ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.
1. Утворення Речі Посполитої.
Передумови об'єднання. Процес об'єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства розпочався в 1385 р., коли між двома державами було укладено династичну Кревську унію. Відтоді різноманітні угоди обговорювались та укладались близько восьми раз, в тому числі і Городельська унія 1413 р. Причини необхідності об'єднання носили зовнішній характер та були зумовленими посиленням Московського князівства, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. Особливо виснажливим для Литовського князівства виявилась Лівонська війна 1558-1583 рр.,
наслідки якої могли призвести до повної поразки Литви та втрати нею
усіх білоруських та українських земель. В свою чергу Польща та її
політична еліта прагнули поислити свій вплив та розширити свої
володіння.
Литовські магнати, що мали панівне становище в державі, були прихильниками незалежності й погоджувалися на об'єднання «двох рівних»
за умови існування окремого сейму й забезпечення свого привілейованого
становища в державі. Натомість середня і дрібна шляхта, незадоволена
пануванням магнатів, сподівалася, що внаслідок об'єднання здобуде такі ж привілеї, якими користувалася у своїй державі польська шляхта.
Польські магнати і шляхта
в цілому підтримували ідею об'єднання обох держав. Вони вбачали в ньому
можливість отримати нові землі й залежних селян. При цьому польська
сторона керувалася ідеєю давньої приналежності українських земель до
Польщі, від якої вони начебто були відірвані, і, відкидаючи пропозиції
литовських магнатів, виступала за включення Литви доскладу Польщі.
Українське шляхетство
також мало свою позицію. Воно в цілому схвально ставилося до
об'єднання Литви та Польщі, розраховуючи, що це допоможе надійно
захистити південні рубежі від турецько-татарських нападів і припинить
шляхетські наїзди (збройні напади) у польсько-українському прикордонні.
Об'єднання двох держав відповідало також економічним інтересам
української шляхти, оскільки через Польщу проходили торговельні шляхи
до країн Західної Європи. При цьому українські князі висували пропозицію об'єднати Польщу, Литву й Україну в одну державу на рівних засадах,
наполягали на збереженні свободи віросповідання й місцевих звичаїв.
Українська дрібна й середня шляхта, що немала таких привілеїв, як князі й
магнати, виступаючи за об'єднання, сподівалася перш за все здобути
рівні права з магнатською верхівкою та набути впливу на перебіг справ у
державі.
Люблінський сейм 1569 р. Для вирішення питання об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в польському місті Любліні 10 січня 1569 р.
зібрався спільний сейм представників привілейованих станів обох держав.
Незважаючи на взаємні прагнення сторін дискусія тривала півроку.
Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике князівство
Литовське зливалося з Польським королівством в єдину державу, своїми в
Литві мали лишатися лише адміністрація та судочинство. Це змушувало
литовських представників чинити опір, вони намагались якомога більше
зберегти свою державу. Але поляки скористались відсутністю єдносі в
литовсько-руському таборі, король Сигізмунд ІІ Август спираючись на підтримку дрібної та середньої шляхти, у березні 1569 р. видав універсал про приєднання Підляшшя й Волині до Польського королівства, зрівнявши місцеву шляхту у правах з польською. Це змусило литовсько-руську делегацію повернутись до переговорів.
І вже
1 липня 1569 р. в Любліні було укладено унію про об'єднання Польського
королівства й Великого князівства Литовського у федеративну державу
«двох народів» Річ Посполиту (дослівно — республіку).
Мал. 1. Ян Матейко. Люблінська унія, 1569 р.
Короля Речі Посполитої
спільно обирала на сеймі польська й литовська шляхта. Польща й Литва
зберігали окреме законодавство, судову систему, центральний і
територіальний уряди, військо і фінанси. Проте в Литві власний сейм був ліквідований, і вона втратила право на окремі зовнішні відносини з іншими державами. Литовська, українська й польська шляхта зрівнювались у правах
та отримували право на володіння маєтками на всій території Речі
Посполитої. Ліквідовувались митні кордони, запроваджувалась єдина
грошова одиниця.
Мал. 2. Державний устрій Речі Посполитої.
2. Суспільно-політичні зміни на українських землях після Люблінської унії
На українських землях, які внаслідок Люблінської унії відійшли до Польщі, було запроваджено польський адміністративно-територіальний устрій. Вони поділялися на воєводства, очолювані призначеними урядом воєводами. Так було утворено шість воєводств: Руське
з центром у Львові, Белзьке з центром у Белзі, Подільське з центром у
Кам'янці, Волинське з центром у Луцьку, Брацлавське з центром у
Брацлаві.
Мал. 3. Українські землі в складі Речі Посполитої.
Воєводства поділялися на повіти, де
адміністративна й судова влада зосереджувалася у призначуваних королем
старост. У воєводствах і повітах для вирішення місцевих питань, обрання
депутатів на загальнодержавний Вальний (загальний) сейм періодично скликалися шляхетські сеймики.
Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 р.
Цей кодекс дяів на території Великого князівства Литовського та
українських землях, які були у складі Речі Посполитої. За цим кодексом селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержували право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років.
Передача українських земель після Люблінської унії під владу поляків призвела до нової хвилі колонізації
незаселених українських земель. Польський король на вигідних умовах
роздавав вірним йому особам великі ділянки неосвоєних земель на
території України. Щоб заохотити їх заселення шляхта звільняла на 10-20
р. поселенців від сплати повинностей та засновувала слободи; переселяла
своїх селян з внутрішніх районів Речі Посполитої; будували укріплені
замки та розміщувала в них військові залоги. Для посилення
обороноздатності краю польським королем було створено кварцяне військо,
яке утримувалося за четверту частину прибутків з королівських маєтків.
Такі дії призвели до швидкого заселення пустуючих на Правобережжі земель
та виникнення великих магнатських земельних володінь.
Після інкорпорації українських земель до складу Речі Посполитої активізувався процес денаціоналізації українського народу,
який відбувався у формі полонізації. Винятково важливу роль у цьому
плані відігравала католицька церква, яка прагнула збільшити кілікість
своїх прихильників на українських землях. Інструментом окатоличення була
єзуїтська система освіти, яка сприяла прилучення українців до кращих
традицій західноєвропейської науки, але водночас була засобом
денаціоналізації.
Важливе значення в цьому контексті належить Берестейській церквоній унії 1596 р., сутність якої полягає в тому, що за підтримки польської влади утворилась нова українська церква - греко-католицька.
4. Соціально-економічний розвиток
Соціальна структура українського суспільства мала становий характер. Основними станами в тогочасній Україні були шляхта, духівництво, міщани й селяни. За своїми правами стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані .
Вершину панівного стану — шляхти —
посідали удільні князі Рюриковичі і Гедиміновичі. Вони становили
замкнену групу, до якої не можна було увійти завдяки заможності чи
найвищим державним посадам. Князівські роди поділялися на «княжат
головних», до яких належали Острозькі, Заславські, Сангушки,Чарторийські, Корецькі, Гольшанські, Дубровицькі, і «княжат повітовників».
Перші не підлягали дії місцевої адміністрації, мали право входити до
великокнязівської ради й вирушати у військові походи зі своїми загонами
під родовими гербами. їм належали спадкові землеволодіння, де вони мали
право й на своїх підданих, установлювати податки й повинності, надавати
підлеглим землю за умови несення служби. Другі таких прав привілеїв не
мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення,
підпорядкованого місцевій адміністрації.
Мал. 4. Князь Василь-Костянтин Острозький
До панів належала заможна шляхта, яка не
мала князівських титулів, але вирізнялася давністю походження, спадковим
землеволодінням і певними привілеями.
До середньої і дрібної шляхти належали зем'яни, панцирні слуги й бояри.
Це верства, представники якої здобували шляхетство і право на
володіння, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами
кіннотників або особисто.
Привілейованим станом українського суспільства було духівництво,
що становило майже десяту частину всього населення. Воно поділялося на
вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи таін.), які
обіймали свої посади лише за дозволом великих князів литовських і
польських королів, та нижче парафіяльне.
До напівпривілейованого стану належало міщанство,
що мало привілеї на міське самоврядування, окремий становий суд,
заняття ремеслами й торгівлею. Проте міщани були також зобов'язані
сплачувати податки, виконувати повинності на користь приватних
власників міст або держави. Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів ремісників. До бюргерства,
або середньої за рівнем заможності частини міщанства, належали цехові
майстри й більшість купецтва. Основою соціальної піраміди міського
населення був плебс, який складався з дрібних ремісників і торговців.
