Урок 7

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Соціально-економічний розвиток

На початок ХХ ст. в Галичині проживало біля 3 млн. українців, або 63,09% всього населення краю, поляків – 32,7% і 3,7% німців. На Буковині на 1900р. проживало 305,1 тис. українців, що складало 41% від загальної кількості населення краю. На Закарпатті проживало 400,3 тис. українців. Основними рисами промислового розвитку у Західній Україні були штучні гальмівні процеси збоку метрополії. У краї переважав кустарно-ремісничий характер виробництва. У Західній Україні були великі запаси таких корисних копалин, як нафта, сіль, озокерит та ін. Незважаючи на це, її економіка розвивалась дуже повільно, оскільки Австрія перетворила ці землі на свої внутрішні колонії – на ринок збуту товарів австрійської промисловості, джерело отримання сировини й дешевої робочої сили. Основними галузями промисловості Галичини були: нафтова, соляна, лісорубна. Австро-угорська влада не заохочувала переробки нафти на місцях. Вивізне мито на не перероблену нафту було нижче, ніж на перероблену. Це привело до того, що на місці перероблялась лише третина видобутої нафти. Лісорубна промисловість розвивалась лише як сировинна. 85% населення було зайнято в сільському господарстві, воно давало 70 % національного прибутку. У Закарпатті сільське населення складало 83 %. 40% усіх земель належало польським, угорським, румунським, австрійським, українським поміщикам. Характерним явищем цього періоду була масова еміграція. Українці з Галичини, Буковини і Закарпаття переселялися на американський континент, передусім до США.

2. Розвиток національно-визвольного руху

Українці Галичини, Буковини, Закарпаття зазнавали політичного гніту і національної дискримінації. На освіту в Галичині кошти виділялись нерівномірно для української і польської громади. У 1903 р. в Галичині було 49 гімназій, із них українських – 4. На початку ХХ ст. на західноукраїнських землях в умовах режиму конституційної монархії, який надавав українському населенню ширшу, ніж в Російській імперії, свободу слова та діяльності різного роду об’єднань, дедалі більше активізувалось суспільно-політичне життя і розгортався національно-визвольний рух. Першими політичними партіями в Галичині були: Русько-українська радикальна партія (1890 р.), Українська народно-демократична партія (1899 р.), Руська народна партія(1900 р.).

Мал. 1. А. Шептицький

Усі вони тяжіли або до москвофілів, або до народовців. Під впливом політичних партій західноукраїнський рух став опозиційним до влади, все більше орієнтувався на власні сили, організацію народних мас. Значного успіху добилися галичани і буковинці в демократизації виборчої системи. У січні 1907 р. австро-угорський уряд проголосив нове положення щодо виборів до федерального парламенту. На виборах до парламенту у 1907 р. українці мали 22 депутати від Галичини і 5 – від Буковини проти трьох депутатів, обраних до парламенту у 1879 р. Депутатів могло бути ще більше, якби не фальсифікації виборів з боку польської адміністрації. До крайових сеймів у Львові і Чернівцях обрано 12 депутатів у Галичині і 17 – на Буковині. На початку ХХ ст. «Просвіта» залишалася найбільш авторитетною громадською організацією Східної Галичини. На цей час налічувалось 77 філій «Просвіти», 3 тис. сільських читалень, читачами яких було понад 200 тис. осіб. Крім підвищення національної свідомості серед українців «Просвіта» вчила галичан веденню кооперації, кращим зразкам господарювання, займалася видавничою справою, здійснювала перевидання і поширення творів Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Українки та ін. З 1892 р. у Львові діяло НТШ, головою якого був М. Грушевський, а активними членами – І. Франко, В. Гнатюк, М. Павлик та ін. До 1914 р. вчені Галичини випустили українською мовою 300 томів наукових праць з різних галузей знань. В національно-визвольних змаганнях українців велику роль відіграв Андрей Шептицький. У 1900 р. він став митрополитом греко-католицької церкви. Він виступив за дотримання християнської моралі в суспільстві, за увагу до господарчих і культурних потреб населення. З цих пір роль церкви у політичному житті галичан помітно зросла. У 1913 р. за сприяння митрополита у Львові було засновано Український національний музей.

