КРИЗА РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (СЕРЕДИНА 60 – ПОЧАТОК 80-Х РР.)
1. Леонід Брежнєв та УРСР
Мал. 1.
Плакат епохи Брежнєва.
|
З приходом у жовтні 1964 р. до партійного керівництва Л. Брежнєва
і його команди відбулась відмова від поєднання в одній особі посад
першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР. Головою уряду
СРСР обрали О. Косигіна, першим секретарем ЦК КПРС – Л. Брежнєва. Проте вже в 1966 р. було відновлено посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, яким став Л. Брєжнєв, а Президія ЦК КПРС була повернута назва, що існувала до ХІХ партз'їзду - Політбюро.
Новий лідер не вирізнявся особливим інтелектом, але був майстром
апартаних комбінацій. Він переконав колег у Політбюро, що не претендує
на роль вождя. Повноваження другого секретаря та секретаря з питань
ідеології дісталися Михайлу Суслову, який був сірим кардиналом епохи застою. За майже два десятиліття перебування при владі Брежнєв включив до
складу Політбюро ЦК лише одного вихідця З України - М. Тихонова. У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест,
який був справжнім радянським партійним апаратником, але виступав проти
русифікації. В жовтні 1965 р. головою Ради мінстрів УРСР став протеже
Брежнєва - Володимир Щербицький. В березні 1972
р. Петра Шелеста було піддано критиці за "недоліки у справі
інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до
проявів націоналізму". Книга Шелеста «Україно наша Радянська» також була розкритикована за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР. В травні 1972 р. Володимир Щербицький став першим секретарем ЦК КПУ. Сам
Щербицький став символом епохи застою в Україні, після його приходу до
влади розпочалась жорстока боротьба з інакодумцями та суцільна
русифікація.
"Конституція розвинутого соціалізму".
Вже в середині 60-х рр. стало зрозумілим, що побудова комунізму для
наступних поколінь, як це обіцяв М. Хрущов, є неможливою, саме тому
радянська ідеологічно-пропагандистська машина почала розповідати народу
про "розвинутий соціалізм" - смугу історичного розвитку неокресленої тривалості. "Розвинутий соціалізм" був перехідним періодом між соціалізмом та комунізмом. Розпочалась підготовка до розроблення нової Конституції, яка мала закріпити завоювання та досягнення радянської влади. В жовтні 1977 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР урочисто прийняла нову Конституцію СРСР.
Конституція 1977 р. не мала принципових
відмінностей від попередньої. Декларативно-популітська стаття про право
союзних республік на вихід з СРСР у ній збереглась. Стаття 6
основного закону 1977 р. стверджувала: "Керівною і спрямовуючою силою
радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і
громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу". Вже за традицією проект Конституції УРСР розроблявся на основі загальносоюзного основного закону. В квітні 1978 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла нову Конституції.
 Мал. 2. П. Шелест. |
 Мал. 3. В. Щербицький. |
2. Соціально-економічний розвиток.
У вересні 1965 р. офіційно проголошено початок економічної реформи, суть якої полягала у розширенні
самостійності підприємств, зміцненні прямих договірних зв’язків між
підприємствами, встановленні економічно обґрунтованих цін на вироблену
продукцію. Матеріальне стимулювання робітників мало
залежати від результатів їхньої праці. Оцінка діяльності підприємств
визначалась такими показниками, як рентабельність і прибуток. Одразу ж
прийнято рішення про ліквідацію раднаргоспіві відновлення галузевої системи управління промисловістю (через союзні і союзно-республіканські міністерства).
Було ліквідовано Українську Раду Народного Господарства та раднаргоспи економічних районів. Усі підприємства, які раніше належали раднаргоспам, передані відповідним міністерствам. Економічна реформа розпочалась у січні 1966 року
і продовжувалась до середини 1970-х років, після чого практично була
згорнута. Вона здійснювалась за двома основними напрямками: були
здійснені зміни у системі управління промисловістю і в системі
організації виробництва підприємствами промислової продукції. Реформа дала позитивний ефект в роки восьмої п’ятирічки (1966-1970 рр.). Випуск промислової продукції за 5 років збільшився майже на 50 %.
