у Києві.
1056–1057 рр. – створення Остромирового Євангелія.
1073–1089 рр.  – споруджено Успенський собор Києво-Печерського монастиря.
1113 р. –   укладення  «Повісті минулих літ» Нестором Літописцем.
1187 р. – створення «Слова о полку Ігоревім».
1187 р. – перша згадка назви «Україна».

ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬСЬКОЇ ТА ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВ (XIV- XVI СТ.)

1. Боротьба Польщі та Литви за Галицько-Волинську спадщину.

Впродовж XIV-XV ст. між могутніми сусідами розпоча­лася боротьба за оволодіння Україною. Після смерті Юрія-Болеслава II король Польщі вступив у Галичину. Йому вдалося оволо­діти кількома фортецями. У Львові поля­ки пограбували княжий палац на Високо­му Замку. Проте, не маючи си­ли, польське військо відступило.

Тим часом волинське боярство, шука­ючи собі князя, спинилося на кандидатурі Любарта Гедиміновича, який вва­жався спадкоємцем Юрія-Болеслава II. Обираючи Любарта, волиняни розрахо­вували на підтримку Литви у боротьбі з татарами та угорськими й польськими феодалами. Протягом 50-60-х років XIV ст. між Польщею й Литвою точилися війни за Галичину й Волинь. В 1387 р. Галичина остаточні відійшла до Польщі. Волинь залишилась частиною Великого князівства Литовського. Найбільше просування Великого князівства Литовського на українські землі спостерігається в період правління Великого князя литовського і київського Ольґерда.

У 1362 р. Ольґерд розпочав приєднання Київської і Подільської земель, що спричинило зіткнення з татарами. Близько 1362 р. відбулася знаменита переможна битва українсько-литовських військ Ольгерда з татарами на р. Сині Води. Після Синьоводської битви також було приєднано Поділля (1363), на якому стали князювати князі Коріятовичі,та степову Київщину. Загалом володіння Русько-Литовського князівства розширено далеко на південь: на Дніпрі – до порогів, а на Дністрі – до його чорноморського гирла. У другій половині ХІV – першій половині ХVІ ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського

Мал. 1. Князь Данило Острозький у битві на Синіх Водах.

Політика Литви і Польщі щодо українських земель мала відмінності. В Галичині польська влада відразу почала нав′язувати власний політичний устрій, культуру та релігію. У 1434 р. скасоване автономне становище Галичини, відмінене давньоукраїнське право та судочинство. Галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут утворено Руське воєводство (з центром у Львові). У 1462 р. утворене Белзьке воєводство.

Інша ситуація спостерігалисьна українських землях, які опинилися в складі Литви. Литовці зазнали надзвичайно силь­ного культурного і релігійного впли­ву з боку східнослов'янських народів. Вони переймали українську військову організацію, адміністративний устрій, систему господарювання. «Руська прав­да» стала джерелом литовського права. Панувала в князівстві руська мова.Чима­ло литовських князів приймали право­слав'я, брали шлюб з представницями ук­раїнських, російських, білоруських кня­зівських родин. Велике князівство Ли­товське називали Литовсько-Руським, або Литовською Руссю.

Зміна в автономному становищі українських земель відбулася після укладення Кревської унії та подій, спричинених нею. Кревська унія між Польським королівствомта Великим князівством Литовським (1385) передбачала об’єднання Польщі і Литви в єдину державу і підкріплювалася укладенням шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла.

Напрактиці повного об’єднання Литви та Польщі не відбулось. Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Великого князів­ства Литовського. Це викликало гостре не­задоволення місцевої знаті. Згідно з угодою в Острозі 1392 р., Вітовт, двоюрідний брат Ягайла, фактично став великим князем литовським.

Вітовт провадив активну політику лікві­дації уділів на українських землях. В ре­зультаті Волинь,Чернігово-Сіверщина, Поділля, Київщина перейшли під безпосе­реднє управління намісників Вітовта. Однак на українських землях зберігалися старі форми самоврядування, місцевий суд. Урядовою мовою залишила­ся книжна білорусько-українська. Значнийвплив мало православ'я.