Переважну більшість населення українських земель (близько80 %) складало селянство, що було непривілейованим станом. За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих» (або «отчичів»)і «похожих» (або «вільних») селян.
Правом безперешкодного переходу від одного землевласника до іншого
користувалисялише останні. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно
працювали в господарстві пана.
За характером виконуваних повинностей селяни поділялися на три групи. Слуги
були особисто вільними селянами, які за службу своєму володарю
отримували землю і звільнялися від інших повинностей. Від селян-слуг
походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили данники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш). Тяглими
селянами називали тих, які не мали власної землі й за користування
землею пана відбували повинності накористь держави або землевласників зі
своїм«тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і
прикріпленими до своїх наділів.
Із представників різних верств населення формувався міжстановий соціальний прошарок козацтва, яке займалося степовими промислами і боролося з татаро-турецькими нападниками.
Поширенню фільваркової системи
господарювання на українських землях у складі Великогокнязівства
Литовського сприяло здійснення заходів за «Уставом на волоки», підписаним польським королем і великим князем литовським Сиґізмундом II Августом (1557 p.). Згідно з документом
усі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися
наоднакові ділянки — волоки. Найкращі орні землі відводилися під
великокнязівські фільварки, решта розподілялась між селянами. Тяглові селяни з усіма дорослими членами своєї родини за користування волокою мали відпрацьовувати два дні панщиниу фільварку.
Волочна реформа
зруйнувала давню форму користування землею сільською громадою й
замінила її наподвірну. Збільшилися повинності селян, обмежилися їхні
права переходу. Селян фактично позбавили права користуватися лісами,
зменшили площу земель спільного користування (пасовиська, луки). У
другій половині XVI ст. волочна система землекористування була поширена
на землі шляхти і церкви.
Основні терміни, поняття, іменаОсновні дати:
1556-1561 р. - створення Пересопницького Євангелія.
1556 р. - заснування князем Д. Вишневецьким на о. Малій Хортиці першої Січі.
1557 р. - видання "Уставу на волоки", який фактично призвів до закріпачення селян.
1569 р. - Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої.
1596 р. - Берестейська церковна унія. Утворення уніатської (греко-католицької) церкви.
УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО НАПР. XV - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.
1. Становлення українського козацтва.
Походження назви.Термін «козак» уперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240, куди перейшовіз тюркських мов у значенні — «схильний до завоювання». УXIV ст. фігурує у дописі до збірника житій святих «Синаксар» (1308) та у словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) у значенні «страж», «конвоїр». Первісне, слово «козак» вживалося на означення вільних людей, які населяли південноукраїнські степи.
Шляхи формування козацтва. Існувало
декілька шляхів формування козацтва. Його попередником стало
слов'янське населення басейнів нижньої течії рр. Дніпра, Південного Бугу
і Дністра (літописні «бродники»), яке
займалося господарською діяльністю у цих регіонах і мало демократичну
військову організацію. З посиленням національного і соціального
гноблення іноземних феодалів значна частина українських селян та міщан
втікала в малозаселені прикордонні райони й поповнювала ряди козаків. За
дніпровські пороги спрямовувалася хвиля уходників — сезонних здобичників, окремі з яких оселялися у степу з метою його господарського освоєння. В ряди козацтва вступала і українська шляхта, що втратила свої маєтності. На процес формування козацтва значний вплив мав зовнішній фактор. З часу утворення Кримського ханства систематично відбувались набіги на українські землі. Перша писемна згадка про українських козаків міститься у хроніці М. Бєльського від 1489 р.
Мал. 1. "Запорожець", А. Монастирський.
|
Мал. 2. "Тип запорожця", С. Васильківський.
|
Поява Запорізької Січі. Для
захисту від татарсько-турецької агресії у Пониззі Дніпра на південь від
дніпровських порогів була створена військово-політична організація Запорізька Січ. Перше укріплення бл. 1555-1556 рр. збудував на дніпровському острові Мала Хортиця Д. Вишневецький. Згодом ЗапорізькаСіч стала державно-політичним утворенням з демократичним устроєм. Основними рисами запорозького козацтва були: родинний принцип організації братства (побратимства, рівність, демократизм), морально-етичний кодекс поведінки
(високий соціальний статус свободи, мужності, відданості товариству і,
навпаки, низький статус мирної праці, спокійного способу життя тощо), інститут кобзарів, спеціальна наука молоді, специфічне ставлення до жінки, аскетизм, релігійність, колективне землеволодіння.
Городове і волосне козацтво. Польсько-литовська
державна адміністрація залучала козаків до оборони кордонів Речі
Посполитої. Впродовж XVI ст. сформувалася окрема категорія козацтва —
городове козацтво. Його організаторами були прикордонні старости.
Реєстрові козаки. Удругій пол. XVI ст. польський уряд намагався послабити вплив запорожців і встановитинад ними контроль. Король Сигізмунд II Август грамотою від 5 червня 1572 започаткував практику внесення козаків у спеціальний список, що визначав козацький статус — реєстр. Козаки вписані у реєстр отримали назву реєстрових козаків. У 1578 кількість реєстрового козацтва зросла до 500. Королівський
універсал від 25 липня 1590 збільшував реєстр до 1 тис. козаків.
Військова влада над реєстровцями належала гетьману, якого обирали за
згодою уряду. Організаційно реєстрове козацтво складалося з 6 полків
(1625) — Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського,
Переяславського,Чигиринського, що поділялися на сотні.
Мал. 3. Запорізька Січ.
|
Мал. 4. Козацька рада на Січі
|
Козацька старшина. Поступово в середовищі козаків сформувався окремий суспільний прошарок — козацька старшина. Спочатку
до її складу входили отамани ватаги, що були керівниками перших
козацьких загонів. Повного організаційного оформлення козацька старшина
набула в період створення Запорізької Січі. В різні часи її існування
чисельність цієї групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб. До складу козацької старшини входили: військова
старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул,
військовий писар та курінні отамани; військові служителі - підписар,
булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, довбиш,
піддовбиш, військовий пушкар, підпушкар, гармаш, військовий товмач,
військовий шафарі, підшафар, кантаржій та канцеляристи; похідні та
паланкові начальники - полковник, писар, осавул, підписар та підосавул.
Вперіод ведення воєнних дій обирався також обозний, що був помічником
осавула і входив до складу військової старшини. Старшину
обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва. Козацька
старшина існувала у реєстровому козацькому війську, що було створене у 1572.
На чолі реєстрових козаків стояв гетьман, якого обирали за погодженням з
королівським урядом на загальній військовій раді. До реєстрової
старшини належали: 2, а згодом 4 осавули,обозний, військовий суддя,
військовий писар, полковники та сотники.
2. Військове мистецтво козаків.
Особливість козацького стану полягала у
тому, що він остаточно оформився під тиском зовнішної агресії зі сторони
Османської імперії та Кримського ханства, а отже війна посідала одне з
ключових місць у житті козаків. Поступово з розвитком козацького стану
сформувалось і військове мистецтво козаків. Особливо важливе значення у
їхньому війську відігравала піхота - основний рід козацького війська,
яка на відміну від тогочасних європейських армій переважно діяла
самостійно, тобто без підтримки інших родів війська. Класична тактика
козацької піхоти полягала у шикуванні під час бою в три шеренги. Стріляла тільки перша лава, друга подавала, а третя заряджала зброю. Проте практикували і інші варіанти, наприклад галас,
це коли козацьке військо змішувалось з ворожим. Найоригінальнішим і
найпопулярнішим серед козаків був бойовий порядок, що називався табором.
Табір застосовувався козацьким військом на марші, в обороні та наступі.
Він будувався з возів, скріплених ланцюгами у кілька рядів та
вилаштуваних чотирикутником, півмісяцем або ж овалом. Мобільність такого
війська була досить високою, про що і свідчить назва такого табору - "рухома фортеця", оскільки в такому таборі козаки могли долати сотні кілометрів і витримувати облогу по кілька місяців.
Козацька розвідка.
Перманентна загроза військової агресії змушувала козаків дбати про
безпеку своїх володніь та війська, це зумовлювало потребу превентивних
заходів по виявленню ворогів та їх знешкодження, отримання інформації
про можливість нападу і т. д. Саме ці функції виконувала сторожова служба і дозір.