Мал. 2. М. Грушевський.	Мал. 3. І. Франко.	МАл. 4. В. Гнатюк.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. на теренах Західної України почали виникати різні молодіжні організації. Так, 11 лютого 1894 р. В. Нагірний заснував у Львові спортивне товариство «Сокіл». 5 травня 1900 р. в с. Завалля Снятинського повіту К. Трильовський створив  спортивно-пожежне товариство «Січ». А щоб проводити військове навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. створили таємний гурток «Пласт». Військове навчання молоді здійснювало також утворене у 1912 р. товариство «Січові стрільці». Ці гуртки виникли на базі ідейної підготовки галицької молоді до боротьби за незалежність.

Мал. 5. В. Нагірний.	Мал. 6. К. Трильовський.

Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:
1890 р. – Русько-українська радикальна партія.
1894 р. – створення товариства «Сокіл».
1899 р. – Українська народно-демократична партія.
1900 р. – створення спортивно-пожежного товариства «Січ».
1900 р. –  Руська народна партія.
1900 р. – Андрій Шептицький став митрополитом греко-католицької церкви.
1907 р. – реформа парламенту Австро-Угорщини.
1911 р. – заснування таємного гуртка «Пласт».
1912 р. – виникнення товариства «Січові Стрільці».

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Розвиток освіти

Початкова освіта. За шкільною реформою 1864 р. початкові школи (офіційно вони називалися народними училищами) поділялися на однокласні з трирічним терміном навчання та двокласні, де навчалися п'ять років. Ці школи проголошувалися позастановими. Для них було визначено чіткий перелік предметів: Закон Божий, читання книг цивільного та церковного змісту, письмо, арифметика (перші чотири дії), церковний спів. Проте навіть у такому вигляді початкова освіта дуже відставала від потреб духовного й економічного розвитку українського суспільства. Початкових шкіл не вистачало навіть для тих, хто був спроможний платити за навчання. Не кращим був стан справ із початковою освітою в Західній Україні. У 1869 р. Австро-Угорська імперія проголосила загальне обов'язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. Проте значна частина учнів через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень, відсутність кваліфікованих учителів не мали можливості регулярно відвідувати школу. Австро-угорські власті не забороняли навчання рідною мовою, проте в більшості шкіл Східної Галичини воно велося польською, у Північній Буковині – німецькою, на Закарпатті – угорською. Кількість українських шкіл постійно скорочувалася. Оскільки мережа початкових шкіл не задовольняла потреби населення, представники української інтелігенції стали організовувати недільні школи для дорослих. У них навчалися селяни, робітники, ремісники. Ці школи, які працювали в неробочі дні, отримали назву «недільні». Перша недільна школа в Україні була відкрита в жовтні 1859 р. в Києві. Згодом розпочали свою роботу такі школи в Харкові, Полтаві, Чернівцях, Одесі та інших містах. Усього протягом 1859–1862 рр. в Україні діяло 111 недільних шкіл.

Середня освіта. Значно більше уваги царизм звертав на середню освіту. Адже вона була основою вищої освіти, яка готувала фахівців для підприємств, державних, наукових і культурних установ. До мережі середніх навчальних закладів належали класичні восьмирічні гімназії. У 1850 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. Разом із ними функціонували чотирирічні прогімназії. Вони давали переважно гуманітарну освіту. Освіту з природничим і фізико-математичним ухилом надавали семирічні реальні гімназії. Із 1871 р. їх перейменували на реальні училища. У них давні мови не вивчали, а докладно опановували природознавство, хімію, фізику, математику, креслення, сучасні мови. Навчання в реальних училищах було більше наближеним до потреб життя. Проте, випускникам класичних гімназій надавалося право вступати в університети без вступних екзаменів. Випускники ж реальних училищ могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Гімназії так само проголошувалися безстановими і загальнодоступними. Однак, щоб поступити до них, учні мусили бути відповідно підготовленими й платити за навчання. Проміжною ланкою між гімназіями й університетами були ліцеї. Окремо функціонувала мережа середніх закладів, де учні отримували фахову підготовку. Учителі навчалися в учительських семінаріях. Військовики закінчували семирічні кадетські корпуси. Священиків готували в духовних семінаріях. Кваліфіковані фахівці для сільського господарства, промисловості й торгівлі закінчували комерційні та сільськогосподарські училища. На західноукраїнських землях середню освіту теж здобували в гімназіях. У 1874 р. австрійський уряд дозволив вести навчання в них рідною мовою. Перша українська гімназія була відкрита в Перемишлі в 1887 р. Наприкінці XIX ст. також у Галичині було 6 українських гімназій, тоді як польських – 29. Дві німецько-українські гімназії працювали на Буковині. Тут українська мова викладалася лише як окремий предмет. У трьох гімназіях Закарпаття навчання велося тільки угорською мовою.