За ці роки завершилась електрифікація сіл УРСР. Основні виробничі фонди
і загальний обсяг промислового виробництва зросли у 1,5 разу, а
національний доход – більше ніж на 30 %. 2/3 прироступромислової
продукції отримано за рахунок підвищення продуктивності праці. У
1965 р. обсяг валової продукції сільського господарства збільшився
порівняно з попереднім роком на 8 % (до цього року зростання становила
1,7 %). Тваринницька продукція зросла на 22,6 %.
У 70-і роки велику увагу приділено розвиткові паливно-енергетичному комплексу. В УРСР у 1978 р. стали до ладу найбільша в Європі Запорізька, Вуглегірська, Криворізька, Придніпровська, Бурштинська ДРЕС та інші потужні теплові електростанції. Виробництво електроенергії зросло зі 137,6 млрд. до 272 млрд. кВт тод. в рік. Помітних успіхів досягли нафтовики і газовики. У 1970 р. почали діяти газопроводи Єфремівськ - Київ - Кам'яно-Бузька, Шебелинка - Слов'янськ, Диканька - Кривий Ріг. На середину 70-х років введено у дію 26 нових нафтових і газових родовищ. Позитивних результатів досягнуто у гірничодобувній, вугільній, металургійній та машинобудівній промисловості.
Економіка УРСР мала індустріальне спрямування. УРСР на цей час давала більше половини загальносоюзного видобутку залізної руди. Її
виробництво зросло зі 111,2 мли. до 120 мли. т щорічно. Видобуток
вугілля складав більше 180 мли. г, що становило четверту частину від
загальносоюзного виробництва. Прокат чорних металів зріс з 32,7 млн. до
37,7 млн. т. Машинобудівна галузь забезпечила 52,3 % союзного обсягу виробництва вантажних магістральних вагонів, 33,2 % турбін, 24,7 % тракторів, 23,3 % екскаваторів тощо. УРСР серед союзних республік посідала друге місце у зовнішньоторговельному обігу СРСР. Продукцію УРСР експортували
у 25 європейських країн, 24 азійські, 35 країн американського і
африканського континентів, в Австралію і Нову Зеландію. Та
найбільші обсяги її експорту припадали на тодішні соціалістичні
країни. До найбільш важливих статей експорту іреба віднести машини,
засоби автоматизації, залізну руду, прокат чорних металів,
сільгосппродукцію тощо
Але успіхи були тимчасовими, радянське
керівництво поступово відновлювало повний контроль над економікою,
самостійність підприємств знову була обмежена. У десятій п’ятирічці (1976-1980 рр.) відбувалось
дальше падіння темпів економічного розвитку. Щорічні темпи зростання
промислового виробництва в УРСР були на рівні 2,8 %. Рівень зношеності
обладнання на промислових підприємствах досяг 48 %. З 70-х рр. частка республіки в загальносоюзних капіталовкладеннях впала удвічі. Л.
Брежнєв та його оточення вважало пріоритетними східні регіони СРСР.
Середньорічні темпи зростання капітальних вкладень в народне
господарство УРСР знизилось з 6,8% до 2,1% в десятій п'ятирічці
(1976-1980 рр.). Командно-адміністративна економіка на середину 1980-х років вичерпала свої можливості.
Аграрний сектор. У 1966 р. у колгоспах запроваджувалась гарантована грошова оплата праці. Економічно
слабкі колгоспи отримали від держави кредити для забезпечення оплати
праці колгоспників. Колгоспи формально отримували у своє розпорядження
землю, ферми, техніку та інші господарські споруди. Електрифікація,
хімізація, меліорація та механізація були оголошені головними напрямками
розвитку сілського господарства. Порівняно з другою половиною 60-х рр.
сільське господарство спожило в першій половині 80-х рр. у 3,6 раза більше електроенергії. Істотно
зросли поставки техніки - тракторів, вантажних автомоблів, комбайнів.
На початку 80-х рр. була здійснена чергова реформа, створені агропромислові об'єднання, які мали усунути відомчі бар'єри.