Козацькі розвідувально-сторожові загони дислокувались в земляних або
дерев'яних укріпленнях на кордонах українських земель. Використовували
також кургани, або насипали свої. З утворенням Гетьманщини за Богдана
Хмельницького поступово оформлюється своєрідна контррозвідувальна служба,
яка в своїй діяльності не обмежувалась українськими територіями, але
діяла і на території інших держав з метою забезпечення інтересів
Гетьманщини.
Козацька зброя. Козаки були хорошими артелеристами, вони віддавали перевагу переважно легким гарматам, які дозволяє зберігати маневреність війська. Для штурму дуже часто використовували гуляй-городи -
спеціальні пристрої з дерев'яних щитів на колесах або полозах з
отворами (амбразурами) для рушниць і гармат. Із-поміж зброї особливою
шаною в козаків користувалися рушниця, спис і шабля. Венеціанський посол
Альберто Віміна, який побував в Україні 1650 р., записав: "Мені доводилося бачити, як козаки кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців".
Мал. 5. Гуляй-город.
Сучасна реконструкція
|
Мал. 6. Запорожці в «чайках» нападають на турецьку галеру
|
Козацький флот.
Військова майстерність козаків не обмежувалась одним лише суходолом. На
січі взагалі вважалось, що справжній козак - лише той, хто випробував
себе в морському бою. Козацький флот складався з легких, надзвичайно
маневрених човнів - чайок. Чайки рухалися за
допомогою або весел, або вітрил, що давало змогу якнайкраще
використовувавти погодні умови. Перевагою чайок було й те, що вони могли
пришвартуватися до будь-якого берега, на вілміну від громіздких і
неповоротких турецьких галер.
3. Доба героїчних походів та гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний
Мал. 7. Петро
Конашевич-Сагайдачний
|
Морські походи козаків.
Добою героїчних походів козаків називають період вдалих морських
походів проти Туреччини та її васалів протягом перших двох десятиліть
XVII ст. В 1606 р. козаки своїми походами зуміли завдати удару по всіх ключових фортецях Туреччини на узбережжі Чорного моря., зокрема Акерману, Кілії, Варні. В 1608 р. козаки здобули Перекоп, Ізмаїл, Кілію та Акерман. Вже в 1614 р. флотилія козацьких чайок перетнула Чорне море, висадившись під Трапезундом, козаки здобули Синоп.
Наступного року козаки продовжили превентивні удари по турецькому
узбережжю Чорного моря, здобувши Очаків. Апогеєм цих походів стало
взяття Кафи – найбільшого невільничого ринку у Криму, де було визволено кілька тисяч бранців.
Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Початок гетьманування Сагайдачного випав на 1605 – 1610 рр. На
гетьманство його обирали кілька разів. Йому судилось стати одним з
кращих гетьманів українського козацтва. Основні його досягнення полягали
у впорядкуванні козацького війська, шляхом створення дисциплінованої
армії, озброєної вогнепальною зброєю. Прогрес спостерігався і у морській
справі – чисельність чайок сягнула кількох сотень. Саме за Сагайдачного
козацтво починає проводити активну зовнішню політику з метою створення
антиосманської ліги держав.
Підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Москви, на початку 1618 р. Сагайдачний повів 20-тисячне військо на Москву, було укладено 1 грудня 1618 р. Деулінський мир, за яким Польща отримувала Смоленщину та Чернігово-Сіверщину. Сагайдачний
також виступав на підтримку православної церкви, в 1620 р. виступив
ініціатором відновлення вищої ієрархії православної церкви. Більше того,
зі всім запорізьким кошом Сагайдачний вступив до лав Київського
братства.
Хотинська війна. 5 – 7 червня 1621 р.
відбулась козацька нарада стосовно спільного виступу з поляками проти
турків, які після перемоги під Цецорою 1620 р. розпочали повномасштабне
вторгнення в Європу. Козаки погодились за умови збільшення козацького
реєстру, визнання прав та привілегії козацтва та дотримання релігійної
рівноправності. Доля Речі Посполитої вирішувалась під Хотином, де зійшлась 35-тисячна армія поляків та 250-тисячна армія турків, тому участь 40-тисячного війська козаків
на чолі з Сагайдачним було дуже важливим. Більше того, весь тягар війни
ліг саме на козаків, які зуміли протягом 5 тижнів виснажити турецьку
армію. Таким чином, ключова роль козаків під Хотином сприяла
міжнародному визнанню козаків в Європі як хоробрих та мужніх воїнів, які
вправно володіють військовим мистецтвом як на суші, так і на воді.
4. Національно-визвольні повстання українського народу кінця XVI – першої половини XVII ст.
Причини повстань.
Посилення та зміцнення козацького стану непокоїло уряд Польщі та сусідні
держави, які вбачали в ньому пряму загрозу своїм інтересам в Україні.
Постійні обмеження реєстру та несвоєчасна виплата платні реєстровцям,
порушення майнових прав козаків спричинили невдоволення козаків. Ключове
значення у ескалації конфлікту відіграла постанова польського сейму 1590 р.,
за якою король отримував право роздавати шляхті і магнатам землі
українських селян та міщан. Більше того, легітимізація кріпосного права
Литовським статутом 1588 р. зумовило посилення виступів селян та міщан
та масові втечі на Запоріжжя.
Повстання Криштофа Косинського. Приводом до збройного виступу Косинського стала його суперечка за землю з представником роду Острозьких – київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким. На початку осені 1591 р. козаки
зайняли Пиків, згодом Білу Церкву, ден Косинському присягнули як
гетьманові. Повстання охопило Київщину та Брацлавщину, а згодом і
частину Волині. На початку 1592 р. Варшава спромоглась надіслати
каральні загони, але придушити повстання полякам вдалось аж в січні 1593
р., де в битві під П’яткою українським
повстанцям було завдано поразки. Проте вже в травні 1593 р. Косинський
здійснив спробу зайняти Черкаси, але був вбитий.
Виступ українського козацтва сприяв
посиленню процессу покозачення селянства та міщанства, адже на
територіях підконтрольних козакам запроваджувався козацький лад –
встановлювалась нова влада за законами Запорізької Січі, скликалися
ради, на яких обирались органи місцевої влади.
Другий етап повстання. Навесні 1595 р. вибухнуло новее повстання, яке очолив Северин Наливайко,
повстанці контролювали Брацлавщину, а згодомі Волинь. Наприкінці 1596
р. польська армія неа чолі з гетьманом Станіславом Жолкевським розпочала
бойові дії протии козаків. Загони Наливайка, Шаули, Лободи об’єднались
під Білою Церквою. 23 березня 1596 р. відбулась битва біля урочища Гострий Камінь,
але вона не визначила переможців, вирішальна битва відбулась в травні
1596 р. в урочищі Солониці. Облога табору повстанців тривала два тижні.
Повстанці капітулювали 28 травня 1596 р.
Збройний конфлікт 1625 р. Посилення козацтва спричинило необхідність для Варшави припинити процес покозачення. У вересні 1625 р. коронний гетьман Станіслав Конецпольський з 30 тисячами війська вирушив на придушення козацької республіки. Козацькі загони, очолені Марком Жмайлом,
зустріли поляків поблизу Канева та завдали відчутних втрат польському
війську. Це змусило Конецпольського вдатись до дипломатії, наслідком
якої стала Куруківська угода., яку від козаків підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом замість Жмайла.
Куруківська угода передбачала реєстр в 6 тисяч,
одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запоріжжі аби
перешкоджати втечам селян. Козаки в свою чергу зобов’язувались
утриматись від відносин з іншими державами та морських походів. Було
створено шість полків реєстровців: Білоцерківський, Канівський,
Корсунський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський по тисячі вояків у
кожному. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, якого
обирала загальновійськова рада й затверджував польський уряд.
Повстання під проводом Тараса Федоровича 1630 р.
Куруківська угода посилила суперечності між реєстровцями і тими хто
лищився поза реєстром. Це сприяло посиленню невдоволення козаків
польсько-шляхетським устроєм. Не вщухали конфлікти і на релігійному
грунті. Для того аби втримати населення в покорі, польський уряд
відправив на Київщину значну частину коронного війська. Але це лише
загострило напруження на українських територіях.