Вища освіта. Поряд зі Львівським, Харківським і Київським університетами протягом другої половини XIX ст. почали діяти кілька нових. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрито Новоросійський університет, що було зумовлене зростанням освітніх потреб півдня України. У 1875 р. було засновано Чернівецький університет. Потреби промислового розвитку зумовили необхідність відкриття в останній чверті XIX ст. двох політехнічних інститутів – у Львові та Києві, технологічного в Харкові (1885 р.), гірничого в Катеринославі, двох ветеринарних інститутів у Харкові та Львові, сільськогосподарського в Одесі. Слід відзначити, що політехнічний інститут у Києві став одним із центрів технічного прогресу всієї Російської імперії. Тут було організовано одне із перших товариств повітроплавання, а його член – військовий льотчик Петро Нестеров у 1913 р. виконав вперше в світі «мертву петлю». На базі ліцею князя О. Безбородька в Ніжині почав діяти Історико-філологічний інститут. У всіх цих навчальних закладах студенти навчалися нерідною мовою, тому більшість із них поступово втрачала зв'язок зі своїм народом. Винятком були кафедра історії України у Львівському університеті, відкрита в 1894 р.(очолював М.Грушевський), і кафедра української мови та літератури в Чернівецькому університеті (очолював С. Смаль-Стоцький). У 1897 р. у Львові засновано Академію ветеринарної медицини.

2. Розвиток науки

Мал. 1. І. Пулюй.	Мал. 2. І. Мечников.

У пореформений період особливого розвитку набули природничі науки. Професори Київського університету стали засновниками нової алгебраїчної школи. Професор Харківського університету Олександр Ляпунов отримав широке визнання завдяки дослідженню та виявленню багатьох закономірностей рівноваги механічних систем. Професор Київського університету Михайло Авенаріус успішно займався дослідженнями у сфері молекулярної фізики. За свої наукові досягнення в 1881р. був нагороджений французьким орденом Почесного легіону. Західноукраїнський фізик Іван Пулюй, працюючи в провідних наукових центрах Європи, зробив відкриття так званих ікс-променів, пізніше названих рентгенівськими. Також він разом із П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав із староєврейської мови Псалтир та з грецької Євангеліє. Провідні позиції у світі зайняла біологічна наука. її досягнення насамперед пов'язані з іменем видатного мікробіолога Іллі Мечникова. Вихованець Харківського університету, він тривалий час працював в Одеському університеті. Разом із мікробіологом Миколою Гамалією він у 1886 р. заснував першу в Україні та другу в світі бактеріологічну станцію й почав виготовляти та з успіхом застосовувати запобіжні вакцини й сироватки для попередження та лікування таких небезпечних інфекційних захворювань, як чума,холера, тиф, туберкульоз, сказ, ящур. За відкриття явища фагоцитозу (знищення кров'яними тільцями – фагоцитами – збудників інфекції) Ілля Мечников – учений з України – отримав найпрестижнішу наукову нагороду – Нобелівську премію. Ю Шимановський винайшов чи мало медичних інструментів та працював над проблемами хірургії. Уродженець і патріот України вчений-енциклопедист Микола Миклухо-Маклай упродовж 17 років вивчав народи Океанії, Південно-Східної Азії та Австралії. Зібраний ним багатий етнографічний матеріал став основою спеціальної науки про людину – антропології.

Мал. 3. Ф. Вовк.

