Урок 2

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ

1. Писемні згадки про слов'ян

На початку І тис. н.е. на історичну арену впевнено виходять слов`яни, які мали автохтонний характер і були однією із найчисельніших груп індоєвропейської спільності. їхнього прабатьківщиною була територія між Дністром і Дніпром та Карпатами і Верхньою Віслою. На початку нашої ери слов`яни сформувалися як самостійна етнічна спільність, яка співіснувала з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами. На «варварські» слов`янські племена поширювався вплив Римської імперії. В середині І тис. н.е. слов`яни розділилися на східних, західних і південних. В цей же час імовірно починається формування праукраїнських слов?янських племен з територією на лівому і правому середньому Подніпров`ї, Наддністрянщині та правобережжі Вісли. У писемних джерелах давньослов'янські племена вперше згадуються під іменем венедів у І–II ст. н.е. Про них говорять римські вчені Пліній Старший (23–79 рр. н. е.), Тацит (близько 55–120 pp. н. е.) і Птоломей (II ст. н. е.). Тацит, зокрема, зазначав, що венеди численні і займають величезну територію. Про слов'ян подають відомості візантійські автори VI–VII ст. – Прокопій Кесарійський, Псевдо-Маврикій та ін. Вони говорять про склавинів – західних слов'ян і антів – східних слов'ян, які займали територію між Дністром на заході і верхів'ями Дону на сході.

Мал. 1. Українські землі і Велике переселення народів.

2. Антський союз

В середині І тис. до н. е. більшість істориків того часу виділяють два племені слов'ян – це анти і склавини. Готський історик Йордан у книзі «Про походження і діяння готів» (551 р.) писав, що «анти — найхоробріші між ними (слов'янами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра, а ці ріки віддалені одна від одної на багато днів ходу». Прокопій Кесарійський згадує про незліченні племена антів і відзначає, що анти та склавини говорили однією мовою. Вони займалися землеробством, скотарством, жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, мали укріплення, спільні для кількох поселень. Тогочасні автори підкреслюють, що анти були високі, дуже сильні і хоробрі люди. У IV ст. н.е. їх племена створили військово-політичний союз, який мав характер державного об?єднання. У «державі» антів відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального з елементами патріархального рабства. Розпочалося майнове розшарування суспільства. У них переважав демократичний лад; управляли загальні збори (віче), і всі найважливіші справи вирішувалися спільно.  Ось що пишуть візантійські автори про демократичний устрій антського союзу. «Ці племена, – писав у своїй праці «Історія» візантійський історик Прокопій Кесарійський (VI ст.), – не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно... Живуть вони в убогих хатинах... Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні... Більша частина земель за Істром (Дунаєм) належить їм». Про демократичний устрій і вільнолюбність склавинів і антів писав у своїй книзі «Стратегикон» і візантійський імператор Маврикій Стратег (582–602 рр.). «Племена склавинів і антів живуть спільно, і життя їх однакове: вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити...».

Однак у разі небезпеки анти і склавини обирали царя (вождя), авторитет якого визнавав весь народ. Зокрема про це свідчать, археологічні знахідки скарбів на слов’янських територіях, якими володіли за життя, безперечно, найзаможніші та наділені владою представники слов’янських племен. З-поміж таких пам’яток і Мартинівський скарб, що, за припущеннями вчених, належав комусь із антських вождів. Одним із таких царів був Бож, який у 380 р. н.е. організував союз для боротьби з готами. Але цей виступ виявився нещасливим для антів і Бож із синами і сімдесятьма знатними людьми потрапив у полон до готів. Інший вождь – Мезамир очолив боротьбу проти аварів у 560 р. н.е. З кінця V ст. слов'янські племена, анти у тому числі, почали численні і тривалі, так звані балканські, війни проти Візантійської імперії. Війни супроводжувалися переселенням частини слов'ян на Балкани. Внаслідок цього на Балканському півострові виникли південнослов'янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія. Крім того, общинний лад слов'ян справив великий вплив на прискорення занепаду рабовласницької системи у Візантійській імперії і розвиток там феодалізму. Антська держава занепала під ударами аварської орди у VI ст. н.е. Назва «анти» проіснувала недовго, близько трьох століть, і на початку VII ст. зникла з історичних хронік, розчинившись у загальному терміні «слов`яни». Остання згадка про антів датується 602 р. У працях багатьох істориків прослідковується думка, що анти були найдавнішими предками українців. Так, М. С. Грушевський у своїй багатотомній «Історії України-Руси» та інших працях висунув думку, що «порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Христі, коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи...» При цьому найдавнішими предками українського народу Грушевський вважав антські племена IV–VI ст. Думку Грушевського поділяв ряд істориків – І. П. Крип'якевич, Н. Д. Полонська-Василенко та ін.

3. Сусіди слов'ян

Готи. Період IV–VI ст. н.е. увійшов в історію як Велике переселення народів – масове переселення племен по всій території Європи. Воно було викликане ростом населення, пошуками родючих земель і пасовищ для худоби, прагненням племінної знаті до збагачення військовою здобиччю. Початок йому поклала навала гунів. Але ще до них германські племена готи, утворивши в I ст. у Скандинавії союз племен, переселилися спочатку в басейн р. Вісли, потім у Прикарпаття, а згодом у Північне Причорномор'я. Тут вони завоювали сарматів, захопили і зруйнували Ольвію і Тіру, підкорили жителів Криму. Готи, які поселилися на захід від Дністра до Дунаю, утворили племінний союз вестготів. На нижній течії Дніпра виникла держава вестготів – Рейхготланд зі столицею Данпарштадт (тепер село Башмачка Дніпропетровської області). Її засновником був рекс (вождь) Германаріх (332–375 рр.). Історик Йордан розповідає, що готи жили родовими общинами і племенами, в яких уже виділялися знать, військові вожді й старійшини. Займалися вони кочовим скотарством, полюванням, збиральництвом. З’являлося орне землеробство. Вели торгівлю з сусідніми племенами, a також постійно воювали з ними. Здійснювали походи за Дунай на Балканський півострів та на римські володіння в Західній Європі.