Нереєстровці обрали собі гетьманом Тараса Федоровича,
більше відомого під прізвиськом Трясила. У березні 1630 р. він зі своїм
військом підійшов до Черкас, а звідти рушив до Корсуня, після здобуття
якого на бік Федоровича перейшла більша частина реєстровців. Польський
уряд з метою припинення повстання відправив у каральний похід коронне
військо. Проте козаки завдали несподіваного удару польському війську,
коли воно форсувало Дніпро. Вирішальні бої відбулись під Переяславом і
тривали протягом трьох тижнів. 20 травня 1630 р. козаки влаштували
карателям «Тарасову ніч», знищивши чимало поляків.
Переяславська угода 1630 р.
Успішні дії козаків, а також невдоволення польських найманців схилили
Конецпольського до переговорів. 29 травня 1630 р. було підписано мирну
угоду. Переяславська угода підтверджувала умови Куруківської, реєстр
зростав до 8 тисяч. А козаки отримували право самі обирати собі гетьмана.
Повстання 1635 р. на чолі з Іваном Сулимою.
Варшава постійно використовувала козаків у своїх війнах з сусідніми
державами, так було в 1632-1634 рр. тисячі козаків брали участь у Смоленській війні Польщі з Московією.
Після підписання мирного договору польський уряд спробував ліквідувати
козацтво як окремий стан. Вже в лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої
затвердив спеціальну постанову «Про припинення козацької сваволі», і на
територію Наддніпрянщини було введено загони коронного війська. Крім
цього, з метою контролю над козаками передбачалось збудувати в пониззях
Дніпра, поближче до Запорізької Січі, потужну фортецю, у якій постійно
перебувала б військова залога. Вояки залоги мали б перешкоджати
втікачам, які прагнули потрапити на Низ, а також перекрити головний шлях
постачання Запорожжя провіантом і боєприпасами.
Мал. 8. Северин Наливайко
|
 Мал. 9. Тарас Федорович |
 Мал. 10. Іван Сулима |
Будівництво фортеці Кодак очолив французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан. Це
вкрай обурило козаків, вони обрали гетьманом Івана Сулиму, який
розробив план зруйнування фортеці та розіслав універсали із закликом до
боротьби. На початку серпня 1635 р. козацьке військо вирушило із Січі. Іван Сулима скористався
відсутністю коронного війська, запорожці легко оволоділи фортецею і
частково зруйнували її. Наприкінці серпня розпочалась каральна
експедиція польського війська, яке скориставшись нестачею харчів посіяли
розбрат серед козаків, схопивши Сулиму та його помічників, засудивши їх
до страти.
Національно-визвольне повстання 1637 – 1638 рр.
Жорстока розправа над Сулимою та його сподвижниками не змогла придушити
прагнення українців до волі. Тому польський уряд змушений був
переглянути реєстр та вилучити із нього усіх бунтівників. Це викликало
невдоволення козаків, які підняли повстання на чолі з Павлом Павлюком (Бутом). Основна битва відбулась 6 грудня 1637 р. під Кумейками, де повстанці зазнали поразки.
1 березня 1638 р. польський сейм ухвалив «Ординацію Війська Запорізького»,
що перебуває на службі Речі Посполитої. В цьому документі істотно
обмежувались козацькі права та вольності, зокрема і право обирати собі
старшин, а реєстр обмежувався 6 тисячами. Новий етап повстання успіху не мав. Весною 1638 р. на чолі з Яковом Острянином, Дмитром Гунею та Карпом Скиданом. Козацька старшина пристала на умови, запропоновані польським урядом, у їхній основі було покладено «Ординацію…».
Таким чином, польський уряд попри
жорстоке придушення козацьких повстань, не зумів ліквідувати козацтво як
стан чи викоренити волелюбність українського народу. Козаки ж здобули
хороший досвід військового протистояння з регулярною польською армією.
Після цих повстань настало десятиліття «золотого спокою» 1638 – 1648 рр.,
яке було часом гуртування й нагромадження сил українців перед подіями,
які кардинальним чином змінили не лише історію України, але і Європи.
Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:1489 р. - перша писемна згадка про українських козаків у хроніці М. Бєльського.
1556 р. - заснування князем Д. Вишневецьким на о. Малій Хортиці першої Січі.
1572 р. - укладення першого реєстру у 300 реєстрових козаків за наказом короля Сигізмуда ІІ Августа.
1577 р. - Молдавський похід Івана Підкови.
1591-1593 рр. - козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського.
1595-1596 рр. - козацьке повстання під проводом Матвія Шаули та Северина Наливайка.
1616 р. - здобуття запорізькими козаками на чолі з Петром Сагайдачним турецької фортеці Кафи.
1618 р. - похід 20-тисячного козацького війська під проводом Петра Сагайдачного на Московію.
1621 р. — участь козацького війська під проводом Петра Сагайдачного в Хотинській війні на боці Речі Посполитої.
1625 р. - Куруківська угода.
1630 р. - козацьке повстання під проводом Тараса Федоровича.
1635 р. - зруйнування фортеці Кодак запорожцями на чолі з Іваном Сулимою.
1637-1638 рр. - повстання під проводом Павла Павлюка, Якова Острянина, Дмитра Гуні.
КУЛЬТУРНЕ ТА ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.
1. Церковне життя в другій половині XVI ст.
Становище православної церкви. У
цей період церковне життя на теренах України розвивалося під іноземною
владою. Негативно впливало на становище православної церкви існуюче в
Польському королівстві й Великому князівстві Литовському право
патронату, або «право подавання». Відповідно до нього питання
призначення на митрополичу і єпископську кафедри залежало від великого
князя литовського та польського короля. Польська
влада надала православній церкві набагато менше прав порівняно з
католицькою. Православне духівництво, на відміну від католицького, мало
сплачувати податки.
Реформаційні та контрреформаційні рухи. У XVI ст. Європу охопила Реформація — церковно-релігійні й суспільно-політичні течії, спрямовані проти католицької церкви. У XVI ст. із Європи через Польщу на українські землі стали поширюватися реформаційні вчення. Одним із таких учень був кальвінізм.
Засновник учення Жан Кальвін вважав, що доля людини заздалегідь
визначена Богом, закликав працювати, бути ощадливими й накопичувати
багатства. На теренах України громади кальвіністів виникали у великих
панських маєтках або містах, що належали магнатам. Інша течія
протестантизму, лютеранство, на теренах України поширення не набула.
У другій половині XVI ст. на Галичині, Волині, Поділлі та Київщині поширилося аріанство — протестантський напрямок, прихильники якого визнавали лише Бога Отця, заперечуючи цим християнське вчення про Святу Трійцю. Особливістю
реформаційних рухів було те, що вони не поширювалися на значні верстви
українського населення. Поширення протестантизму на певний час
загальмувало проникнення католицизму в Україну. В основних засадах
Реформації (звільнення з-під влади Риму, наближення церкви до народу,
переклад Біблії народною мовою) українське православне населення вбачало засіб протидії католицизму, пристосовуючи реформаційні ідеї до своїх власних потреб.
Православні братства. Боротьба
протестантів із католицькою церквою ставала для православних зразком
для оновлення власної церковної організації. Вплив реформаційних ідей
проявився в діяльності православних братств, які намагалися сприяти
виявленню церковногожиття.
Перші братства — Благовіщенське та Миколаївське — виникли у Львові. У другій половині XVI ст. найвпливовішим стало Успенське ставропігійське братство у Львові. За правом ставропігії воно
безпосередньо підпорядковувалося константинопольському патріарху, а не
місцевим православним єпископам. Львівське братство мало право
зверхності над іншими братствами та контролю над духівництвом. Йому
належала Львівська братська друкарня, у якій працював московський друкар
Іван Федоров. Близько 1585 р. в місті з'явилася Львівська братська школа
для дітей міщан і священиків. Вона утримувалася на кошти братчиків.
Братство організувало у Львові шпиталь-притулок для непрацездатних,
спорудило Успенську церкву. Діяльність
ЛьвівськогоУспенського братства стала прикладом для православних
українців інших міст. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. православні
братства діяли в Перемишлі, Рогатині, Тернополі, Луцьку, Кременці,
Судовій Вишні, Києві та багатьох інших українських містах.
2. Берестейська унія.
Європейські державні та церковні діячі неодноразово обговорювали питання відновлення єдності християнської церкви. За наполяганням Папи Римського польський король Сиґізмунд III скликав церковний собор у місті Бересті,
де мало відбутися урочисте проголошення унії. Однак уже на початку
роботи прихильники унії церков і традиційного православ'я не знайшли
спільної мови й розділилися на два окремі собори. Найбільшими
поборниками унії були православні єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький. Не дійшовши згоди навіть щодо спільного засідання, кожна зі сторін 8 жовтня 1596 р. розпочала свій окремий собор.