В 1985 р. виник Держагропром СРСР, який мав забезпечити інтеграції сільського господарства та переробноїпромисловості. Однак,
управління аграрним сектором економіки, як і раніше, визначалося
жорсткою регламентацією. Виробництво зерна щорічно мало сягати 51-52
млн. т, цукрового буряка - 57 млн. т, а врожайність зернових - 35-40 ц з
га, цукрових буряків - 320 ц з га. Фактичний
збір зерна на початку 80-х років складав щороку 39,3 млн. т, цукрових
буряків - 53,9 млн. т, урожайність зернових - 24,3 ц з га, цукрових
буряків - 259 ц з га.
Соціальне становище населення.Характерним явищем епохи застою стала загроза депопуляції населення України.
так, приріст населення у 1959-1970 рр. становив 5,3 млн людей, у
1970-1979 рр. - 2,2 млн, а в 1979-1989 рр. - 1,9 млн. Це було зумовлено
економічною незабезпеченістю людей. 60-80-і
роки стали періодом динамічних змін у соціально- демографічних
показниках, передусім сільського населення республіки. Проведені у
1959, 1970 і 1979 роках переписи населення показали, що вперше за
багаторічну ісгорію у 1964 р. кількість міського населення перевищила кількість селян. У
1959 р. було 41,9 млн., з них 19,2 млн. (46 %) міського і 22,7 млн. (54
%) сільського населення. У 1970 р. було 47,1млн., з них 25,7 млн.
(55%) міського і 21,4 млн. (45 %) сільського. У 1979 р. було 49,8 млн., з
них 30,5 млн. (61 %) міського і 19,3 млн. (39 %) сільського населення. Упродовж 1965-1985 pp. сільське населення скоротилось на 4,6 млн. осіб. Зменшилась кількість членів сільської сім'ї з 4 до З осіб. Головним, що визначало ці демографічні проблеми, була масова міграція населення
у міста. Причиною цього були гірші умови праці та проживання у селі,
низький рівень культурного дозвілля, особливо для молоді.
3. Дисидентський рух в Україні.
У 1965 р. прокотилася хвиля арештів у Києві, Одесі, Луцьку, Львові, Тернополі, Івано-Франківську. Серед арештованих були І. Світличний, М. Горинь, П. Заливаха та ін. 4 вересня 1965 р. у кінотеатрі «Україна» в Києві під час перегляду кінофільму «Тіні забутих предків» група інтелігенції, зокрема І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл
та інші, провели акцію протесту проти арешту інакодумців. Ще однією
формою їхнього протесту стали листи в ЦК КПУ і Верховну Раду УРСР. У них
містилась вимога забезпечити гласність у політичних судових процесах.
 Мал. 4. В. Стус. |
 Мал. 5. В. Чорновіл. |
 Мал. 6. І. Дзюба. |
У січні 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти,
ув’язнивши багато провідних діячів національно-культурного відродження.
Арешти й переслідування 1970-х років були найбільшими за своїм розмахом
репресіями у післясталінський період в Україні. Масштаби репресій в
Україні 1970-х років дали нагоду українському самвидаву охрестити ці події як “великий погром”. Кількість арештованих дисидентів у 1972-1973 рр. за різними оцінками коливалася у межах 70-и – 100-а осіб.
Незрівняно більше число осіб зазнало «м’якших» репресій – звільнення з
керівних посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори і т.д.
Переслідування охопили різні верстви українського суспільства. Прихід
нового секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького на місце Шелеста поклав початок масовим “чисткам” в державному і партійному апараті.
У першій половині 1970-х булла усунена від влади партійна
республіканська еліта, пов’язана з Шелестом. Найбільш далекосяжною
зміною стало обрання у жовтні 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань
ідеології Валентина Маланчука. Він був основним натхненником й організатором “великого погрому”.
Зброєю багатьох дисидентів у боротьбі з режимом став самвидав - підпільно розмножувані та поширювані твори. Іван Дзюба у своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" розкритикував
деструктивну національну політику радянської влади, що не мала нічого
спільного з урочисто декларованими настановами партії. Після виходу
праці Дзюбі пропонували відмовитись від неї, після відмови автора почала
цькувати раяднська влада. В 1967 р. виходить збірник «Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців"), який був укладений В'ячеславом Чорноволом. У
ньому зібрані матеріали про Першу хвилю арештів серед української
інтелігенції 1965—1966: біографічні довідки про 20 політв'язнів цього
«набору», їхні листи, звернення, літературні та художні твори. У 1970 року Чорновіл у Львові починає випуск підпільного журналу «Український вісник»,
в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного
спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Журнал стає
справжнім рупором демократії та національної свідомості у підрадянській
Україні.