Гуни. У 375 р. в Причорномор'ї з'являються племена гунів. Одні вчені вважають їх кочовими племенами, вихідцями з Середньої Азі. Гунів очолював каган Баламбер (Велимир). Зруйнувавши Пантікапей і міста на Боспорі Кіммерійському (Керченській протоці), гуни підкорили остготів (східна гілка готів, жили в степах між Дніпром і Доном) і вестготів. Готи рушили на захід через Дунай на Константинополь і через Дунайську рівнину в Центральну і Західну Європу. У 410 р. готи на чолі з Аларіхом захопили і зруйнували Рим. Гунський племінний союз досягає могутності за царя Аттіли (433–453 pp.). За двадцять років він завоював Середньосхідну Європу. Його данниками були Західна і Східна Римські імперії. Центр своєї держави Хунгарії Аттіла переніс на Дунайську рівнину (сучасна Угорщина). Його мрією було завоювання Галлії. У 451 р. в битві на Каталаунських полях (на річці Mapнi біля міста Труа у Франції) гуни в союзі з остготами розбили об’єднані війська римського полководця Аеція Гауденція та вестготів. 3 обох боків у битві брало участь понад 180 тис чоловік. Остготи вдерлися в Італію, а вестготи втекли за Піренеї в Іспанію. Проте після смерті Аттіли у 453 р. величезна гунська держава занепала і під ударами Візантії розпалася. Гуни розчинилися серед європейських народів.

Мал. 2. Велике переселення народів. Загибкль Західної Римської імперії.

Авари. Через сто років у VІ ст. в українські землі вдерлися племена аварів. У результаті тривалої війни з слов’янами утворилася нова держава – Аварський каганат. Як і гуни, авари рушили на завоювання Європи. Вони дійшли до Константинополя, але були розбиті візантійським імператором. Тоді свої удари вони спрямували на захід і захопили Паннонію (сучасна Угорщина), яка стала центром каганату. Його очолив хан Боян. Звідси авари нападали на землі франків. Остаточно їх розбив Карл Великий. Авари відкочували на Кавказ, де заселили сучасний Дагестан.

4. Розселення східнослов’янських племен

У наслідок Великого переселення народів у Європі відбулися значні зміни. Утворювалися та розпадалися державі, одні народи витісняли інших. Ці події змушували і слов’янських народів до міграцій. Так протягом V–VІІ ст. тривало Велике розселення слов'ян.
Основні напрямки розселення слов’ян:

• південний – в басейні Дунаю, на Балкани;
• західний – Татри, Судети, Балтійське узбережжя;
• північно-східний – Лівий берег Дніпра, басейни Західної Двіни та Оки.

Отож, східні слов'яни, які інші народи почали активно освоювати нові землі. Слов`яни Лівобережжя поступово освоюють нові землі на північному та південному сході, що були заселені до цього угро-фінами, балтами та іншими племенами. Поступово у VIII–X ст. завершується формування нових племінних об`єднань. Тепер уже літописці нараховують велику кількість різних племінних груп. Загальний термін «слов`яни», типовий для VII–IX ст., замінюється конкретними назвами окремих племінних союзів. Нестор Літописець у «Повісті временних літ» дає таку картину розселення 13 слов`янських племен у IX ст. На півночі поблизу озера Ільмень мешкали словени, на південь від них у верхів`ях Волги і Дніпра – кривичі. В басейні верхньої Оки знаходилися в`ятичі, на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа – радимичі, на північ від річки Прип`ять, в Поліссі, – дреговичі. Між Прип`яттю, Дніпром і Горинню – древляни, на південь від них, понад середнім Дніпром, – поляни. На Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма, – сіверяни (сіверці), між Дністром та Бугом – уличі, Дністром та Прутом – тиверці. У Прикарпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті – хорвати, у верхів`ях Західного Бугу мешкали дуліби, пізніше – волиняни і бужани.

Мал. 3. Карта розселення східних слов`ян.

5. Куявія, Славія та Артанія

Вже довгий час у науці точаться суперечки стосовно повідомлень арабських і персидських географів ІХ–Х ст. – аль Балхі, аль Істахрі, Ібн-Хаукаля та ін. про три східнослов’янські державні утворення: Куявію, Славію та Артанію з головними містами – відповідно Куявою (Куябою), Славією та Артою (Арсою). Відомості східних авторів, звичайно, надто загальні в хронологічному плані і малоконкретні в географічному, хибують на помилки й вигадки. Але в багатьох випадках їхні свідчення є унікальними. Більшість дослідників сходяться на тому, що Куявія і Куява – Київська земля з Києвом. Під назвою Куяба Київ з давніх-давен був відомий у багатьох арабських, а також візантійських і західноєвропейських джерелах. Славію звичайно прив'язують до землі ільменських словен, головним містом яких у 10 ст. став Новгород. Але не так давно академік Борис Рибаков висловив припущення, що м. Славією може бути Переяслав-Південний, розташований неподалік Києва. Рішуче розійшлися думки вчених стосовно Артанії. Різні історики бачили в Арті то Рязань, Тмутаракань, Чернігів, Білоозеро, Ростов Ярославський.

6. Економічний та соціальний розвиток східних слов'ян

У другій половині І тис. н.е. економіка східних слов`ян досягла значного розвитку. Основними галузями господарства були землеробство і скотарство. Поряд із цим певну роль відігравали мисливство, рибальство, бортництво. Зростає технічний рівень знарядь праці. Уже в першій половині І тис. н.е. східні слов`яни користуються залізними наральниками, а в другій – все ширше розповсюджують залізні плуги та інші сільськогосподарські знаряддя, що значно підвищувало продуктивність праці. Урожай збирали серпами, косами, зерно мололи на жорнах. Вирощувалися пшениця, жито, просо та інші зернові. Розвивалися різні види ремесел: ливарне, залізообробне, гончарне. Удосконалювалися житла, поселення, які мали укріплення-городища (гради) з високими земляними валами та глибокими ровами. Серед значної кількості городищ виділялися великі, що відігравали роль політичних, торгово-економічних, духовних центрів: у полян – Київ, Вишгород, у сіверян – Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч та ін. Енергійно розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. У VII–VIII ст. з Волзького торгового шляху «з варяг у араби» по притоках Дніпра та Дону до східних слов`ян приїздили арабські купці. Свідченням широкої торгівлі з ними були скарби арабських диргем, які знаходять час від часу на території слов`янських поселень. У IX ст. основним стає дніпровський шлях – «з варяг у греки», по якому йшла жвава торгівля з Візантією. Розвиток продуктивних сил викликав зміну і в суспільному ладі східних слов`ян. Звужується сфера спільної власності на землю. Орна земля значною мірою переходить у приватну власність окремих сімей, що ставали тепер певною мірою господарськими одиницями суспільства. Первісна община перетворювалася в сусідську. Всередині племен та племінних союзів посилювалась майнова та соціальна диференціація – виокремився прошарок племінної знаті, в руках якої зосереджувалося все більше матеріальних багатств та політичної влади. Знать походила в першу чергу з середовища воїнів. В умовах постійних збройних сутичок зростала роль професійних військових загонів – дружини, під керівництвом військового вождя – князя. Збагатившись за рахунок військової здобичі князі поступово отримають все більше повноважень. В кінцевому рахунку вони отримують найвищу політичну владу та значні земельні угіддя. Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю за службу в князя. Довгий час продовжував діяти давній інститут влади – загальні народні збори (віче). Віче збиралось ситуативно, для вирішення найважливіших питань. У VIII–IX ст. переважно на основі племінних союзів поступово формуються нові територіальні об`єднання – князівства, центрами яких були міста Київ, Чернігів та ін.