Мал. 1. Проповідь Пйотра Скарґи. Картина Яна Матейка
Прихильники
унії проводили собор у міській церкві святого Миколая. Затверджено
попереднє рішення про утворення греко-католицької церкви. Король
Сигіззмунд ІІІ підтримав унію і визнав чинною ухвалу уніатського собору.
Противники унії в свою чергу зібралися в палаці, де зупинився князь В. К. Острозький. Вони засудили унію і владик-відступників. У
результаті Берестейської унії на українських землях виникла
греко-католицька церква. Фактично замість однієї церкви утворилося дві.
Проголошуваного зрівняння в правах греко-католиків і католиків не
відбулося. Обіцяних місць у сенаті греко-католицькі єпископи
неотримали.
- Нова церква підпорядковувалась Святому Престолу;
- Було визнано деякі засади католицького віровчення, зокрема догмат про походження Святого Духа від Отця й Сина;
- Церковні обряди, свята, таїнства, особливості храмового будівництва, іконопису, церковного співу залишалися православними, а мовою богослужін - церковнослов'янська мова;
- Уніатське духівництво звільнялось від сплати податків, а українська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенатів.
У
складних умовах загострення протистояння на ґрунті віросповідання
греко-католицьке духівництво стало чинити опір спробам католицької
церкви за допомогою унії окатоличувати й полонізувати українське
населення. Відстоюючи національну ідентичність, греко-католицька церква
довела, що вона є українською церквою. Що до Української православної
церкви, то вона, попри велику кількість прихильників, опинилась поза
законом.
3. Розвиток української освіти та культури.
XVI ст. характеризується подальшим
розвитком української культури. Проте умови, у яких він відбувався, були
досить складними. Унаслідок Люблінської унії 1569 р. в межах однієї
держави опинилися більшість українських земель. Це, зодного боку,
сприяло їх культурному зближенню, а з іншого — спричинило процеси полонізації та окатоличення українців.
Освіта. У XVI ст. на
українських землях, як і впопередні часи, при церквах і монастирях діяли
початкові школи. Дяки навчали дітей читання й письма
церковнослов'янською мовою, арифметики й співу. Діти
заможних верств суспільства мали можливість отримати домашню освіту. За
допомогою вчителів-бакалаврів окрім читання, письма й арифметики вони
вивчали латинську та грецьку мови, основи філософії. У
70-х рр. XVI ст. наукраїнських землях відбувається становлення закладів
середньої освіти. У Європів цей час виникали середні школи, де навчали
латинської мови і «семи вільних наук» —
граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії та
музики. В Україні навчальними закладами такого типу стали слов'яно-греко-латинські школи.
Першу таку школу відкрив князь К.-В. Острозький у своєму замку близько 1578 р. Утримувалася
вона на кошти князя. Острозький також відкрив у своєму замку друкарню,
організував науковий гурток і започаткував вивчення у ційшколі основ
філософії. Це означало, що Острозька школа
стала окрім середньої давати початки вищої освіти.
Слов'яно-греко-латинські школи засновувалитакож православні братства.
Перша така школа на українських землях була створена 1585 р. при Львівському братстві. Одночасно з братськими (православними) школами на українських землях виникають єзуїтські (католицькі),
протестантські, а після Берестейської унії й греко-католицькі школи.
Усі вони надавали середню освіту й одночасно сприяли поширенню впливу
своїх церков в Україні.
У 1615 р. у
Києві відкрилася братська школа, при якій заснували друкарню й паперову
фабрику. В ній викладали такі видатні культурні діячі, як М. Смотрицький, К. Сакович, Є. Плетенецький
та ін. Впливовість та незалежність школі гарантував вступ у Київське
братство гетьмана П. Сагайдачного з "усім Військом Запорозьким". У 1631 р. стараннями Петра Могили при Києво-Печерській лаврі теж було засновано школу. Між двома школами спалахнув конфлікт, який вдалося швидко подолати, об`єднавши їх. Так у 1632 р. виникла Києво-Могилянська колегія, яка згодом отримала статус академії - вищого навчального закладу.
Важливу роль відіграв Петро Могила у у зміцненні православної церкви,
оскільки в 1632 р. він посів митрополичу кафедру. Його заходи були
спрямовані на оновлення церквоного життя,
шляхом запровадження постійного нагляду за дисципліною духівництва. У
богослужіннях запроваджувалась українська мова, також було обмежено
права магнатів втручатись у церквоні справ.
Мал. 2. Митрополит Петро Могила
Мал. 3.
Друкарський станок часів І.Федорова
|
Книговидання. У XVI ст. успішно розвивалося книговидання. Значний внесок у його становлення зробив московський першодрукар Іван Федоров (Федорович). Переїхавши до Львова, він видав за кошти Львівського братства в 1574 р. свої перші книги в Україні — «Апостол» і «Буквар». «Буквар» став першим шкільним підручником на українських землях. Особливо плідною була діяльність Івана Федорова в Острозі, куди його запросив працювати князь К.-В. Острозький. У 1581 р. він надрукував тут Острозьку Біблію — перше повне видання Біблії церковнослов'янською мовою.
До середини XVII ст. в Україні вже діяло 25 друкарень в
різних містах та селах. Спершу було чимало малих приватних друкарень,
але поступово видання книжок зосередилось у найбільших друкарнях.
Найбільшим центром книгодрукування в Україні на XVII ст. стала друкарня
Києво-Печерської лаври. Її заснував 1615 р. архімадрит Лаври Єлисей Плетенецький. Протягом
другої половини XVII ст. там було видано 120 найменувань книг -
насамперед богослужебна література, а також букварі, словники.
Найуславленіше видання того часу - "Требник" Петра Могили.
Література. Під впливом
ідеї гуманізму та Реформації українська література дедалі ширше
використовувала мистецькі засоби фольклору. Розвивається драма та
лірика. Важливою особливістю тогочасної літератури була поява латино- і
польськомовних літературних творів. З-поміж них варто відзначити
Себастіана Кленовича. Досить знаним в Європі були праці Станіслава
Оріховського. Суспільно-політичні події тих часів зумовили появу
полемічної літератури - публіцистичних творів, що стосувалися
церквоно-релігійного життя, а особливо церквоної унії. Найвидатнішими
полемістами були Іван Вишенський "Послання до єпископів",
Герасим Смотрицький "Ключ до царства небесного", Мелетій Смотрицький
"Тренос", Стефан Зизаній "Казання святого Кирила, патріарха
єрусалимського", Іпатій Потій "Унія, або виклад попередніх аритикулів",
Йов Борецький "Протестація".
Драма та театр. У XVI - першій половині XVII ст. почала формуватись українська драматургія. Значного поширення набула шкільна драма. Шкільні
вистави присвячувались найбільшим християнським святам. Драма мала
великий обсяг, тому глядачам давали перепочино і час для роздумів. Так
виникли інтермедії, що ставились в антрактах
між діями спектаклю. Інтермедії писалися українською мовою на основі
народного побуту, тодія як шкільна драма - книжною і на релігійні теми.
Поступово також розвивався український мандрівний ляльковий театр - вертеп.
Вертепна драма складалась з двох частин: драми про Ірода, писаної
книжною мовою, та інтермедійної - кількох сцен живою українською мовою.
Образотворче мистецтво. Українське малярство цього періоду користувалося великим визнанням. Переважна більшість творів живопису була церковної тематики
(фрески,ікони). Картини або портрети побутового характеру зустрічалися
рідко. Митці продовжували розвивати давньоруські традиції. Проте в
портретному живописі був відчутний вплив західноєвропейського,
італійського й німецького мистецтва. У XVI ст. українські митці, які раніше, багато працювали в Польщі. Зокрема, збереглися фрески на євангельські сюжети, виконані ними у храмах і спорудах Вавеля в Кракові. У
тогочасному українському іконописі пануючими залишалися традиції
Київської Русі, але почали з'являтися також нові риси. Майстри більше
уваги приділяли побутовим деталям, посилюючи тим самим реалістичні
елементи. Пози зображених стали більш природними, а деталі одягу набули
конкретності. Найбільшого визнання в цей час здобули львівська й перемишльська школи іконопису.
Архітектура. Для архітектури XVI- початку XVII ст. характерним є оборонний напрямок.