Союз Литви і Польщі сприяв перемозі над спільним ворогом – Тевтонським орденом. Вирішальною була Грюнвальдська битва, яка відбулася 13 липня 1410 р. Союзне військо, до складу якого входи­ли також білоруси, росіяни, татари, чехи, розгромило хрестоносців, котрим допо­магали 22 держави Західної Європи. Блискуча перемога під Грюнвальдом призвела до занепаду Тевтонського ордену.

Мал. 3 . Галицькі корогви у Грюнвальдській битві.

Після Грюнвальдської битви станови­ще Вітовта як незалежного володаря знову зміцнилося. Політичну незалеж­ність Литви закріпила Городельська унія 1413 р., якою було визнано литовську державність на чолі з великим князем.

2. Остаточна ліквідація автономії українських земель

У 1470 р. завершено уніфікацію українських земель шляхом скасування Київсь­кого князівства. Після смерті київського князя Семена Олельковича, незважаючи на законні претензії Олельковичів, їх було усунуто, а воєводою (намісником) призначено литовського магната Мартина Ґаштольда (Ґаштовта). Близько року тривала боротьба киян проти призначення Ґаштольда, якого не хотіли впустити в місто. Неприй­няття викликали не національність чи релігійно-обрядова приналеж­ність воєводи, а сам факт приниження Києва, який, з огляду на тра­дицію, заслуговував на князівську гідність бодай у вигляді удільного княжіння. Ґаштольд здобув Київ за допомогою війська, однак, не знайшовши підтримки серед міського українського населення, у 1475 р. повернувся у Литву.

У 1480 р. київським воєводою призна­чений киянин Іван Ходкевич. Таким чином, Київське князівство (останнє з-поміж інших земель) стало звичайною провінцією Вели­кого князівства Литовського, позбувшись князівської гідності. Після ліквідації Волинського (1452) і Київського (1470) князівств, на їх мі­сці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками - воєводами. Воєводства складалися з повітів, а повіти - з волостей.

3. Створення Кримського ханства

Вперше татари появилися на території Криму у 1223 р., під час першого розвідувального походу монголо-татар проти половців та Київської Русі. Проте довго вони не затрималися у Причорноморських степах та Криму. Після розгрому монголо-татарами Київської Русі Крим безпосередньо увійшов до складу Золотої Орди. На його території було створено улус із центром у місті Солхаті (нині Старий Крим), на який поширювалася влада ханів Золотої Орди.

Безперервні війни у Малій Азії та на Кавказі зумовили у ХІІІ ст. переселення вірмен у Кримські міста. Відновлення монголо-татарами шовкого шляху зумовило появу на узбережжях Криму італійських торгових факторій. Головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом стали генуезці. Ключовим центром генуезької торгівлі стає м. Кафа, засноване в другій половині ХІІІ ст. на місці давньої Феодосії. 

Генуезці не цуралися работоргівлі і незабаром Кафа стає головним невільничим ринком усього Північного Причорномор`я.  Також генуезькими факторіями стали Чембано (Балаклава), Солдайя (Судак), Боспоро (Керч), Тана в гирлі Дону та ін.

Давня назва Кримського півострова звучала як "Таврія". Татарською "Кирим" означає "рів", "укріплення. Саме так татари називали столицю Кримського улусу, місто Солхат. У XIV-XV ст. назва Крим поширюється на весь півострів, який на Перекопському перешийку було укрпілено фортифікаційними спорудами.

Розпад Золотої Орди призвів до поступового відокремелянн Кримського улусу з під її влади. Основним союзником кримських татар наприкінці XIV - в першій половині XV ст. у їх прагненні до незалежності було Велике князівство Литовське. Литовським князям було вигідно на південних рубежах своєї держави мати невелике і дружнє їм Кримське ханство, аніж агресивну і сильну Золоту Орду. Майбутній Кримський хан Хаджи Гірей, народився у литовському м.Троках (нині Тракай). Своє право на Кримський улус Хаджи Гірей заявляв як нащадок Чингізхана. Опираючись на підтримку Великого князівства Литовського у 1428 р. він розпочинає боротьбу за Крим. Проте лише у 1449 р., опираючись на підтримку найвпливовіших родів Ширінів і Баринів, Гаджи гірею вдається проголосити себе ханом. Цей рік прийнято вважати роком заснування Кримського ханства. Остаточно ж самостійність від Золотої Орди Кримське ханство виборює у 1455 р. Кримські хани розширюють територію ханства, підкорюють причорноморські степи та підпорядковують прибережні міста.