Мал. 7. М. Руденко.
|
Дисидентський рух в Україні складався з декількох течій. Правозахисне, або демократичне дисидентство започаткувала Українська Гельсінська Група (УГГ), тобто група сприяння виконанню Гельсінкської угоди, яка була утворена в листопаді 1976 р. Її очолив письменник, секретар парткому Спілки письменників України М. Руденко. До УГГ входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба та ін. – всього 37 осіб. Вони підтримували зв’язок з московським правозахисним рухом, зокрема із А. Сахаровим. Вже в грудні 1977 р. Л. Лук'яненко був заарештований, а потім засуджений на 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Услід
за ним розпочались арешти й інших членів УГГ за звинуваченнями у
скоєнні карних злочинів. Навколо репресованих утворювалась інформаційна
блокада. У боротьбі з дисидентством радянська влада застосовувала і психіатрію,
здорових інтелектуалів, які кидали виклик системі запроваджували до
психіатричних лікарень, де вони ставали жертвами медицини. У тюрмах загинули В. Стус, В. Марченко, Ю. Литвин, О. Тихий, М. Сорока. 26
листопада 2005 p., згідно Указу Президента України «За вагомий
особистий внесок у національне та державне відродження України,
самовідданість у боротьбі за утвердження свободи і незалежності, активну
громадську діяльність», було нагороджено 100 осіб із числа дисидентів.
Національно орієнтоване дисидентство вело боротьбу за розвиток української мови і культури. До цього напрямку належали І. Дзюба, С.Караванський, В. Мороз, В.Чорновіл й ін. Релігійне дисидентство вело боротьбу за фактичне визнання свободи совісті в УРСР. Основними напрямками його діяльності була боротьба
за відновлення УГКЦ та УАПЦ, та свободу діяльності протестантських
об’єднань (євангелістів, адвентистів, свідків Єгови). До цієї течії
належали І. Гель, В. Романюк та ін. За різними підрахунками,
кількість дисидентів сягала 530 осіб; з них інтелігенції– 195 (37 %),
вчених – 63 (13 %), письменників – 49 (9 %), студентів – 25 (5%).
Головними центрами руху, визначеними за місцем роботи дисидентів, були
Київ і Київська обл. та Львів і Львівська обл.
4. Освіта та культура.
Освіта. Положення про обов'язкову середню освіту були закріплені в новій Конституції УРСР 1978 р. З 1984 р. запроваджувалось
навчання дітей з шести років, восьмирічки були реорганізовані в
дев'ятирічки. Характерним явищем тогочасної освіти стала русифікація, яка проводилась під прикриттям соціалістичного інтернаціоналізму. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС "Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках".
Вивчення російської мови мало відбуватись навіть в дошкільних
навчальних закладах, заохочувався перехід на російську мову і
старшокласників. 28 травня 1983 р. ЦК КПРС ухвалили постанову "Про дальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республіках". Передбачались
організаційні та фінансові заходи в поширенні російської мови в
освітніх установах. Витіснення української мови було продуманим і
комплексним. У столиці УРСР в середині 80-х рр. у класах з українською
мовою навчання лишилось лише 22% уснів. З 11
театрів міста лише один був українським. За 1981-1985 рр. в Україні було
надруковано понад 40 тисяч назв нових книг, з них українською - лише до
10 тисяч. У кінопрокаті налічувалось 17 тисяч копій художніх фільмів
російською мовою, і лише 2 тисячі - українською.