Швидке освоєння зруйнованих монголо-татарами земель, виникнення нових
та розвиток старих міст призвело до відбудови й будівництва нових
храмів, монастирів та замків. При чому храми храми та монастирі
оточували оборонними укріпленнями й вони теж використовувалися як
оборонні комплекси. У XVI ст. внаслідок будівельних робіт нових обрисів
набув Луцький замок, було перебудовано і замок в Острозі. Змін зазнала і Кам'янець-Подільська фортеця. Її обклали каменем, звели нові вежі, славу здобули замки-бастіони у Бродах та Бережанах.
Провідне місце в архітектурі Відродження належить світським будівлям
- ратушам, замкам-палацам, житлам міщан. Унікальним зразком
ренесансного будівництва став ансамбль львівських споруд: будівлі на
площі Ринок - будинок Корнякта, Чорна кам'яниця, пам'ятки,
пов'язані зі льівським Успенським братством - Успенська церква, каплиця
Трьох святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Войтех Капінос, Амброджо Прихильний, Петро Барбон.
Мал. 4. Фасад палацу Корнякта
|
Мал. 5. Внутрішній двір палацу Корнякту
|
Більшість споруд цьго періоду були дерев`яними,
а тому майже не збереглися. Проте поряд з дерев`яним будівництвом
відбувається й муроване. Для мурованої архітектури притаманні виражені
риси пізнього ренесансу, здебільшого в його північноіталійському
варіанті. Наприкінці XVI ст. на українських землях поширюється новітній бароковий стиль, який вступає у взаємодію з місцевими традиціями і призводить до появи козацького бароко.
Основні терміни, поняття, іменаОсновні дати:
1556 - 1561 рр. - створення Пересопницьокого Євангелія.
1586 р. - заснування у Львові Успенського братсва та братської школи.
1582 р. - запровадження в Речі Посполитій нового - григоріанського календаря.
1596 р. - Берестейська унія.
1615 р. - заснування Київського братства та школи при ньому.
1620 р. - відновлення православної ієрархії. Обрання киїським православним митрополитом Йова Борецького.
1632 - 1647 рр. - діяльність православного київського митрополита Петра Могили.
1646 р. - видання друкарнею Києво-Печерської лаври "Требника" Петра Могили.
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА СЕР. XVII СТ.
1. Причини та передумови Національно-визвольної війни
Соціально-економічні причини.
Національно-визвольна війна мала цілий комплекс причин. В першій
половині XVII ст. серед українського населення наростало незадоволення
політикою польського уряду. Селяни страждали від посилення кріпосного
права, нещадної панщини, яка сягала в західних регіонах 6 днів на
тиждень. Головною метою селянства була ліквідація кріпосництва і
панщини. У
складній ситуації опинилось і українське міщанство. Жителі невеликихміст
були залежні від великих магнатів, не мали права самоврядування,
вимушені були платити високі податки і виконувати повинності. Великі
міста мали в тій чи іншій мірі самоврядування (магдебургське право),
проте панівне становище в міських магістратах займали поляки. Українські
міщани були витіснені на околиці великих міст. Міщани вимагали права
самоврядування, прагнули припинити панування іноземців в українських
містах.
Нереєстрові козаки (січові,
городові та волосні) вимагали розширення реєстру, щоб офіційно
підтвердити свій козацький статус. Реєстрові козаки були незадоволені
своїм становищем, свавіллям місцевої адміністрації. Поразка козацьких повстань у кінці XVI – першій половині XVII ст. та затвердження сеймом Речі Посполитої «Ординації війська Запорозького реєстрового» призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення реєстру. Козацька старшина вимагала надання шляхетських прав. Українська православна шляхта мала менші політичні права, ніж польська.
Національно-релігійні причини. Всі
прошарки українського населення страждали від національного та
релігійного тиску з боку польської влади. Утиски православної
церкви, конфіскація церковного майна, насильницьке окатоличення
викликало обурення населення. Польська мова витісняла в діловодстві
руську (книжний варіант української та білоруської мови).
Політичні причини. Уряд
Речі Посполитої захищав в першу чергу інтереси польських магнатів і
шляхти. Тому боротьба українського населення за свої
соціально-економічні, політичні та релігійні права неминуче
перетворилась на боротьби за власну державність. Повстання очолив Богдан (Зиновій) Хмельницький, писар Чигиринського реєстрового полку.
Мал. 1. Богдан Хмельницький
2. Початок збройної боротьби проти Речі Посполитої. Кампанії 1648 - 1649 рр.
25 січня 1648 р.
повсталі козаки здобули в польського гарнізону Запорозьку Січ на мисі
Микитин Ріг, де на початку лютого 1648 р. на козацькій раді Богдана
Хмельницького обрано гетьманом. Відразу ж розпочалася підготовка до
загальнонародної національно-визвольної війни проти Польщі. Напочатку
1648 р. гетьман уклав воєнно-політичний союз з Кримським ханством та
відправив посольство до турецького султана Ібрагіма і до донських
козаків. Домовленість з кримським ханом дозволяла компенсувати нестачу
козацької піхоти, а також уникнути війни на два фронти, що було б дуже
небажаним у під час війни з Польщею.
Уряд спрямував на придушення постання королівське (кварцяне) військо, на чолі з Миколаєм Потоцьким і Мартином Калиновським. Щоб
придушити осередок повстання, вирішено вислати на Запоріжжя два загони,
один мав іти суходолом, а інший - пливти на човнах Дніпром.
Хмельницький виступив на зустріч полякам, маючи під собою 8 тисяч
козаків та 20 тисяч татар, 19 квітня козаки зустріли поляків на Жовтих Водах, оточивши ворожий табір Хмельницький регулярно атакував його, перетягнувши на свою сторону реєстровців, 5 - 6 травня 1648 р. польське військо було розбите козаками.
Звістка про розгром польського війська стала справжньою несподіванкою для коронного гетьмана, який вирішив відступати під Корсунь, але козаки випередили поляків і 16 травня
оточили та знищили передові загони польського війська, де перебував
Потоцький, коронного гетьмана було взятов полон. Перемоги під Жовтими
Водами та Корсунем стали сигналом для поширення повстання по всій
Україні. До кінця липня було визволено всю територію Лівобережжя, а до
кінця серпня - Брацлавське, Київське та Подільське воєводства.
Воєнні дії відновились восени 1648 р., неподалік містечка Пилявці
зійшлись українська та польська армії, битва закінчилась повної
перемогою козаків та остаточним розгромом поляків. Козацьке військо
вирушило дальше на захід, розпочавши 26 вересня облогу Львова, але
обмежившись викупом Хмельницький вирушив до Замостя. Начальник гарнізон
наказав спалити передмістя, це значно ускладнило становище козаків,
гостро відчувалась нестача гармат, набоїв та продовольства, спалахнула
епідемія чуми, від якої загинув зокрема і Максим Кривоніс. Все це
змусило Богдана Хмельницького вдатись до переговорів з польським урядом
та 14 листопада 1648 р. відступити з-під Замостя. 23 грудня 1648 р. гетьман Хмельницький урочисто в'їхав до Києва, де його зустрічав єрусалимський патріарх Паїсій і київський митропополит Сильвестр Косів, які урочисто привітали гетьмана як визволителя свого народу та поблагословили на переможну війну.
Мал. 2. В'їзд Богдана Хмельницького до Києва. Івасюк М. І.
У 1649
р. перемир’я було порушено поляками і військові дії відновилися. Військо
польських магнатів на чолі з Єремією Вишневецьким опинилось в оточенні
під Збаражем. 27 липня 1649 р. козаки
розпочали генеральний наступ, який тривав три години, але поляки
втримали свої позиції. Наступного дня гетьман Хмельницький одержав
звістку, що з Варшави на Збараж вирушило головне польське військо на
чолі з королем Яном Казимиром. Хмельницький раптовим маневром виступив
на зустріч королю, залишивши облогу Збаража. Хмельницький зустрів короля
під Зборовом, де 5 серпня
розпочалась битва, раптовість атаки козаків гарантувала їм перемогу,
але цьому завадили татари, які 6 серпня перейшли на сторону поляків, це
змусило Хмельницького вдатись до дипломатії та укласти мир з Польщею.
Мал. 3. Діарама Зборівська битва. Художник Степан Нечай.