Мал. 4. Хаджи І Гірей - засновник Кримського ханства

Після смерті у 1466 р. Гаджи Гірея між його синами розпочинається боротьба за владу. В неї втручається хан Великої (Заволзької) Орди і турецький султан Мегмед ІІ, який теж хотів утвердитися в Криму. Заблокувавши для генуезьких кораблів протоки, 1475 р. турецькі війська пішли на штурм генуезьких міст. Із захоплених генуезьких міст Південного узбережжя Криму, включаючи столиці князівства Феодоро - Мангуп, було створено турецьку провінцію - Кафський санджак.

Новим Кримським ханом стає син Гаджи Гірея - Менглі Гірей, який у 1478 р. визнає васальну залежність від Османської імперії.

4. Набіги татар на українські землі

Кримські татари сформувалися в результаті змішування монголо-татар з народами, які здавна проживали в Криму (кімерійцями, скіфами, греками, готами, половцями, вірменами) та полоненими українцями, білорусами, поляками, росіянами.

Впродовж XIII - початку XVI ст. основою господарства кримських татар було кочове скотарство. Примітивне землеробство тільки зароджувалося. Кочове скотарство не забезпечувало мінімальних потреб татар, часто виникав голод. Тому єдиний спосіб забезпечити себе всіх необхідним татари вбачали у грабежі українських, білоруських, польських та російських земель.

Основу кримського війська складала кіннота, яка на той час була наймобільнішим військом Європи. Кримське військо у поході могло подолати за день до 120 км. Така маневреність давала можливість раптово появлятися, грабувати і відходити за награбованим додому. Як правило в похід відправлялося до третини чоловічого населення Криму. Кожен воїн брав із собою 5-6 коней, яких під час переходів постійно змінював, щоб не перевтомлювати їх. Частина коней ішла на їду. Традиційною у поході їдою для татар була конина нарізана на смужки і покладена під сідло коня. Підвищена температура під сідлом та кінський піт розмягшували м`ясо, яке згодом йшло в їду. Також на кожен десяток татари брали великий казан у якому варили м`ясо. Татари були вмілими лучниками і вогнепальною зброєю майже не користувалися. Обладунки високо цінилися серед них і використовувалися, як правило, знатними татарами. 

Поступове зближення Кримського ханства з Московським князівством, яке ворогувало з Великим князівством Литовським, у другій половині XV ст. призвело до активних грабіжницьких походів татар на українські землі. Перший письмово зафікосваний грабіжницький похід кримський татар на Галичину та Поділля датується 1474 р. Доволі часто до походів кримських татар на українські землі спонукали московські князі, які визнали себе васалами татар і платили їм дань. Відволікаючи Велике князівство литовське та Польщу на боротьбу з татарами, Москва могла активно боротися за білоруські та українські землі з Великим князівством литовським. Так, 1 вересня 1482 р., заохочуваний великим московським князем Іваном ІІІ, Менглі Гірей, син Гаджи Гірея, напав на Київ і розгромив його. Захоплені у храмі Св.Софії в Києві золоті чаша й таріль були відправлені татарами в подарунок московському князю.

Після цього, практично кожного року татари виряджали військові загони для грабежу українських земель. Інколи до них долучалися й турецькі підрозділи. Так, у 1489 р. на Галичину вперше напали турки, які спустошили край та вивели у полон десятки тисяч жителів. Основною метою грабіжницьких походів татар на українські землі було захоплення полону або ясиру. Ці походи приносили значні прибутки турецькій імперії. Адже за кожного полоненого, якого проводили через укріплення на Перекопі турки брали податок. Більшість полонених продавалися на невільничому ринку в Кафі. Доволі часто перекупниками живого товару виступали християни генуезці.