Наука. Період застою для Академії наук УРСР виявився досить продуктивним. В установах АН УРСР у 1961 р. налічувалось 4 тисячі, а в 1985 р. - понад 15 тисяч науковців. Кількість працівників з науковими ступенями за цей час зросла в 5,5 раза. За
цей період АН поповнилась десятками наукових інститутів. Дев'ять з них
були утворені поза Києвом. В 1971 р. було створено п'ять наукових
центрів - Дніпропетровський, Донецький, Львівський, Харківський і
Одеський. У 1967 р. Інститут історії АН УРСР розпочав 25-томне видання «Історії міст і сіл Української РСР» (керівник
авторського колективу академік П. І. Тронько). До його підготовки
залучили сотні істориків, учителів шкіл, широкі громадські кола.
Література. Особливість
літературного процесу зазначеного періоду було те, що велика кількість
дисидентів були літераторами, тому їхні твори були заборонені. Активно
працювали в цей час Є. Гуцало, В. Дрозд, Григір Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворівський. На початку 1968 р. голова Спілки письменників Олесь Гончар надрукував роман "Собор", а що в 1971 р. був усунутий зі своєї посади, його звинуватили в антирадянських настроях. Ліну Костенко було звинувачено в ідеалізації козацьких часів, впродовж шести років її роман "Маруся Чурай" не міг потрапити до читача.
Мистецтво. Найбільш масовим видом мистецтва залишалось кіно, найкращою на той час кінокартиною - це фільм "Тіні забутих предків", поставлений за повістю М.
Мал. 8. О. Заливаха
"Портрет Василя Стуса"
|
Коцюбинського, який створив С. Параджанов. Не сприймались режимом фільми І. Миколайчука "Білий птах з чорною ознакою" та "Вавилон ХХ". Найвідомішими за межами УРСР професійними колективами були Заслужений державний хор ім. Г. Верьовки, Заслужена академічна хорова капела "Думка". Скарбницю українсьокго музичного мистецтва збагатили опери В. Губаренка, Л. Колодуба, Г. Майбороди. Чисельність театрів зросла до 90. Найяскравішим серед театральних майстрів були В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева. З доробку художників періоду застою збереглось мало. Варто відзначити українського дисидента-художника Опанаса Заливаху, яки 5 років провів у мордовських таборах.
Основні терміни, поняття, іменаОсновні дати:
1959 р. - утворення Української робітничо-селянської спілки.
1965 р. - реформи в сільському господарстві та промисловості ("косигінська реформа").
1965 р. - хвиля арештів у Києві, Одесі, Луцьку, Львові, Тернополі, Івано-Франківську.
1965 р. 30 грудня - вихід праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?".
1966 р. - у колгоспах запроваджувалась гарантована грошова оплата праці.
1967 р. 1 березня - початок серійного випуску легкових автомобілів "Запорожець" у Запоріжжі на заводі "Комунар".
1972 р. - зміна політичного керівництва УРСР.
1976 р. 9 листопада - утворення Української Гельсінської групи.
1978 р. 20 квітня - схвалено нову Конституцію УРСР.
1985 р. 4 вересня - у Кучинському таборі помер видатний український поет і правозахисник Василь Стус.
РОЗПАД СРСР І ВІДРОДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
1. Курс на "перебудову" та УРСР.
В березні 1985 р. новим Генеральним секретарем ЦК КПРС став 54-річний Михайло Горбачов. У квітні він проголосив курс на перебудову, що базувалася на так
Мал. 1. М. Горбачов.
|
званому новому політичному мисленню. У зовнішній політиці це передбачало відмову від вирішення міжнародних проблем за допомогою сили. У внутрішній політиці перебудова передбачала розвиток
демократії, гласності, надання громадянам СРСР можливості впливу на
прийняття державних рішень і контролю за їх виконанням. Гласність
підривала сліпу довіру до друкованого слова, давала змогу виробляти
власні судження і позбавлятися ідеолоігчних норм. Проте гласність
залишалась дозованою і не переростала в свободу слова. ХІХ партконференція в липні 1988 р.
підкреслила, що "гласність не повинна завдавати шкоди інтересам
держави, суспільсвта і правам людини". Безперечно, на першому місці
перебували інтереси держави. До причин, які спонукали партійне
керівництво статина шлях перебудови, варто віднести сповільнення темпів економічного зростання, відставання у реалізації науково-технічних програм, невисокий життєвий рівень людей, загрозу термоядерної війни.