7. Культура давніх слов'ян

На думку дослідників, джерела слов'янської культури сягають зарубинецької культури (яку датують умовно II ст. до н. е. – ІІ/ІІІ ст. н. е., верхів'я Придніпров'я) та багатоетнічної черняхівської (близько II – ІV/V ст. н. е., за деякими джерелами – до VII ст. до н. е.). її особливістю було формування ранньокласового суспільства, ієрархічної влади та укладання воєнних союзів між етносами-племенами. Це дає підстави говорити про державу антів як один із перших зразків тубільного державотворення. Наприкінці IV–V ст. черняхівська культура занепала під навалою гунів. А вже у VI–VII століттях формується власне слов'янська культура. Усний характер культури слов'ян значно ускладнює реконструкцію їх релігійних уявлень (в їх фіксації не була зацікавлена й сакральна письмова християнська культура Київської Русі). Дослідники вважають основою релігійного світогляду давніх слов'ян пантеїзм – обожнення природи. Особливо шанованими були природні стихії – вода як джерело життя та вогонь – символ сонця, блискавки, сили, що очищує. Це зумовлювало специфіку поховальних обрядів-за уявленнями слов'ян, спалення небіжчика та подальше поховання залишків було засобом захисту від злих сил, очищення і торування шляху до царства світла та вічного спокою. Слов'яни розуміли людське життя як повторюваний природний цикл, уважали збереження душі запорукою його одвічності. Душа доброї людини перевтілювалася в добрих духів дерева, птаха, заслуговувала на прилучення до світу природи, на вічне життя, душа злої – ставала рабом.  У землеробському культі закріплювалися сакралізація землі (що стало підґрунтям антеїзму українців), ідеї родючості, захисту людини, врожаю та їжі від «злих» сил природи, розуміння природного круговороту. Їх художнім утіленням була багата символіка керамічних виробів: солярний знак, хрест із чотирьох променів, коло, зигзаг, хвиля, зіркові розетки, концентричні кола, оточені зубцями і пунктирними лініями, – символами життєдайних променів. Залежність від природи, нестача знань та водночас прагнення змінити перебіг подій на більш позитивний для людини зумовили велике значення магії. З магічними діями були пов'язані ритуальні вироби з глини, сакральні камені зі знаками – символи міцності та вічного існування. З вірою в можливість захисту від ворожих сил були пов'язані обереги – різноманітні підвіски, прикрашені візерунками, шумливі підвіски-амулети, які відганяли злих духів. 

Мал. 4. Срібна фігурка людини з Мартинівського скарбу.	Мал. 5. Срібна фігурка коня з Мартинівського скарбу.

У давніх слов'ян були свої боги. Головним божеством був Перун – бог неба, грому, блискавки, покровитель князя та князівської влади. Велес захищав худобу, протегував торгівлі та достатку. Бог вогню Сварог і його син, бог сонця Дажбог, виконували й функції героїв – вони створили плуг, навчили людей вирощувати пшеницю, молоти зерно та пекти хліб. Дажбог протегував також світській владі. Богиня Мокош була покровителькою жінок, врожаю, плодючості. Певні залишки зооморфізму зберігалися в образі бога Симаргла – охоронця посівів і землеробства в цілому. Повітрям, бурями керував Стрибог, місяцем – Хоре. З іншим рівнем міфологічної ієрархії були пов'язані сімейно-родові та сезонні культи. їх яскраві зразки – культи землеробського бога Рода, уособлення єдності спільноти, творця Всесвіту, Лада, жіночих божеств-рожаниць – покровительок плодючості та жіночого начала, культи Ярила та Купали. Ще один рівень міфології представляли напівбожественні істоти – Домовик, Громовик, Лісовик, Водяник, Мара, Пальовик, Гайовик, Перелесник, полудниці, упирі, русалки, мавки. Як наочні втілення слов'янського пантеїзму вони мали антропоморфні або зооморфні риси. Власного імені, на відміну від богів, вони не мали і могли як допомагати, так і заважати людині – залежно від того, як вона до них ставилася. Утіленням структури Всесвіту для слов'ян були образ світового яйця та світового дерева – Вирію (берези, явора, яблуні тощо). Його крона символізувала небо – простір Сонця, Місяця і птахів. Стовбур, заселений бджолами, ототожнювався із землею, корені – з підземним світом, населеним зміями та бобрами. Яскравим свідченням міфологічних уявлень давніх слов'ян є Збруцький ідол або Святовид. Міфологічна єдність людини та природи відбивалася в сакральній архітектурі слов'ян. їй були притаманні відкритість священного простору, відсутність закритих форм. Капища – ізольовані від поселень, оточені ровом або валом з вогнищами святилища – були невеликими округлими або овальними майданчиками з ідолом у центрі. Ритуальні споруди, де відбувалися жертвоприношення, були нечисленними.

Мал. 6. Реконструкція давньослов'янського житла.