Україна зазнавала величезних демографічних втрат від татарських набігів. Упродовж 1450-1556 р. татари грабували не менше 86 раз українські землі. За підрахунками демографів втрати України становили від 2 до 2,5 млн осіб. Для порівняння чисельність населення США, за даними перепису 1790 р., становило 3,9 млн осіб.

Мал. 5. Орда повертається з ясиром. Гравюра з угорської хроніки XV ст.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1362 р. - битва українсько-литовських військ проти монголо-татар на р.Сині води і приєднання до Великого князівства литовського Київської і Подільської земель.

1385 р. - укладення Кревської унії між Польським королівством та Великим князівством литовським, почато об`єднання держав.

1387 р. - Галичина остаточні відійшла до Польщі. 

 1410 р. - 13 липня - перемога об`єднаних військ Польського королівства та Великого князівства литовського над Тевтонським орденом біля Грюнвальду.

 1434 р. - скасоване автономне становище Галичини.

1449 р. - проголошення Хаджи Гірея ханом та створення Кримського ханства.

1462 р. - утворене Белзьке воєводство.

1471 р. - остаточна ліквідація Київського князівства.

1475 р. - захоплення турецькими військами в Криму генуезьких міст та знищення князівства Феодоро.

1478 р. - Менглі Гірей  визнає васальну залежність від Османів, Кримське ханство стає васалом Османської Порти (турків).

1482 р. - 1 вересня - заохочуваний великим московським князем Іваном ІІІ, Менглі Гірей напав на Київ і розгромив його. 

1489 р. - перша згадка про українських козаків у писемних джерелах.

СОЦІАЛЬНИЙ УСТРІЙ, ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ ТА КУЛЬТУРА У ДР. ПОЛ. XIV - ПЕР. ПОЛ. XVI СТ.

1. Особливості соціального устрою українських земель.

Занепад Київської Русі та Галицько-Волинської держави призвів до суттєвих змін в соціальній структурі українського населення. Насамперед змінилась роль української аристократії, яка поступилась своїми позиціями політичним елітам держав в які були вкючені українські землі. Кревська унія та пораза Свидригайла призвело до втрати українськими князями своїх позицій. Більше того, впродовж XV ст. відбувається поступове зближення князівської верстви з представниками інших привілейованих станів, таким чином формується єдиний привілеойваний стан - шляхта. Незважаючи на посилення процесів денаціоналізації окремі князівські роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких продовжують відігравати активну участь у державному управлінні.

Крім князів, до вищої верстви тогочасного українського суспільства належали пани, головною ознакою яких було володіння власною вотчинною землею. Найчисельнішим прошарком шляхетської верстви була дрібна шляхта - зем'яни. Основним заняттям зем'ян була служба у представників вищої шляхти. Проте поступово відбувався процес зубожіння зем'ян і вони переходили до категорії шляхти-голоти.

Характерною рисою шляхетського стану, було його прагнення здобути собі загальні права і привілеї, оскільки князі мали такі права за фактом свого народження. Шляхта здобуває такі права на початку XVI ст., вони були закріплені в Першому Литовському статуті 1529 р. Згідно з ним шляхті було гарантовано що її не можна карати без суду. Варто зазначити, що на територіях Королівства Польського шляхта користувалась набагато ширшими привілеями, але на той час вона складалась переважно з етнічних поляків.

Духівництво продовжувало відігравати особливу роль в українському суспільстві, до духовного стану належала приблизно десята частина всього населення. Особливістю цього стану було те, що він не підлягав світському суду. На XV ст авторитет православної церкви був досить високим, але поступове поширення католицизму, особливо після інтеграції ВКЛ і Польщі призвело до послаблення позиції православних на українських землях. Актом, що засвідчив поділ суспільства за релігійною ознакою стала Городельська унія 1413 р., згідно якої брати участь в державном управлінні могли лише католики.

2. Соціально-економічний розвиток.