Суспільно-політична ситуація в
УРСР в роки перебудови була досить непроста. Відбувалися складні і
суперечливі процеси, які підняли на поверхню багато проблем
економічного, соціального, духовного характеру. Окрім того, очікування
суспільства від перебудови швидких змін на краще не виправдовувалися.
Відбувалось подальше сповільнення темпів економічного розвитку, соціальна напруга у цілому ще більше загострилася. 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС, що розташована в Київській обл., сталася катастрофа планетарного масштабу. Причинами
цієї найбільшої в історії людства техногенної катастрофи була низька
якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки. Від
катастрофи найбільше постраждали територія УРСР, Білорусії, деякі
області Російської Федерації і окремі райони у Центральній і Західній
Європі. В УРСР радіонуклідами забруднено 50,5 тис. км території, де у 2218 населених пунктах проживало 3,5 млн. осіб, у т. ч. 1 млн. дітей. Із
170 населених пунктів України переселено 160 тис. сімей, у т. ч. усіх
жителів м. Прип'яті. їм у Київській, Полтавській, Сумській,
Кіровоградській та ін. областях було виділено 60 тис. квартир.
Україна в першій роки перебудови залишалась під контролем консерваторів, очолюваних першим секретарем Володимиром Щербицьким. Республіку назвали навіть "заповідником застою". І лише у вересні 1989 р. Михайло Горбачов схвалив зміну влади в Києві, першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Івашко. Життя
людей під час перебудови ускладнювалось, зріс дефіцит шварів, ставали
звичним явищем черги за деякими продуктами харчування, промисловими
товарами. Оскільки ініціатором перебудови виступила КПРС, і тому-то за
її наслідки вона несла відповідальність. Рейтинг КПРС, і її керівників став різко падати.
Люди почали шукати силу, яка могла б цю перебудову довести до кінця,
стали вірити тим, х то пропонував нові і до того ж ефективні шляхи
виходу із кризи. Це були об'єктивні причини зростання популярності опозиційних сил. Усе це привело до появи нових, альтернативних організацій, які пропонували свої шляхи вирішення багатьох проблем.
Мал. 2. Плакат " Гласность - наша сила!", 1988 р.
Соціально-економічне становище УРСР. На квітневому 1985 р. пленумі ЦК КПРС М. Горбачов висунув гасло прискорення темпів економічного розвитку. У
жовтні 1986 р. на політбюро ЦК КПУ було оголошено, що за вісім місяців
поточного року міністерства та відомства республіки розіслали 666 тисяч
розпоряджень та директив. В травні 1985 р. ЦК КПРС видав постанову про заходи щодо подолання пияцтва. В УРСР кількість торговельних точок, які реалізували спиртні товари зменшилась удвічі. В населення було вилучено 418 тисяч самогонних пристроїв. У
Закарпатті та Криму знищено виноградники. Це все призвело до поширення
самогоноваріння, цукор став гостродефіцитним продуктом. Спроба
застосовувати ринкові принципи для управління економікою в поєднанні зі
збереженням командно-адміністративного характеру народного господарства
не принесли очікуваних результатів, а падіння нафтопродуктів на
світовому ринку, лише погіршило становище економіки СРСР.
У 1990 р. інфляція становила 10% на рік, в другій половині 1991 р. - 25% на тиждень. В
умовах знецінення рубля поширилися натуральні, бартерні обміни.
Підприємства відмовлялися одержувати за свою продукцію рублі, свою
продукцію вони направляли передусім тим виробництвам, звідки одержували
сировину, паливо й матеріали, щоб розплатитися з боргами. З осені 1990 р. в Україні було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача чи з купонами. Знецінення рубля призвело до історичного падіння реальної заробітньої плати та соціальних виплат.
Страйки робітників стали чи не єдиним засобом протесту проти неочікуваного і неприйнятного для них становища. 1989 рік став першим роком масових страйків робітників, попереду яких були шахтарі Донбасу, Павлограда, Червонограда, Нововолинська. Вони
висловили недовіру Компартії України, українському урядові. До
страйкуючих шахтарів підключились студенти, які вимагали подальшої
демократизації суспільства. Уряд УРСР
задовольнив основні вимоги шахтарів: було збільшено зарплату, з'явився
новий закон про їх пенсійне забезпечення. У цілому ж, економічна
ситуація в республіці погіршилась, було не- довидобуто більше 1 млн. т
вугілля, фінансові ресурси трудових колективів зменшились, бюджет
Донецької, Львівської, Волинської областей скоротився.