8. Збруцький ідол

Збруцький ідол був знайдений в 1848 році біля села Личківці коло Гусятина (Тернопільська область) в річці Збруч. Стовп поділений трьома горизонтальними ярусами, на яких в барельєфах показано, як уявляли слов'яни будову Всесвіту. На нижньому ярусі – бог підземного світу, що тримає на руках землю, на середньому – земля з людьми, на верхньому, найширшому – небо, заселене богами. На передній грані стовпа зображена Велика Богиня з рогом тура у руці. Її плодоносна сила підкреслюється тим, що вона зображена посередині з дитиною. Може, саме ця богиня називалася «рожаницею»? Ліворуч від неї – бог воїнів з однолезним мечем, які були поширені на Русі в X столітті, і конем біля ніг. Можливо, це Перун. Збруцький ідол - видатна пам'ятка староруського образотворчого мистецтва. З 1851 року статуя зберігається в Краківському археологічному музеї.

Мал. 7. Збруцький ідол.

Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:

ІІ–І тис. до н. е. - поява слов`ян на історичний арені.
І–ІІ ст. н. е. – перші письмові згадки про слов`ян в творах римських авторів Плінія Старшого, Тацита, Птоломея.
ІІ–IV ст. – експансія готів і поділ венедів на антів і склавинів (східних і західних слов`ян).
Кінець IV – середина V ст. – занепад черняхівських племен, пов`язаний з навалою кочовиків-гунів.
ІV–VI ст. – Велике переселення народів.
V–VII ст. – велике розселення слов`ян.
VI ст. – проникнення слов`ян на південний берег Дунаю у володіння Візантії. Балканські війни слов`ян.
602 р. – остання згадка про антів.
VIII–IX ст. – відокремлення у слов`ян ремесла від землеробства.

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ПЕРШИХ КНЯЗІВ

1. Київ та об`єднання навколо нього східнослов`янських земель

Найбільшими містами східних слов’ян були Київ (столиця полянського племінного союзу) та Новгород (політичний центр ільменських словен). Саме вони стали у майбутньому важливими об’єднавчими центрами східних слов'ян. На території України існували такі союзи племен (славінії): бужан і волинян, полян і уличів, тиверців і деревлян, білих хорватів і сіверян. Поступово союзи племен перетворювались у племенні князівства – територіальні політичні союзи державного типу. Одним із найсильніших на той час було слов'янське плем’я полян, градом яких був Київ. У «Повісті минулих літ» літописець Нестор про заснування Києва розповідає: «Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, – бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, – то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом, і був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні». Літописи подають доволі уривчасті відомості про князів, які в ІХ ст. очолювали східнослов’янські племінні союзи. Найвідомішими представниками є князі Аскольд та Дір. За літописною версією вони були варягами за походженням. Частина сучасних вчених вважає Аскольда і Діра представниками місцевої династії, заснованої легендарним Києм.  Князь Аскольд – був одним із найвизначніших діячів раннього європейського Середньовіччя, який уславився своїми військовими походами. У 852–853 рр. руські дружини на прохання мешканців Кахетії у Східній Грузії брали участь у відсічі арабського наступу в Закавказзя. У 864 р. руські воїни з'явилися біля міста Абесчун на південному березі Каспійського моря. Проте найвідомішим став похід руської дружини на Константинополь 860 р. Тоді Візантія змушена була сплатити відкуп київському князю. З князем Аскольдом пов’язують першу спробу запровадження християнства на Русі. Візантійські джерела датують цю подію 866 р. Іншим осередком східнослов’янської державності була Славія, існування якої пов'язують з ільменськими слов’янами на півночі. Їх стольним градом була Ладога. Літопис оповідає, що 859 року варяги прийшли з-за моря, брали данину з «чуді, із словен і з мері, і з весі, кривичів». 862 року ці племена вигнали варягів «за море», але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус – у Білоозері, Трувор – в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські – мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд із цим є відомості, що Ігор був сином Олега. 882 року Олег із великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ. Так, відбулось об'єднання північних та південних руських земель Олегом.

2. Князювання Олега Віщого (882–912)

Князь Олег за кілька років у результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. Отож, Київ став політичним центром, навколо якого об’єдналася значна частина східнослов’янських племен. Одним із важливих заходів Олега були дії, спрямовані на захист держави від нападів сусідів, зокрема й варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік – «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава I Мудрого. Це був своєрідний договір про «мир і дружбу». У такий самий спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з уграми, які проходили через землю Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні витрати стала данина, яку Візантія виплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів Аскольда. У Повісті минулих літ описано похід Олега на Царгород 907 року. Значна частина істориків вважає його легендарним, оскільки він відсутній в інших джерелах. Відомості про цей похід можуть базуватися на поході 860 року Аскольда і Діра, або на пізніших походах Ігоря. 911 року було підписано новий, значно вигідніший і ширший договір. Було укладено і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротах Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

Мал. 1. Олег біля кісток коня. Ілюстрація до «Піснь про віщого Олега» О. С. Пушкіна.

3. Князювання Ігоря (912–945 рр.)

Після смерті Олега київський престол перейшов до сина Рюрика Ігоря. У 903 р. Ігор одружився із псковитянкою Ольгою. Як і його попередник, він утверджував свою владу, здійснюючи походи на сусідні племена, Візантію, хозар. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: 913 року за угодою з хозарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. 943 року ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич. У роки князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися печенізькі племена. 915 року вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак 930 року порушили угоду і почали напади. У 30-ті роки X ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжувала зростати. Русь посилює свої намагання міцно утвердитись у Причорномор'ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо у Приазов'ї, Поволжі, Закавказзі. Але найбільші зусилля руські керівники спрямовують на боротьбу проти Візантії. На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини і 941 року починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві біля Константинополя греки використали пальну суміш – «грецький вогонь», яким спалили багато човнів і примусили слов'ян відступити. Після цієї невдачі Ігор організував новий похід 943 року, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від Дунаю повернули додому. 944 року було укладено новий русько-візантійський договір, який увібрав в себе статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені. Загинув Ігор 945 року під час спроби вдруге зібрати з древлян данину. Така форма збирання, відсутність законодавчо встановлених розмірів податку призводили до того, що в населення часто забиралося майно, руйнувалося господарство. У країні загалом, а надто у волелюбних древлян та інших племен, зростало невдоволення. Древляни влаштували під Іскоростенем засідку, в якій загинули Ігор і його невелика дружина (військо).

4. Князювання Ольги (945–964 рр.)

Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги. Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їхнє головне місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, інших — перетворено на рабів. Та жорстока розправа була законною кривавою помстою, традицією тих часів. Ольга в основному зосередила свою увагу на вдосконаленні внутрішньої політики. Щоб уникнути нових повстань, вона встановила чіткі розміри данини – уроки. Відбулися зміни в механізмі стягнення данини з населення. Ольга організувала спеціальні укріплені місця – погости, в яких перебували її представники. Данина завозилась на погости, а звідти відправлялась до Києва. Податки за часів Ігоря та Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці. В зовнішній політиці Ольга орієнтувалась на мирні, дипломатичні методи досягнення цілей. Вона здійснила у 957 р. поїздку в Константинополь на чолі великої мирної делегації. Під час цього візиту Ольга та її оточення прийняли християнство. Але християнство на цей час ще не стало державною релігією. Київська Русь залишалась язичницькою.

Мал. 2. Посольство княгині Ольги в Константинополі (фреска в Софії Київській).

Мал. 3. Хрещення Ольги в Царгороді. Мініатюра з Радзивіллівського літопису.

Після відвідання Константинополя за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до німецького короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. З перебуванням місії Оттона у Києві пов'язують ротонду Х ст., рештки якої виявлені археологами в межах так званого «города Кия». Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.

Мал. 4. Київська держава за князювання Ольги та Святослава.

5. Князювання Святослава Хороброго (964–972 рр.)

У 1964 р. на чолі держави стає Святослав, який славився своїми військовими походами. Він розпочав князювання походами на Оку та Волгу у 964–965 рр. Пройшовши землю в'ятичів, він завдає удар по союзниках Хазарії, об'єднаннях волзьких булгар та буртасів (мордви), а потім розбиває Хозарський каганат. Далі руси пішли на Північний Кавказ, де перемогли ясів (осетинів) і касогів (черкесів), а потім рушили на Каспій і зруйнували Семендер. Святослав також зміцнив своє панування на Тамані, де згодом виникає князівство Тмутараканське. Після переможного походу на Схід він підкорив в'ятичів і, загалом, завершив об'єднання всіх племен східних слов'ян у єдиній державі. Внаслідок походу 964–965 рр. Русь розгромила великий Хазарський каганат, що дало можливість закріпитися у межиріччі Волги і Дону. Русичі захопили Саркел 965 року і перейменували його у Білу Вежу. Однак поразка цієї країни, що три століття стримувала навалу зі Сходу, призвела до небажаних наслідків: було відкрито шлях кочовикам на захід. Від цього часу господарями південноруських степів до річок Сули і Рось стали печеніги, що блокували торгові шляхи до країн арабського Сходу. Зовнішньополітична активність Святослава I Хороброго турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія потайки намагалася зіштовхнути Русь із одним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. Це була традиційна політика імперії: нацькувати одних варварів на інших. Святослав погоджується допомагати візантійцям у війні з Болгарським царством. 968 року починається перший балканський похід Святослава. У битві під Доростолом болгари зазнали поразки, руські війська оволоділи багатими придунайськими містами і захопили Східну Болгарію. Резиденцією руського князя стає місто Переяславець. Там, як він казав, «усі добра сходяться: із греків – паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів – срібло й коні, із Русі ж – хутро і віск, і мед, і невільники». Однак, 969 року, довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав змушений повернутися в Русь. Розбивши печенігів, він проводить деякі заходи щодо зміцнення управління державою: посадив на Київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі – Олега, в Новгороді – Володимира. Цим було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Русь поступово ставала володінням однієї князівської династії.

Мал. 5. Зустріч Святослава I Хороброго з візантійським імператором Іоанном I Цимісхієм на березі Дунаю.

Сам Святослав 969 року повертається на Дунай і починається його другий Балканський похід. Коли київський князь здобув низку перемог, Візантія різко змінила свою політику, і сам імператор Іоанн I Цимісхій пішов із величезним військом вибивати свого недавнього союзника з Болгарії. Почалася завзята боротьба. У низці битв візантійців було розбито. Однак в останній, одній із найбільших, битві під Аркадіополем руське військо зазнало поразки. Після кількох місяців виснажливої боротьби знесилені сторони перейшли до переговорів і підписали договір, за яким війська Святослава дістали можливість почесно відійти у свою країну. Поряд із цим Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Договір 971 року відновлював дію угод 907 та 944 рр., у результаті чого Русь повернулася до мирних і союзних відносин з Візантією. Під час повернення до Києва у 972 р. біля дніпрових порогів на розпорошені, ослаблені сили русичів напали печеніги, яких очолював князь Куря. Подробиці останнього бою Святослава Ігоревича історії невідомі: біля порогів разом з ним загинули всі його дружинники. Існує легенда, що Куря з його черепа зробив святковий кубок з якого частував найшанованіших гостей. Після смерті Святослава між його синами почалась міжусобна боротьба, в якій переміг Володимир. Таким чином, завдяки політиці Олега, Ігоря, Ольги та Святослава відбулося об'єднання східнослов’янських племен у єдину державу – Київська Русь, яка посіла чільне місце на міжнародній арені Європи.

Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:
860 р. – перша невдала спроба запровадження християнства на Русі.
882 р. – захоплення князем Олегом Києва та об`єднання Новгородської та Київської землі у єдину державу - Київську Русь.
907 р. та 911 р. – успішні походи князя Олега на Константинополь, які закінчились підписанням вигідних торгівельних договорів.
945 р. – повстання древлян та вбивство князя Ігоря.
964–965 рр. – знищення князем Святославом Хазарського каганату.

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО ТА ЯРОСЛАВА МУДРОГО

1. Міжусобна боротьба синів Святослава

Після смерті в 972 р. князя Святослава I князівство було поділено між його синами на три частини. На Київському столі сидів Ярополк, у Древлянській землі – Олег, в Новгороді – Володимир. Між ними згодом розгорілася міжусобна війна. Володимир, рятуючись, втік до свого дядька в Швецію, де набрав з Добринею варязьке наймане військо і повернувшись 978 року до Новгорода, почав війну проти київського князя. Володимир захопив місто Полоцьк, перебивши сім'ю варязького правителя міста Рогволода. Його дочку Рогніду, засватану за Ярополка, він насильно взяв за дружину. Таким способом було «узаконено» приєднання Полоцького князівства. Потім з великим варязьким військом Володимир обложив Київ, де замкнувся Ярополк. Згідно з літописом слуга Ярополка по імені Блуд, підкуплений Володимиром, змусив Ярополка утекти в маленьке містечко Родня, залякавши заколотом киян. У Родні Володимир заманив Ярополка на переговори, де двоє варягів «підняли його мечами попід пазухи». Вагітну дружину Ярополка, колишню грецьку черницю, Володимир взяв у наложниці. За літописом Володимир вокняжився у Києві 980 року. Згідно з найранішим Житієм Володимира монаха Якова («Пам'ять і похвала князю Володимиру», 2-га половина XI століття) це сталося 11 червня 978 р.