Зборівський мирний договір. Після напружених переговорів 8 серпня 1649 р. було укладено мирнрий договір. За
умовами угоди визначалася козацька територія, яку можна трактувати як
зародок Української козацької держави (Гетьманщини). Гетьманщина
визнавалась польським урядом у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь
та Поділля залишались під владою польського короля. У Гетьманщині влада
належала гетьману (звідси і назва держави), резиденція якого
знаходилась у Чигирині. Коронне польське військо на цю територію
доступу не мало. Водночас на території козацької держави зберігалась
польська адміністрація, хоча на всі відповідальні пости король мав
право призначати тільки православних шляхтичів. Зборівська угода
зберігала Вольності Війська Запорозького, число реєстрових козаків встановлювалося у 40 тис. осіб
(насправді їх було значно більше) і проголошувалась амністія всім
учасникам козацько-селянської війни. Католицька і православна шляхта
зрівнювалася у правах, а православний Київський митрополит мав увійти до
польського сенату. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.
Мал. 4. Карта національно-визвольної війни.
3. Становлення Гетьманщини.
Органи державої влади. Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада
- загальна рада всього війська, але оскільки такі ради відбувались дуже
бурхливо то поступово їх роль перебрали старшинські ради, які
складались з полковників і Генеральної старшини. Виконавча й судова
влада зосереджувались в руках гетьмана, який скликав Генеральну та Старшинські ради,
видавав універсали, керував дипломатичними відносинами. Керувати всіма
справами внутрішнього управління було завданням генеральної старшини - уряду, що фактично виконував функції кабінету міністрів.
Адміністративно-територіальний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, замість них створювались полки та сотні. На 1649 р. налічувалось 16 полків.
Кожен полк очолював полковник, який обирався або призначався гетьманом.
Запорізька Січ була окремою одиницею адміністративно-територіального
поділу. Містами, що мали магдебурзьке право керували магістати на чолоі з
війтами. У селах справами відали старости, яких обирала селянська
громада, а справами козаків - обрані ними отамани.
Фінансова система.
Організація державного апарату, утримання війська та дипломатична
діяльність потребували чималих коштів. Грошовими справами керував
гетьман. Існувало кілька джерел прибутку військовго скарбу, і передусім
- земля, що перейшла в користування скарбу, сільськогосподарські
промисли та плата за їхню оренду. Існували і загальні податки, за
одиницю оподаткування брався двір. Із грошових знаків найпоширенішим в
обігу були польські монети, згодом московські й турецькі гроші. Згодом
розпочалось карбування власної монети.
Місце України в міжнародних відносинах. Становлення незалежної Української держави відбулося в умовах завершення Тридцятилітньої війни та
в перші роки після укладення Вестфальського договору. Згідно з умовами
цього договору послабилися позиції Німеччини, Ватикану й частково Речі
Посполитої. Натомість, помітно зміцнилося становище Швеції, що
створювало потенційну загрозу польським інтересам у Прибалтиці.
Міжнародне становище України визначалося ставленням до неї польської
еліти. Безперечно, польська шляхта сприймала можливість виокремлення
українських земель у окрему державу як катастрофу. Тому протягом усього
періоду гетьманування Богдана Хмельницького польські правлячі кола не
бажали йти на порозуміння з українцями і докладали максимум зусиль аби
послабити позиції української влади на міжнародній арені. Для цього уряд
Речі Посполитої постійно намагався підбурити до боротьби проти України
ряд інших держав: Францію, Австрію, Ватикан, Швецію. І
лише у складний, навіть катастрофічний період своєї історії, так званий
«Потоп», Ян Казимир погодився визнати козацьку Україну як автономну
частину Речі Посполитої.
Не сприяли українцям і позиції країн Центральної та Західної Європи,
які так чи інакше симпатизували Польщі та не бажали погіршення з нею
відносин. Підтримував Річ Посполиту і Ватикан, якому була вигідна
політика окатоличення українського населення польською владою. Пруссія
та Австрія значно сприяли польському уряду, зокрема остання сприяла
вербуванню на своїх територіях найманців для коронної армії.
Зовсім іншу позицію зайняли північні держави – Англія та Швеція. Тодішній лорд-протектор Олівер Кромвель
відверто симпатизував Хмельницькому, існує чимало суперечок стосовно
реального контакту між цими двома геніями свого часу, але як би там не
було з далеких британських островів події в Україні сприймали із
захватом. Щодо Швеції, то її та Гетьманщину об’єднували спільні інтереси – послаблення чи розгром Речі Посполитої, тому безперечно, що Хмельниччині Швеція симпатизувала, оскільки реально послаблювала її суперника.
Не менш важливою була позиція країн Південно-Східної Європи – Молдавії, Валахії і Трансільванії.
Ці князівства були близькими до України, перебували у васальній
залежності від Османської імперії, а також перебували у близьких
зв’язках з Польщею. Проте якоїсь єдиної позиції стосовно подій в Україні
правлячі кола цих буферних держав так і не виробили, тому в різні
періоди займали різну позицію.
Знову ж таки, неоднозначне ставлення до подій на українських землях було в південного сусіда – Кримського ханства. Напружені
відносини з Річчю Посполитою, часті військові сутички з нею сприяли
симпатії до українців, але водночас Крим, який не прагнув посилення
жодної сторін проводив політику збереження рівноваги в
україно-польському конфлікті. Покровительці
Криму – Османські імперії була досить вигідна боротьба українців,
оскільки завдавала ударів її давньому ворогові – Речі Посполитій. Знову ж
таки в обмін на допомогу, турецька сторона вимагала прийняття протекції
султана.
Не додавала впевненості позиція Росії,
яка зовсім не була зацікавлена у створенні незалежної України, також
боротьбу українців намагалася використати для дипломатичного тиску на
Річ Посполиту, щоб повернути Смоленщину. Як і кримська правляча еліта
російська дотримувались політики виснаження обох сторін та не поспішала
надавати допомогу, та всяко використовуючи на свою користь події
Національної революції.
Таким чином, основна проблема полягала в
тому, що геополітичні інтереси жодної з країн Європи та Османської
імперії не передбачали створення незалежної України. Тому Україну не
сприймали як рівноправний суб’єкт міжнародних відносин. Як зазначають В.
Смолій та В. Степанков, рацію мав І. Лисяк-Рудницький, стверджуючи, що
гетьман «гостро відчував вразливість геополітичного становища України, і
його як і Бісмарка переслідував «кошмар коаліцій». Звідси можна зробити
висновок, що гетьману вигідніше було тримати татар як ненадійних
союзників, ніж мати ще одного ворога в тилу.
4. Воєнно-політичні події 1650 - 1653 рр.
Укладаючи Зборівський договір 1649 р.,
кожна зі сторін розуміла, що це ще далеко не розв’язання конфлікту,
тобто підписання Зборівського миру не привело до ліквідації основних
суспільних протиріч, тому в 1651 р. воєнні дії відновилися. Почалося
протистояння з Поділля, куди вирушило військо польного гетьмана М. Калиновського, що зав’язав бій із Д. Нечаєм, який загинув у сутичці. Дорогу шляхетському війську заступив І. Богун,
Калиновський з боями відступив до Кам’янця-Подільського, а потім далі
на захід. В травні М. Калиновський прибув до королівського табору. Цей
похід і розпочав новий період війни.
Битва під Берестечком. Вирішальна битва відбулась впродовж 18(28)-30.06.(10.07). 1651 р. поблизу м. Берестечка. Татарські війська під проводом хана Іслам-Гірея не
витримавши сильного гарматного вогню покинули поле бою. Хмельницький
поїхав за ними, щоб повернути хана. Українські війська залившись без
керівництва були оточені королівською армією. В такому складному
становищі, якому опинились козаки після втечі татар, вони зуміли не лише
відбивати атаки ворога, але й атакувати ворога. Проте панічні настрої,
відсутність Хмельницького та інженерні роботи шляхти змусили козаків
пробиватися. Проте через недовіру простих покозачених селян до старшини
почалася паніка, люди кинулися просто на польські позиції, думаючи, що
старшина хоче втекти. У цій складній ситуації І. Богун прикривав
відступ козаків. Втрати становили до 8 тисяч, причому більшість
загинули не від рук ворога, а внаслідок сум’яття на переправах. Загін з
300 козаків мужньо захищався на одному з островів, вони відхилили
пропозицію коронного командування здатися. Останній козак захищався
протягом 3 годин, від відмовився від королівської пропозиції дарувати
йому життя за мужність, тоді його було вбито.
Мал. 5. Бій під Берестечком. Орленов А. О.