Мал. 3. Шахтарський мітинг біля Донецького обкому партії.
2. Розгортання національного руху.
Ініціативу реального
реформування у ті роки, зокрема у національно і культурно-освітній
діяльності, взяла на себе українська інтелігенція, яка упродовж
1987-1988 pp. гуртувалась навколо Українського
культурологічного клубу, «Товариства Лева», історико-просвітницької
організації «Меморіал», «Товариства української мови ім. Т. Шевченка»
тощо. Через відсутність єдиного координаційного центру ефективність
названих громадських організацій зоставалась невисокою. Приклад
Прибалтики, де на цей час уже діяв Народний фронт, спонукав українських
інтелектуалів до створення й в УРСР і подібного органу. І Народні
фронти, спілки сприяння перебудові виникли у Львові, на Вінниччині,
Хмельниччині. Однак вони не стали масовими. Звільнені у 1987 р. з тюрми В. Чорновії і у 1989 р. Л. Лук'яненко надали нового імпульсу протестному рухові інтелігенції. У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи сформувалась політична організація всеукраїнського масштабу - Українська Гельсінська Спілка, яку очолив Левко Лук'яненко.
З ініціативи І.
Драча, Д. Павличка, М. Поповича та ін. 16 лютиш 1989 р. підготовлений і
опублікований у «Літературній Україні» проект програми
Мал. 4. І. Драч.
|
 Мал. 5. "Живий" ланцюг, січень 1990 р. |
Народного руху України (НРУ) за перебудову. У
ньому зазначалося, що «Рух визнає керівну роль Комуністичної партії в
соціалістичному суспільстві і являє собою єднальну ланку між
перебудовними ідеалами партії та ініціативою найширших народиих мас».
Рух мав намір «допомогги Компартії України у створенні й функціонуванні
такого демократичного механізму, який сприяв би розвитку суспільства, що
ґрунтується на справжньому народовладді та збалансованій економіці». 8
- 10 вересня 1989 р. у Києві за ініціативою Спілки письменників України
та Інституту літератури АН УРСР відбувся установчий з’їзд Народного
Руху України за перебудову. На
цей час у Русі було 280 тис. членів. На І з'їзді НРУ із 1158 делегатів
було 110 робітників, 16 селян, 228 членів КПРС, 29 комсомольців. Головою НРУ обрали І. Драча.
Політичне
життя в республіці дедалі загострювалося. Стали нормою несанкціоновані
мітинги опозиційних сил, вимоги з їх боку, при фактичній згоді з боку
М. Горбачова, відставки деяких перших секретарів обкомів партії. На відзнаку Акту злуки ЗУНР і УНР 21 січня 1990 р. від Івано-Франківська через Львів до Києва просипся «живий ланцюг», у якому взяло участь десятки тисяч людей. Повсюдно було помітне підвищення патріотичних настроїв, готовності все більшого числа людей боротися за незалежну Україну.
В
червні 1987 р. Спілка письменників України висловила стурбованість
зникненням української мови з повсякденного ужитку. За дорученням
письменників Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко підготували
відповідний лист, адресований Верховній Раді УРСР. Русифікація
продовжувалась, так у 1988/1989 навчальному році не
залишилось жодної повністю української школи в Донецьку, Луганську,
Миколаєві, Одесі, Харкові та Чернігові. І лише під тиском громадськогості та загальносоюзної лібералізації суспільно-політичного життя 28
жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон "Про державний статус
української мови". Характерним явищем "перебудови" стало роз'яснення
"білих плям" історії. Завдяки діяльності української діаспори США і Канади Конгрес США створив комісію з дослідження голоду 1932-1933 рр. в Україні. У відповідь ЦК КПУ створив власну комісію, а Володимир Щербицький в 1987 р. заявив про голод як наслідок - неврожай.