Знаним етнографом і археологом був Федір Вовк. Заслуговують уваги дослідження Володимира Вернадського про біосферу та ноосферу. Продовжили свій розвиток і суспільні науки. Нових успіхів досягла історична наука. Протягом другої половини XIX ст. Дмитром Яворницьким була опублікована величезна кількість історичних джерел. Це насамперед 35 томів «Архива Юго-Западной России» та 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». М. Костомаров, написав такі визначні праці, як «Богдан Хмельницький», «Руїна» та багато інших. Засновником української історичної школи став джерелознавець, археолог, історик В. Антонович. Його праці «Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні» обґрунтовували самобутність українського народу, історичні корені його національної самобутності. Учений також став засновником української археології, розпочавши систематичні археологічні розкопки слов'янських пам'яток.  Відомим істориками також були М. Грушевський («Історія України¬-Руси»), Олександра Єфименко, Дмитро Багалій.

Мал. 4. Д. Яворницький.	Мал. 5. М. Грушевський.	Мал. 6. Д. Багалій.

Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Г. Житецький – «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.» та ін. Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О. О. Потебня. Вони знайшли відображення в його фундаментальних працях: «Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречи» та ін. Відомими науковцями-філологами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський.

Мал. 7. О. Потебня.	Мал. 8. Б. Грінченко.	Мал. 9. А. Кримський.

3. Література

Українська література цього періоду характеризувалася різноманітністю художніх напрямів. Вона охоплювала найрізноманітніші теми та проблеми життя,торкалася всіх без винятку класів, станів і верств тогочасного українського суспільства. Найяскравішими рисами літератури стали насамперед реалізм і романтизм, які органічно поєднувалися та доповнювали один одного. Реалістичний напрям у літературі започаткувала своєю творчістю Марко Вовчок (Марія Вілінська). Вона створила першу українську соціальну повість «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця засуджувала кріпацтво, захищала знедолених людей. її твори здобули широку популярність не лише в Україні, а й були перекладені на багато європейських мов. Значної слави набув роман П. Куліша «Чорна Рада», в якому розкрито історичні мотиви козаччини. Глибокі соціальні й психологічні проблеми 70-90-х років відображав у своїй творчості Іван Нечуй-Левицький. Він описав життя чи не всіх суспільних верств: селян і робітників, заробітчан («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»), міщанства («На Кожум'яках»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духівництва («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт»). Соціально-психологічними мотивами позначена творчість Панаса Мирного. Це насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «Голодна воля».

Мал. 10. М. Вовчок.	Мал. 11. І. Нечуй-Левицький.	Мал. 12. П. Мирний.

У другій половині XIX ст. розквітнув талант Леоніда Глібова. Він став засновником української реалістичної байки. У своїх творах поет висміював такі соціальні лиха, як кріпацтво, хабарництво, здирництво, пихатість, войовничу неосвіченість та ін. Народну любов і славу здобув засновник громадянської та пісенно-романсової лірики Степан Руданський. Його знамениті «Співомовки» є портретним відображенням таких рис українського народу, як дотепність, оптимізм, веселість, мудрість і волелюбство. Наприкінці XIX ст. розпочалася літературна діяльність Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків»). Він заявив про себе як блискучий новеліст світового рівня. Історична повість «Дорогою ціною», у якій письменник виразно протестував проти національного гноблення українців,відразу була перекладена кількома іноземними мовами. У 90-х роках заявила про себе Леся Українка (Лариса Косач-Квітка). Її перші збірки «На крилах пісень», «Думки і мрії» уславлювали боротьбу проти соціального і національного гноблення. Відомими також є такі її твори: «Пісня про волю», «Бояриня», «Лісова пісня». Вершиною літературної творчості другої половини XIX ст. стала літературна спадщина І. Франка. Він написав майже 5 тис. літературних і наукових праць. Важливе місце в них посідає опис життя робітників («Борислав сміється»), у яких він засуджує соціальну експлуатацію. Талановитий митець створив романтичний образ революціонера в українській літературі («Вічний революціонер», «Каменярі»). Болючим соціально-побутовим сюжетам підпорядковані його поеми «Наймичка», «Марійка»,«Смерть убивці». Висвітлення проблем загальнолюдських стосунків принесли йому світову славу. Це, зокрема, романи «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища», драма «Украдене щастя». Відомими літераторами початку ХХ ст. також були Василь Стефаник («Камінний хрест»), Володимир Винниченко («Голота», «Солдатки»), Олександр Олесь («По дорозі в казку»), Гнат Хоткевич («Довбуш»).