2. Князювання Володимира Великого (980–1015 рр.)

В період правління Володимира Великого закінчилось формування території Київської Русі. Він повернув захоплені поляками західні землі хорватів і дулібів. В цьому регіоні князь заснував нове велике місто – Володимир Волинський. Була відновлена влада Києва над княжіннями радимичів і в’ятичів. Київська Русь за Володимира перетворилася на найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів. Найбільшим здобутком Володимира Великого було введення християнства, як державної релігії у 988 р. Хрещенню Русі передували такі події. Візантійський імператор звернувся до Володимира за військовою допомогою, щоб придушити збройний заколот в імперії. Володимир погодився за умови, що імператор віддасть йому за жінку свою сестру Ганну. Посвоячення з імператорською династією було в той час надзвичайно почесним. Візантійський уряд висунув зустрічну вимогу: царівна вийде заміж лише за християнина. У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились. Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому Володимиром Корсуні (Херсонесі). Тут же відбулись заручини з візантійською царівною. Згодом Володимир охрестив киян у р. Дніпрі.

Запровадження християнства мало величезне значення для подальшого розвитку країни.

• По-перше, значно зріс міжнародний авторитет Київської Русі, покращились стосунки з іншими європейськими країнами, більшість з яких вже прийняли християнство.
• По-друге, християнство, як єдина державна релігія об’єднувала населення Київської Русі; зміцнився авторитет київського князя.
• По-третє, запровадження християнства дало поштовх для розвитку культури.
• По-четверте, одруження Володимира Великого з сестрою імператора закріплювало право верховної князівської влади в Київській Русі за родом Рюриковичів.

Мал. 1. Володимир Великий.	Мал. 2. Хрещення святого князя Володимира. Фреска у Володимирському соборі Києва.

Володимир також провів адміністративну реформу. Він замінив племінних князів своїми синами. Відтепер представники династії Рюриковичів правили не тільки в столиці, але й в регіонах. Були обмежені повноваження місцевої знаті, її прагнення від’єднатись від Києва. Для зміцнення обороноздатності країни була проведена військова реформа. Для збільшення чисельності постійного війська князь роздавав дружинникам землі за службу у феодальне володіння. Інший напрямок діяльності Володимира – укріплення південного кордону для захисту від нападів печенігів. З цієї метою була створена система фортець вздовж річок Трубіж, Сула, Стругна, які згодом розрослися у міста. Володимир почав карбувати власну монету – златники і срібники. На одній стороні монети було зображено князя, на іншій – князівський знак (тризуб). Карбування власної монети свідчило про могутність правителя, підіймало міжнародний авторитет держави та пожвавлювало торгівлю та розвиток економіки. Після смерті Володимира Великого впродовж 1015–1019 рр. тривала боротьба між його синами за верховну владу. 

Мал. 3. Златник Володимира Великого.

3. Міжусобна боротьба після смерті Володимира Великого

Після смерті Володимира Великого 15 липня 1015 р. його син Святополк виявився ближчим від усіх інших братів до Києва і без особливих труднощів вступив на престол. Протягом того ж року були вбиті три зведених брати Святополка – Борис, муромський князь Гліб і древлянський Святослав. «Повість минулих літ» звинувачує Святополка в організації вбивства Бориса і Гліба, які при Ярославі були прославлені як святі мученики і були рідними синами батька вбивці. Згідно з літописом, Святополк послав вишгородських мужів убити Бориса, дізнавшись, що брат ще живий, велів варягам добити його. Гліба він, згідно з літописом, закликав ім'ям батька до Києва і послав людей вбити його по дорозі. Святослав загинув, намагаючись втекти від убивць до Угорщини. Однак, існують і інші теорії з цього приводу. Зокрема, скандинавська «Сага про Еймунда» згадує про війну між конунгом Яріслейфом (Ярославом) і його братом Буріслейфом, де Яріслейф наймає варягів для боротьби з братом і в підсумку перемагає. Ім'я Буріслейфа багатьма ідентифікується з Борисом, але за іншою версією це ім'я короля Болеслава Хороброго, яким сага називає його союзника Святополка, не розділяючи їх. Також, хроніка Тітмара Мерзебурзького, в якій розповідається, як Святополк утік до Польщі, часто інтерпретується на користь його невинності, тому що в ній немає згадки про князювання Святополка в Києві (що, однак, суперечить існуванню монет Святополка) і яких-небудь дій проти Бориса і Гліба. Наприкінці правління Володимира Великого, Ярослав також відмовився сплачувати щорічну данину Києву, що становила 2000 гривень, і виступив проти свого батька походом. Під час приготування до походу, Володимир помер. Після смерті свого батька Володимира в 1015 році Ярослав I Мудрий в жорстокій боротьбі за київський престол розбив війська Святополка біля Любеча (1016 р.) і посів київський великокняжий престол, але 1018 року під натиском польських військ короля Болеслава І, яких взяв собі на допомогу Святополк, мусив покинути Київ і утік до Новгорода. Після остаточної перемоги в битві над річкою Альтою 1019 р. Ярослав Мудрий став Великим київським князем.

4. Правління Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.)

Прагнучи об'єднати всі руські землі під своєю владою, Ярослав Володимирович вів боротьбу проти свого брата Мстислава Володимировича, князя тмутороканського і чернігівського. Після битви, яку Ярослав програв, під Лиственом біля Чернігова 1024 року. Ярослав мусив поступитися Мстиславові Чернігівщиною і всіма землями на схід від Дніпра, крім Переяславщини. Згодом, після укладеного 1026 року у Городку під Києвом миру, почалося порозуміння і співпраця між братами. Так, в Київській державі тривав період дуумвірату (1019–1036 рр.). Ярослав Мудрий допомагав Мстиславові у боротьбі з касогами і ясами у 1029 році, поширивши свої володіння до Кавказьких гір; а Мстислав – у скріпленні й поширенні держави Ярослава I Мудрого на захід від Дніпра. 1030 року на півночі Ярослав зайняв землі між Чудським озером і Балтикою і там заснував м. Юріїв, у 1030–1031 рр. війська Ярослава і Мстислава відвоювали Червенські городи, які 1018 року захопив Болеслав І. Тоді ж Ярослав здобув від королівства Польського смугу землі між ріками Сяном і Бугом; там збудовано міста Ярослав і Белз.