Важливою рисою цього періоду ста­ло зростання феодального землеволодіння. Земля була важливим джерелом зба­гачення. Всі державці обов'яз­ково мусили відбувати за маєтки військо­ву службу. Таке землеволодіння називалось «державою». Всі бояри, які розпоряджалися«державами», вели боротьбу за перетворення цих земель на спадкове во­лодіння, тобто вотчину. Найбільшим зе­млевласником був великий князь, князі й бояри становили феодальну арис­тократію. Від них залежали шляхтичі, міщани, селяни.

Господарство лишалося натуральним. Панський двір включав панський буди­нок, житла для челяді, господарські бу­дівлі. До нього прилягали орні землі, сіно­жаті, пасовища, села з селянами. У пан­ському дворі виробляли все необхідне для внутрішнього споживання.

Основною галуззю економіки залиша­лося землеробство. Інтенсивніше воно розвивалося в західних і північних ук­раїнських землях, які менше потерпали від турецьких і татарських набігів.

Населення України займалося також скотарством, городництвом, садівництвом, бджільництвом. У лісових районах важли­ве місце посідали рибальство й мислив­ство. Важливою галуззю було млинарство.

Селяни жили громадами. Вони спільно володіли лісами, водами, випасами, орни­ми угіддями. Очолювали громаду отама­ни, тіуни, десятники. Був «копний суд» — суд сільського сходу (копи).

У XV ст. поряд з вільними селянами були так звані «непохожі», тобто прикріплені до панського маєтку. Відповідно до сту­пеня залежності селянство поділялося накатегорії: слуги, селяни-данники, тяглі, челядь. Значна частина слуг несла вій­ськову службу, що ставило їх у привіле­йоване становище. Селяни-данники не знали панщини, вони сплачували дани­ну натурою. Тяглі відбували повинності у вигляді панщини. Челядь цілком залежала від свого власника і станови­ла основну робочу силу панського госпо­дарства.

Феодали невпинно збільшували пан­щину. Селяни виходили на панщину зі своєю робочою худобою, сільськогосподарським реманентом.

Початок закріпачення селян. Протягом XV - першої половини XVI ст. в житті українських селян відбулись суттєві зміни, які полягали в обмеженнях особистої волі, поступовому закріпаченні. Саме на це час припадає розвиток магнатського землеволодіння, яке було зумовлене збільшенням експорту зерна у Західну Європу. Шляхта Гпличини та Волині активно включається в процес  фільваркового господарства, суть якого полягала у праці залежних селян, таке господарство було багатогалузевим та зорієнтованим на ринок. Першим відомим документом, який започаткував закріпачення селян, вважають рішення шляхти Галичини 1435 р. За ним селяним мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп. На українських землях у складі ВКЛ селян почали закріпачувати з 1447 р. згідно з привілеєм Казимира IV, згодом положення про обмеження особистих прав селян були закрпіленні у Литовських статутах 1529 р., 1566 р., 1588 р.

Розвиток міст. Найбільшим містом був Львів, у якому мешкало 10 тис. жи­телів. Втративши колишнє політичне значення, Київ продовжував відігравати роль духовного центру України. Великими містами вважалися Кам'янець, Перемишль, Холм, Кременець, Брацлав. Міста поділялися на великокнязівські і приватновласницькі залежно від того, на чиїй землі вони стояли. Населення спла­чувало податки, виконувало різні повин­ності. Міщани намагалися позбутися залежності від урядовців і феодалів.

Держа­ва також була зацікавлена в поширенні ремесел іторгівлі. З цією метою уряд ви­давав окремим містам грамоти на так зва­не магдебурзьке право (зразком була гра­мота німецького міста Магдебург). Насе­лення цих міст звільнялося від управлін­ня та суду королівських або великокня­зівських намісників, діставши право на самоврядування. Управління містом перехо­дило до виборного магістрату, який об'єднував раду і лаву. На чолі лави стояв війт. Раду очолював бурмістр.  Місто вносило до державної скарбниці податки. Самоврядування за магдебурзьким правом дістали Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та інші міста. Загалом до XVIII ст. 228 українських міст користувались місевим самоврядуванням згідно отриманого магдебурзького права.

Мал. 1. Львів. Гравюра 1618 р.

Ремесла зосереджувалися переважно в містах. Зросло число реміс­ничих спеціальностей. Ремісники об'єд­нувалися в цехи. Тих ремісників, що залишались поза цехами, називали пар­тачами.