Мал. 13. М. Коцюбинський.	Мал.14. Л. Українка.	Мал. 15. І. Франко.

4. Драматургія, театр та музика

Незважаючи на перешкоди, які ставив російський царизм на шляху розвитку драматургії, вона піднімалася до все вищого художнього й інтелектуального рівня. Найбільший внесок у розвиток української драматургії зробили її класики: Михайло Старицький («Не судилося», «Не ходи Грицю, та й на вечорниці», «За двома зайцями»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн»). Вони створили колоритні п'єси у жанрах драми, трагедії, комедії, водевілю, писали лібрето оперет та опер. Їхні драматичні твори стосувалися української історії та сучасного життя.

Мал. 16. М. Старицький.	Мал. 17. М. Кропивницький.	Мал. 18. І. Карпенко-Карий.

У 1864 р. у Львові відкрився перший український професійний театр. У 1882 р. з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа Товариство українських акторів. До трупи входило чимало акторів: Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. У 1906 р. Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр, який наступного року переїхав до Києва.

Мал. 19. М. Садовський.	Мал. 20. М. Заньковецька.	Мал. 21. П. Саксаганський.

Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Відомою його  роботою є «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.). Популярністю користувалися опери Петра Сокальського «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький». Центром української музики став Микола Лисенко («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна» та ін.). Видатною оперною співачкою та актрисою  була Соломія Крушельницька, уродженка Тернопільщини.

Мал. 22. С. Гулак-Артемовський.	Мал. 23. М. Лисенко.	Мал. 24. С. Крушельницька.

У 1862 р. відомий український поет і етнограф Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла України». Невдовзі вірш став піснею. Музику до нього написав Михайло Вербицький. Після проголошення незалежності України пісня стала державним гімном. 

Мал. 25. П. Чубинський.	Мал. 26. М. Вербицький.

5. Архітектура, скульптура та живопис

Талановитим архітектором був Олександр Беретті. За його участю у Києві Було споруджено Володимирський собор. Прославилися також: Олександр Кобелєв (будинок Київського політехнічного інституту), Олександр Вербицький, Олексій Бекетов та Юліан Захаревич (Львівський політехнічний інститут), З. Горголевський (Оперний театр у Львові).

Мал. 27. Володимирський собор у Києві (1862–1896 р.).

Мал. 28. Будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях (нині Національний університет). 1864–1873 рр.

Мал. 29. Будівля оперного театру в Одесі (1883-1887 рр.).

Мал. 30. Оперний театр у Львові (1897-1900 рр.).

Мал. 31. Будівля національної опери України (1901 р.).

Мал. 32. Будинок із химерами (1902-1903 рр.).

Найвідомішим українським скульптором був Леонід Позен. Відомі такі його композиції як «Шинкар», «Кобзар», «Переселенці», «Скіф», «Запорожець у розвідці». Високим мистецьким рівнем вирізнявся пам’ятник Богдана Хмельницького у Києві (1888 р.) Михайла Мікешина.

Мал. 33. Пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві. Скульптор М. Микешин (1888 р.).

Відомими живописцями були: Лев Жемчужников, Іван Соколов, Костянтин Трутовський, Микола Пимоненко («Сінокіс»), Микола Мурашко, Киріяк Костанді («В люди»), Микола Ярошенко. Видатним також був Архип Куїнджі («Чумацький шлях», «Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Степ» та ін.). Прославилися своїми полотнами також Сергій Васильківський («Ранок», «Отара в степу», «Степ на Україні»), Корнил Устиянович («Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»), Ілля Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), Микола Самокиш, Олександр Мурашко («Праля», «Продавщиці квітів» та ін.).

Мал. 34. «Сінокіс» М. Пимоненко.	Мал. 35. «Ворожіння» М. Пимоненко.

Мал. 36. М. Пимоненко.	Мал. 37. В. Васильківський.	Мал. 38. І. Рєпін.