Мал. 4. Ярослав Мудрий.

Після смерті Мстислава у 1036 році Ярослав об'єднав під своєю владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави, окрім Полоцького князівства, яке виділено Володимиром Святим в уділ роду Ізяслава. 1036 року, за літописом, Ярослав Мудрий розгромив біля Києва печенігів. У 1038–1042 рр. Ярослав вів успішні походи проти литовських племен – ятвягів, проти Мазовії, проти прибалтицько-фінських племен ямь і чудь. 1043 року він підготував під проводом свого сина Володимира і воєводи Вишати похід на Візантію, який закінчився поразкою, багато воїнів потрапило в полон чи загинуло. Щоб охороняти свою державу проти нападів кочовиків, Ярослав укріплював південний кордон, будуючи міста над ріками Россю і Трубежем: Корсунь, Канів, Переяслав; як також другу фортифікаційну лінію над Сулою: Лубни, Лукомль, Воїнь. Під час його правління Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу. За Ярослава Мудрого було побудовано Софійський собор (між 1017–1037 рр.) – головний храм Давньоруської держави, присвячений Мудрості Господній.

Мал. 5. Софіївський собор (сучасний вигляд).

Усього в Києві за часів його князювання було побудовано 400 церков. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку й архів при Софійському соборі. Там же було засновано школу для «книжкового навчання». Школи були не тільки при монастирях, але також при великих церквах. При Ярославі були засновані перші монастирі, зокрема Києво-Печерський (1051 р.), які стали осередками культури. Велике значення в політичному і релігійному житті Руської держави мало оформлення константинопольським патріархом у 1039 р. самостійної київської церковної митрополії. Підвищенню її авторитета сприяло призначення у 1051 р. першого митрополита-русича Іларіона.

Мал. 6. Києво Печерська Лавра (сучасний вигляд).

За Ярослава Мудрого було складено перший збірник писаного давньоруського звичаєвого права – «Руську правду». Це був кодекс законів, який закріплював розшарування суспільства, панування князів і бояр над простим людом. В її основі лежало покарання штрафом - грошовим стягненням. Розмір штрафу залежав від соціального стану потерпілого. «Руська правда» є важливим джерелом для вивчення історії та культури України. З неї ми дізнаємося про господарське та культурне життя того часу, про відносини різних верств населення у державі і, взагалі, про устрій самої Київської держави.

Мал. 7. Київська держава за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

У міжнародній політиці Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків з різними державами. Як було заведено у середньовіччі ці зв’язки він зміцнював за рахунок шлюбів своїх дітей. Шлюби зазвичай були закріпленням дипломатичних угод. Його дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха I, донька Єлизавета була за норвезьким королем Гаральдом Сміливим, Анастасія (третя його донька) була видана заміж за угорського короля Андрія. Сам Ярослав був одружений з Інгігердою – донькою шведського короля. Сини його були одружені з сестрою польського князя, онукою німецького цісаря і донькою візантійського імператора. Усі ці заходи принесли великий міжнародний авторитет Київській державі. Таким чином, саме за Володимира Великого і Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшої могутності. Її авторитет не поступався жодній тогочасній європейській державі.

Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:
980 р. – прихід до влади князя Володимира Великого.
988 р. – хрещення Київської Русі.
1015 р. – смерть Володимира Великого.
1019 р. – прихід до влади Ярослава Мудрого.
1036 р. – розгром печенігів Ярославом Мудрим.
1054 р. – смерть Ярослава Мудрого.

РОЗДРОБЛЕНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1. Правління Ярославичів

Ярослав Мудрий бажав уникнути братовбивчої війни, тому розробив систему спадкування, за якою київський престол отримував найстарший з братів. Коли той помирає, його місце повинен зайняти наступний по старшинству брат. Таким чином, кожен з братів мав по черзі побувати великим київським князем. Очікуючи свою чергу молодші брати правили своїми удільними князівствами. Така система престолонаслідування дала лише короткостроковий ефект, уникнути міжусобної боротьби між нащадками Ярослава не вдалося. Троє старших синів Ярослава Мудрого: київський князь Ізяслав, чернігівський князь Святослав та переяславський князь Всеволод уклали політичний союз, який отримав назву в історії тріумвірат Ярославичів. Ярославичі правили спільно майже два десятиліття. Кожен з них дбав в першу чергу про власні інтереси і про збільшення свого уділу. Це, звичайно, послаблювало позиції держави. Князі не могли ефективно протистояти новим ворогам – кочовим племенам половців, які починаючи з 1055 р. регулярно нападали на Київську, Чернігівську, Переяславську землі. Поштовхом до розпаду союзу трьох братів стала поразка на р. Альті їхніх дружин від половців та київське повстання 1068 р., в результаті якого Ізяслава було вигнано з міста.

Мал. 1. Мініатюра з літопису, що змальовує битву на Альті.

Київським князем було проголошено Всеслава, але вже у 1069 р. за допомогою поляків у Київ повернувся Ізяслав. Спроба відновити міць князівської влади була здійснена під час наради князів у Вишгороді. Тут, у 1072 р. Ярославичі внесли зміни до Руської правди. Вони видали новий звід законів, який отримав назву «Правда Ярославичів». Зміни в першу чергу стосувались запровадження князівської власності на землю. Ярославичі вважали свої уділи спадковою власністю (вотчиною). Однак це суперечностей не зупинило. Уже наступного року (1073 р.) Святослав і Всеволод вигнали Ізяслава з Києва. Київським князем став Святослав, але незабаром він помирає. У 1078 р. до Києва, за допомогою Всеволода, повертається Ізяслав, проти якого виступив Олег Святославович. У вирішальному бою обидва князя загинули. Київський престо посів Всеволод, який вів активну боротьбу з половцями та князями-ізгоями, котрі зазіхни на Київ. Після його смерті у 1093 р. боротьба за владу розгорілася ще з більшим розмахом. Війни між князями значно послаблювали обороноздатність Київської Русі, загроза з боку половців постійно посилювалася. Після кількох важких поразок від половців, провідні князі зробили спробу припинити міжусобні війни. З цією метою 1097 р. у Любечі відбувся князівський з’їзд, на якому було вирішено припинити ворожнечу. З’їзд оголосив, що «хай кожний тримає вотчину свою», яку успадкував від батька і не має право претендувати на чужі території. Фактично Любецький з’їзд започаткував новий етап в процесі розпаду Київської Русі. Відтепер в кожному удільному князівстві формувалася власна династія. Тимчасово єдність Київської Русі булла відновлена за правління в Києві Володимира Мономаха (1113–1125 рр.) та його сина Мстислава (1125–1132 рр.).