Розвиток сільського господарства й ре­месел сприяв розширенню торгівлі. У містечках і селах щотижня відбувалися торги, де продавали сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби. У великих містах раз на рік проводили великі яр­марки, куди з'їжджалося купецтво з Ук­раїни й закордону.

3. Розвиток української культури.

У XIV—XVст. культура України розвива­лася в складних умовах. Роз'єднаність українських земель, іноземне гноблення, спустошливі турецько-татарські напади - все цегальмувало процес становлення української національної культури.

Освіта. Школи існували при монастирях, церквах, але виникали і в маєтках деяких феода­лів. Учителями були дяки. Навчалися діти грамоті, молитвам, церковному співу. Ок­ремі українці здобували освіту в школах Польщі, Чехії, Німеччини. Наприклад, син ремісника з Дрогобича Юрій Котермак (Дрогобич) закінчив Краківський універ­ситет, потім перейшов у Болонський уні­верситет (Італія), де здобув ступінь доктора, викладав астрономію й медицину, в 1481— 1482 рр. був ректором університету. Саме він є автором праці  "Прогностична оцінка поточного 1483 року", яка є першою відомою друкованою книгою, написаною українцем. У цій книзі, окрім ненаукових астрологічних прогнозів, було поміщено відомості з географії, астрономії, метеорології, філософії, а також зроблено спробу визначити, в межах яких географічних довгот розташовані міста Вільнюс, Дрогобич, Львів тощо. 

Мал. 2. Юрій Котермак.

Література. та початок друкарства. Наприкінці XVI ст. робилися спроби наблизити книжну мову до живої народної української мови.

Зберігалася традиція літописання. У ли­товсько-білоруських літописах містяться цінні дані з історії українських земель. Характерна особливість літописів - наяв­ність «повістей»- вставок, що наближають­ся до художніх творів.

Центрами книгописання були монастирі, що збирали під своїм дахом переписувачів, художників, проповідників, музикантів, учених.

Книги XIVст. писалися на пергаменті. В XV ст. пергамент замінив папір. Перша українська друкарня з'явилася наприкінці XV ст. у Кракові, заснував її Швайпольт Фіоль. Саме його вважають українським першодрукарем. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги церковнослов'янською мовою. Вже на початку XVI ст. з'явилися книгодруки білоруса Франциска Скорини. У 1517 р. він надрукував "Псалтир", а в 1519 р. - "Біблію руську".

Архітектура й образотворче мистецтво Ук­раїни розвивалися на самобутній народній основі. У цей період церковні впливи дещо витісняються світськими елементами. В неспокійні часи XIV-XV ст. боротьби з та­тарами розвивалося головним чином обо­ронно-замкове будівництво. Кам'яні замки здебільшогоспоруджувалися на Правобережжі, у Східній Галичині, на Північній Буковині, Закарпатті (Луцьк, Володимир, Острог, Львів, Кам'янець-Подільський та ін.).      

Мал. 3. Хотинський замок.

Мал. 4. Меджибізький замок.

Українське малярство другої половини XIV - XVI ст. розвивалось на основі традицій і досягнень русько-візантійського малярства часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави. До середини XVI ст. розвивалось монументальне малярство - фрески. Протягом XV - першої половини XVI ст. активно розвивався іконопис. В XVI ст. українська графіка існувала у вигляді книжкової мініатюри та окремих елементів оздоблення книг. Серед пам'яток письма і книжкової графіки вершиною мистецтва є Київський псалтир, що його переписав у Києві з константинопольського рукопису XI ст. дяк Спиридоній 1397 р.

Мал. 5. Юрій Змієборець із Станилі, кінець XIV ст.

Мал. 6. Красівська Богоматір, кінець XV ст.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1356 р. - надання Магдебурзького права Львову.

1458 р. - остаточний поділ Київської митрополії на Київську та Московську.

1490 р. - селянське повстання на Буковині та Галичині під проводом Мухи.

1491 р. - видання в Кракові Швайпольтом Фіолем перших українських друкованих книжок.

1494 р. - надання Магдебурзького права Києву.