Мал. 39. «Козаки в степу»  С. Васильківський.

Мал. 40. «Весняний день в Україні» С. Васильківський.

Мал. 41. «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» І. Рєпін (1878–1891 р.).

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:
1850 р. – в Києві відкрито першу жіночу гімназію.
1859 р. – перша недільна школа в Україні.
1864 р. – шкільна реформа у Російській імперії.
1865 р. – на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрито Новоросійський університет.
1869 р. – Австро-Угорська імперія проголосила загальне обов'язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років.
1875 р. – було засновано Чернівецький університет.
1882 р. – з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа Товариство українських акторів.
1886 р. –  заснування першої в Україні та другої в світі бактеріологічної станції.
1894 р. – відкриття у Львівському університеті кафедри історії України.
1906 р. – Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр.

УКРАЇНА В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

1. Українське питання в планах іноземних держав

Основними причинами початку Першої світової війни було різке загострення економічних, політичних і військово-стратегічних інтересів між головними капіталістичними країнами. Більшість із них вважали за необхідне здійснити переділ уже поділеного на той час світу. Уже тоді на міжнародній арені існувало два ворогуючих блока: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанта (Великобританія, Франція, Росія). При спільних інтересах держав-учасниць війни були і суто національні. Німеччина не хотіла миритись із залежністю її промисловості від поставок сировини із Росії та США. З її боку було бажання відтіснити Росію з України на схід і використати українську територію як плацдарм для просування до нафтоносних районів. Росія мала свої інтереси у Галичині, Буковині й Закарпатті. Вони вписувалися в доктрину необхідності «приєднати» до Росії давні «руські землі». Австрія передбачала декілька можливих варіантів вирішення українського питання, а саме: приєднати українські землі до імперії, передати їх майбутній Польській державі, створити «санітарний» кордон проти впливів Росії, віддати Україну під протекторат Німеччини. Угорці хотіли зберегти свої позиції у Закарпатській Україні. Румунія прагнула включити Бессарабію і частину Буковини до складу майбутньої Великої Румунії. Поляки розраховували на приєднання до майбутньої Польської держави галицьких земель як «історично польських». Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків. Так, один з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції..., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям...». У 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах писав: «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії». Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були вичерпані.

2. Позиція українців щодо війни

Серед наддніпрянських українських політичних сил не було єдиної позиції щодо війни. Вважалось, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів, і тому підтримували царський уряд у війні. Частина українських соціал-демократів на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком підтримували проурядові, проросійські оборонні позиції. Українські есери підтримали гасла проти війни і поразки уній свого уряду. Вони вважали за необхідне відібрати землю у російських і польських поміщиків і передати українським селянам. Їхня політична позиція полягала у визволені власного народу. З 1915 р. вони видавали журнал «Боротьба», у якому відстоювалися саме такі позиції, носіями яких були М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк та ін. ТУП після тривалих дискусій у 1916 р. вирішило зайняти у війні позицію нейтралітету: ні за війну, ні проти війни. Українці Галичини орієнтувалися на Німеччину й Австро-Угорщину, на їхню перемогу у війні і перехід під їхній протекторат всієї України.

Мал. 1. С. Петлюра.	Мал. 2. В. Винниченко.

3. Українські організації

Мал. 3. К. Левицький.	Мал. 4. Д. Донцов.

2 серпня 1914 р . у Львові засновано Головну Українську Раду, до якої увійшли представники трьох головних українських партій: Націонал-демократичної, Радикальної і Соціал-демократичної. Головою Ради обрано К. Левицького, заступниками М. Павлика, М. Ганкевича і С. Барана. Саме цей орган мав на час війни представляти і захищати інтереси українського народу, який перебував у складі Австро-Угорщини. Першим кроком Головної Української Ради стало звернення 3 серпня з Маніфестом до всіх українців Австро-Угорщини, у якому їх закликали стати одностайно проти царської Росії. Важливим політичним кроком Головної Української Ради було рішення про створення у Львові у складі австро-угорської армії добровільного Легіону Українських січових стрільців (УСС). Січовим Стрільцям довелось пройти складний і героїчний шлях. 27–29 вересня 1914 р. вони вже вели бої у Карпатах. 29 квітня – 2 травня 1915 р. стримували російські підрозділи у районі гори Маківка. 2 вересня1916 р. у боях на г. Лисоня ЛУСС втратив вбитими, пораненими та полоненими майже 700 вояків.