Мал. 2. Володимир Мономах.

2. Правління Володимира Мономаха (1113–1125 рр.)

Відомим київським князем був Володимир Мономах, онук Ярослава Мудрого, Син Всеволода і Марії Анастасії, дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. Існує легенда, що буцімто Костянтин на честь правління Володимира прислав йому символи царської влади: берло та корону (шапка Мономаха). Сам князь прославився своїми успішними походами проти половців. Так, у 1103 р. князі здійснили спільний похід проти ворогів. У битві біля острова Хортиця, було вбито 20 половецьких ханів. Походи 1107, 1109, 1111 рр. теж закінчилися перемогою. Київський престол Володимир Мономах посів у 1113 р. після смерті князя Святополка. Він вніс до «Руської правди» «Устав Володимира Всеволодовича». Було зроблено поступки закупам (боржникам), обмеживши на них права бояр, заборонено лихварям брати високі відсотки за борги. Цим заходом утруднювалось перетворення вільних людей на рабів (холопів). В роки правління Володимира Мономаха в Києві здійснювалось масштабне будівництво. Син Мономаха, Мстислав (1125–1132 рр.), намагався продовжувати політику батька. Після його смерті у 1132 р. Київська Русь остаточно розпалась на удільні князівства, кожне з яких проводило самостійну політику.

3. Удільна князівства часів феодальної роздробленості

У період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (виділилося з Чернігівського), Переяславське, Волинське та Галицьке князівства.

Мал. 3. Карта політичної роздробленості Київської Русі.

Київське князівство продовжувало все ж відігравати провідну роль. За володіння Києвом постійно відбувалась боротьба між представниками різних відгалужень династії Рюриковичів. Так, в 1169 р. відбувся погром Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським. На півдні Київське князівство межувало з землями половців. Набіги половців приносили значні руйнування та людські втрати, це ослаблювало політичне становище князівства, стримувало господарський розвиток.

Переяславське князівство складалося із земель, розташованих на лівому березі Дніпра. Ці землі здавна перебували у політичній залежності від Києва. Виділилось воно у 1054 р. як спадщина сина Ярослава Мудрого Всеволода. Це князівство на сході і півдні межувало з Половецькими степами. Через те жителі князівства повинні були боронитися від частих нападів кочівників. З цією метою вздовж кордонів населення будувало земляні вали і укріплені фортеці. Князі Переяславського князівства брали активну участь у походах проти половців. Після монголо-татарської навали Переяславське князівство перестало існувати.

На Лівобережжі розташувалося Чернігово-Сіверське князівство. Особливістю політичного розвитку Чернігово-Сіверського князівства стало його дроблення спочатку на дві частини, а згодом на їх території утворилось більше десяти окремих удільних князівств.

Мал. 4. Ярослав Осмомисл.

У середині XII ст. Новгород-Сіверське князівство відокремилось від Чернігова і стало самостійним. Потім відокремилися інші уділи. Усі князі Чернігово-Сіверського князівства були Ольговичами – нащадками Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого.

Волинське князівство. Після розпаду Київської Русі на Волині утвердилась династія Мономаховичів. Її засновником став внук Мономаха, син Мстислава Великого. В 40-60 рр. ХІІ ст. волинські князі з перемінним успіхом боролись з суздальською династією за володіння Києвом. Найбільший вклад у розвиток князівства вніс Роман Мстиславич (1170–1205 рр.). Він зміцнив єдність Волинського князівства, став засновником Галицько-Волинської держави (1199 р.).

У 1144 р. утворилось Галицьке князівство в якому правила династія Ростиславовичів. Найбільшої могутності воно досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.). Його володіння простягались вздовж Дністра далеко на південь. Навіть землі в нижній течії Дністра й Дунаю опинилися в залежності від Галича. Особливістю Галицького князівства була висока роль місцевого боярства в політичному житті. Бояри отримували значні прибутки від видобування та продажу солі. Сильні економічні позиції робили бояр незалежними від князя. Тому боярство постійно намагалось нав’язати свою волю галицьким князям.

Таким чином, із середини ХІІ ст. Київська Русь вступає у період феодальної роздробленості.

Причини феодальної роздробленості:

• величезна територія держави;
• багатоетнічний склад населення Київської Русі;
• відсутність чіткої системи престолонаслідування;
• поширення спадкового (вотчинного) землеволодіння удільних князів і бояр, що посилювало їх незалежність від київського князя;
• розвиток міст – удільних центрів, які намагалися конкурувати з Києвом в політичному та економічному відношенні;
• послаблення Києва як політичного і економічного центру;
• часті набіги половців та занепад великих торговельних шляхів.

Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:

1055 р. – початок регулярних нападів половців на Київську, Чернігівську, Переяславську землю.
1068 р. – поразка Ярославовичів від половців в битві на р.Альті.
1068 р. – повстання киян проти Ізяслава за відмову озброїти ополчення проти половців.
1072 р. – внесення Ярославичами змін до Руської правди. Правда Ярославичів.
1072 р. – запровадження князівської власності на землю.
1073 р. – виступ Святослава та Всеволода проти Ізяслава, розпад тріумвірату Ярославичів.
1097 р. – з`їзд князів у Любечі, який визнав спадкове володіння князями своїми вотчинами. Визнання факту роздробленості Київської Русі.
1113–1125 рр. – княжіння в Києві Володимира Мономаха.
1115 р. – спорудження Володимиром Мономахом під Вишгородом моста через Дніпро.
1032 р.– початок доби роздробленості Київської Русі після смерті Мстислава Володимировича, сина Володимира Мономаха, який був останнім князем, що контролював більшість земель Київської Русі.
1144 р. – утворення Галицького князівства.
1187 р.  – похід Ігоря Новгород-сіверського проти половців.
1187 р. – перша згадка терміну «Україна».