Поразка під Берестечком змусила Б. Хмельницького 18 версеня 1651 р. укласти Білоцерківський мирний договір. За
його умовами більш як удвічі скорочувався козацькийреєстр (до 20 тис.
козаків), утричі зменшувалася підвладна йому територія — козацькою
територією визнавалось лише Київське воєводство. До Брацлавського та
Чернігівського воєводств поверталася польська адміністрація, магнати й
шляхта отримували свої довоєнні маєтки.
Битва під Батогом. 22-23.05. біля г. Батіг
поблизу м. Ладижина на Брацлавщині (тепер Вінницька обл.) відбулася
генеральна битва, в якій козацьке військо вщент розгромило польські
хоругви. Несподіваним ударом 22.05. (1.06) козацькі полки атакували
польське військо і змусили ворога відступити в табір. Оточивши
польський табір, вранці 23.05(2.06) у кількох місцях прорвали ворожу
оборону. Бій у таборі точився цілий день і завершився повним розіромом
польської армії. В цій битві полягло майже все польське військо та
німецькі найманці, бл. 8 тис. жовнірів. Загинув і сам гетьман М.
Калиновський. Українські війська зайняли територію України до р. Случ.
Молдовські походи 1652 - 1653 рр. Після Батозької перемоги українське військо вступило до Молдови та змусило Василя Лупула виконати попередні домовленості про шлюб його дочки з Тимошем Хмельницьким. Занепокоєні українсько-молдавським союзом, Польща, Валахія та Трансільванія утворили
антиукраїнський союз. Навесні 1653 р. валаський господар Матвій Басараб
захопив Ясси і посадив на престол свого ставленника. Лупул звернувся по
допомогу до Хмельницького. 21-22 квітня 1653 р. українське військо на
чолі з Тимошем Хмельницьким розбило загони агресорів та відновило владу
Лупула. Але цього виявилось мало і Лупул підбурив Тимоша до походу на
Валахію. У фортеці Сучава козаки потрапили в облогу, під час якої було смертельно поранено Тимоша Хмельницького.
Жванецька облога. Протягом
1653 р. тривали бойові дії на Брацлавгцині, де козаки під проводом І.
Богуна розіромили під Монастирищем загони С. Чарнецького. Наприкінці
серпня 1653 р. польська армія під командуванням короля Яна II Казимира
вирушила в Україну і зосередилась під м. Жванцем над Днісіром поблизу Кам'янця (село
Кам'янець-Подільського району Хмельницької обл.). Назустріч польським
частинам виступила українська армія, до якої наприкінці вересня
приєднались татарські загони на чолі з ханом Іслам-Ґіреєм III. У
запеклих боях козацькі загони завдали ряд поразок польським часгинам і
отчили королівське військо. Облога тривала понад два місяці. В
польському таборі почався голод, спалахнули епідемії. Над польською
армією нависла заіроза неминучої катастрофи. Але й цього разу польські
війська від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Ґірей
III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею
сепаратну угоду. За
цих обставин Б. Хмельницький був змушений піти на перемир'я. За
умовами перемир'я, Білоцерківський мирний договір 1651 р. скасовувався, а
відносини між Україною і Польщею регулювались знову на основі
Зборівською договору 1649 р.
5. Українсько-московоський договір 1654 р. та продовження Національно-визвольної війни
Переяславська рада. Після
Жванецької битви Б. Хмельницький був змушений піти на переговори і
погодитися на умови польської о уряду, оскільки дізнався про рішення
Земською собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке «під
руку» царя Олексія Михайловича. У
ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою наприкінці 1653 р.
українська сторона постійно домагалася від царя підтвердження прав та
привілеїв Запорозького Війська, української шляхти, православного
духовенстка та міст. У відповідь царські посли запевняли гетьмана Б.
Хмельницького та старшину, що всі права та порядки, які існували в
Україні, будуть збережені.
Однак вже в процесі
безпосередньої підготовки та в ході Переяславської ради виникли
непорозуміння між обома сторонами. Так, зокрема, московський посол,
боярин В. Бугурлін відмовився від будь-яких
зобов'язань на користь України, у т. ч. і від складення присяги від
імені царя, про гарантування прав і привілеїв козацтва, шляхти,
духовенства та міщан України. Такий хід подій стурбував Б.
Хмельницького та старшину, які вирішили домогтися письмового
підтвердження своїх прав. З цією метою було розроблено вимоги до царя,
що складалися з 23 пунктів, або статей. Ці т. зв. «Просительні статті»
гетьман доручив відвезти до Москви посольству, яке очолювали генеральний
суддя Війська Запорізького Самійло Богданович- Зарудний та переяславський полковник Павло Тегеря.
8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада, на якій Б. Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу навірність московському цареві. Умови
союзу були затверджені у Москві в березні1654 р. Згідно з цим
документом, який був головним у всьому комплексі документіві увійшов до
історії під назвою «Березневі статті», передбачалось,що:
- збір податків накористь царської скарбниці будуть вести українські урядники;
- встановлювалася платня уряду Війська Запорозького;
- заборонялись зносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;
- підтверджувалося право Київського митрополита і всього духовенства на маєтності, якими вони володіли;
- московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Польщею весною 1654 р.;
- передбачалось утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;
- у випадку татарських нападів на Україну передбачалось організувати проти них спільні походи з боку як України, так і Московії.
Мал. 6. Переяславська рада., Хмелько М. І.
Кампанії 1655 - 1657 рр.
Після цього Кримське ханство уклало союз з Річчю Посполитою. Військові
дії україно-російських військ проти поляків і татар відбувалися з
перемінним успіхом. Генеральна битва під Охматовим (на Дрижиполю) в січні 1655 р. не принесла перемоги жодній зі сторін. У жовтні 1656 р. Московська держава та Річ Посполита уклали між собою Віленське перемир’я. Українську
делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до
вироблення умов перемир’я. Такі дії зі сторони Москви фактично означали
денонсацію українсько-російського договору 1654 р. в односторонньому порядку. Цей факт серйозно занепокоїв Б. Хмельницького. Він зробив спробу утворити антипольську коаліцію з семигородським князем Юрієм II Ракоці та Швецією, яка почала війну проти Польщі.
Київський полковник і генеральний суддя Антін Жданович
у 1657 р. за дорученням Б. Хмельницького був призначений наказним
гетьманом 20-тисячного українського корпусу, який спільно з військами семигородського князя Юрія II Ракоція і шведського короля Карла X Густав а
брав участь у бойових діях проги Польщі. Успішна діяльність корпусу
полковника А. Ждановича завершилася включенням до складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берестейщини. Союзницькі війська спільними зусиллями визволили Галичину і поступово зайняли значну частину території Польщі, в т. ч. міста Ланцут, Краків і Варшаву. Однак,
влітку 1657 р. деякі непорозуміння між союзниками (А. Ждановичем і
семишродським князем Юрієм II Ракоці) і демагогічна агітація царського
агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких військ від
продовження воєнних дій і повернення їх в Україну. Звістка про
самовільний виступ корпусу А. Ждановича з Польщі тяжко вразила Б.
Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті 27.07.1657 р. Перед смертю гетьмана, за його волею і погодженням з козацькою старшиною, наступником Б. Хмельницькою було визначено його молодшого сина Юрія.
Періодизація Національно-визвольних змагань під керівництвом Б.Хмельницького
|
Період
|
Зміст
|
|
1648-1649 рр.
|
Наростання визвольної боротьби. Визнання урядом Речі Посполитої певної самостійності за Україно.
|
|
1650-1653 рр.
|
Тривала й виснажлива боротьба між козацтвом і поляками не принесла успіху жодній зі сторін.
|
|
1654-1655 рр.
|
Надання
Московською державою військової допомоги Україні. Успшне завершення
україно-московськими військами літньо-осінньої кампанії 1655 р. в
Україні.
|
|
1656-1657 рр.
|
Укладення Україною
військового союзу зі Швецією та Трансільванією. Спільні дії козацтва зі
шведською та трансільванською армією проти Польщі.
|
Основні дати:
1648 р. - Жовтоводська, Корсунська та Пилявецька битви.
1649 р. - Зборівська битва. Укладення Зборівського договору.
1651 р. - Берестецька битва. Укладення Білоцерківського договору.
1652 р. - Батозька битва.
1654 р. - укладення українсько-російського договору.
1656 р. - Віленське російсько-польське перемир’я.
1657 р. - смерть Богдана Хмельницького.
Немає коментарів:
Дописати коментар