4 серпня1914 р. у Львові з ініціативи Д. Донцова та В. Дорошенка і підтримки Німеччини утворений Союз Визволення України. 5 жовтня 1914 р. СВУ висловила гасло побудови самостійної української держави у вигляді монархії (гетьманату) з конституційним устроєм під егідою Габсбургів, тобто під протекторатом Німеччини. Вони хотіли використати в українських цілях той варіант австро-угорської і німецької політики, згідно з яким у випадку поразки Росії у війні передбачалося утворення української держави. Також організація надавала допомогу військовополоненим українцям, проводила культурно-просвітницьку роботу тощо.

5 травня 1915 р. була створена Загальна українська рада (ЗУР). Її лідером був К. Левицький. Організація виступала за розмежування Галичини на Західну із центром у Кракові та Східну із центром у Львові за національним принципом; об'єднання всіх українських земель у межах Австро-Угорщини в єдиний коронний край із правами територіальної  та культурно-національної автономії.

4. Військові дії під час Першої світової війни (1914–1918 рр.)

Мал. 5. О. Брусилов.

Перша світова війна почалася 1 серпня 1914 р., коли Німеччина оголосила війну Росії. Після цього західноукраїнські землі перетворилися на театр воєнних дій. 18 серпня 1914 р. почався успішний наступ 8-ї російської армії під командуванням О. Брусилова. За  досить короткий термін Росії вдалося просунутись значно у перед. З 23 серпня до кінця вересня 1914 р. тривала Галицька битва, в ході якої австро-угорські війська зазнали поразки. Галичина і Буковина опинилися під окупацією Російської імперії. В березні 1915 р. російська армія захопила фортецю Перемишль, яка перебувала в облозі протягом шести місяців. На захоплених територіях російська сторона утворила Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським. Окупаційна влада проводила широкомасштабну русифікацію, українські гімназії, газети, журнали, книги, видавництва, бібліотеки знищувались. Було закрито «Просвіту» та заборонено українські політичні партії, спортивні молодіжні організації тощо. Крім того почалися репресії проти українських політичних та культурних діячів. Переслідувань зазнала греко-католицька церква, так, наприклад, А. Шептицького було депортовано у глиб Росії. В квітні 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ, а вже у травні 1915 р. відбувся Горлицький прорив російського фронту.  22 червня 1915 р. австро-німецькі війська вступили до Львова. До жовтня 1915 р. тривав швидкий відступ російських військ, а ж поки вони не зупинилися на лінії Кам'янець-Подільський – Тернопіль – Кременець – Дубно. 22 травня 1916 р. розпочалася  наступальна операція російських військ Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова. Тривала вона до початку червня. В її результаті російським військам вдалося знову захопити Східну Галичину (без м. Львова), Північну Буковину та частину Західної Волині. Ця подія увійшла в історію під назвою «Брусиловський прорив». У червні 1917 р. відбувся новий наступ російських сил на львівському напрямку. Проте він закінчився провалом. Росія втратила Галичину та Буковину. Після цього війна набула позиційного характеру. Військові дії виснажували супротивні сторони. І в Росії, і в Австро-Угорщині значно посилились опозиційні настрої. А вже у лютому 1917 р. в Російській імперії відбулася демократична революція, наслідком якої стало повалення царату (імперії) та приходу до влади Тимчасового уряду. Тепер українцям відкрилась можливість для відновлення своєї державності.

Мал. 6. Брусиловський прорив

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1 серпня 1914 р. – початок Першої світової війни (1914–1918 рр.).
2 серпня 1914 р. – у Львові засновано Головну Українську Раду (ГУР).
4 серпня1914 р. – у Львові утворений Союз Визволення України (СВУ).
23 серпня – вересень 1914 р. – тривала Галицька битва.
5 травня 1915 р. – була створена Загальна українська рада (ЗУР).
Травень 1915 р. – відбувся Горлицький прорив.
22 травня  – початок червня 1916 р. – Брусиловський прорив.