Революція на граніті. 2 жовтня 1990 р. розпочались студентські протести та голодування в Києві на Жовтневій площі. Вони виступали за:
- недопущення підписання нового союзного договору;
- перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року;
- повернення на територію УРСР українських солдатів а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями виключно на території республіки;
- націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ;
- відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.
Студенти
передали Президії Верховної Ради УРСР свої вимоги. Для їхнього
розгляду, зокрема, була створена погоджувальна комісія Верховної Ради. 17
жовтня Верховна Рада УРСР прийняла Постанову «Про розгляд вимог
студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року».
Більшість вимог студентів було виконано. . Після прийняття постанови ВР
УРСР щодо врахування вимог студентів-голодувальників 17 жовтня 1990
року «революція на граніті» успішно завершилася.
Мал. 6. Революція на граніті.
Розпочалась боротба за легалізацію національних церков. Боротьбу за легалізацію Української католицької церкви підтримав Папа Римський Іван Павло ІІ, в травні 1989 р. боротьба
за легалізацію УГКЦ набула відкритої форми. Активізація вірян УГКЦ в
Західній Україні та голодування єпископів УГКЦ в Москві, а також тиск
міжнародної спільноти змусили Горбачова 1 грудня 1990 р. під час візиту до Ватикану скасувати заборону УГКЦ. В квітні 1990 р. греко-католикам повернули Львівський собор святого Юра і єпархіальну резиденцію.
3. Суверенізація УРСР та проголошення незалежності України.
У березні 1990 р. внесені зміни в Конституцію СРСР, 6-а стаття,
що визначала керівну роль КПРС у радянському суспільстві, втратила свою
чинність. У вересні 1990 р. президія Верховної Ради УРСР ухвалила
постанову «Про реєстрацію громадських об’єднань».
Це означало, що були відкриті можливості для створення і функціонування
інших, окрім КПРС, політичних партій. Уже в квітні цього року УГС
заявила про свій саморозпуск й утворення Української республіканської партії (УРП). У її програмі визначено курс на здобуття Україною незалежності. Головою УРП обрали Л. Лук’яненка. Угрудні 1990 р. виникло ще кілька партій, зокрема Демократична
партія України (ДПУ), Українська селянсько-демократична партія, Партія
слов’янського відродження, Соціалістична робітнича партія.
У 1990 р. опозиційні до КП України політики активно працювали над створенням партій національного спрямування. Виникли Українська народна партія (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська народно-демократична партія (УНДП), Республіканська партія України (РПУ), Всеукраїнське
політичне об’єднання «Державна самостійність України» (ДСУ). На крайніх
радикальних позиціях стояла Українська національна асамблея з її
напіввійськовим відділенням – Українською національною самообороною
(УНА-УНСО).
Вибори 1990 р. У
березні-травні 1990 р. відбулися на альтернативній основі вибори
депутатів у Верховну Раду УРСР та місцеві ради (на кожне місце мало бути
висунено не менше двох кандидатів). На 450 місць у Верховній Раді Української РСР претендувало близько 3 тис. кандидатів. Демократичному блоку НРУ, який ще не був зареєстрований, вдалося провести до Верховної Ради Української РСР 111 депутатів.
А в Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській, Волинській та
Київській областях він здобув перемогу (43 із 47 депутатів) над
висуванцями від КП України. Депутатами стали І. Юхновський, В. Чорновії, М. Горинь, Б. Горинь, С. Хмара та ін. У
центральних областях України опозиція одержала близько половини
мандатів. У східних і південних областях перемогли кандидати від КП
України. У Верховній Раді України із 442 депутатів 373 були членами КПРС.
Однак, здобувши депутатські мандати, частина із них вийшла із КПРС. У
Верховній Раді сформувались дві основні політичні течії: комуністи
(239 депутатів), «За радянську і суверенну Україну» і Народна рада (120
депутатів). Парламентською більшістю керував О. Мороз, а парламентською
меншістю - І. Юхновський. Головою Верховної Ради обраний В. Івашко, перший секретар ЦК Компартії України.
Декларація про державний суверенітет. 16 липня 1990 р. після проголошення суверенітету прибалтійськими республіками та Російською Федерацією, Верховна Рада УРСР ухвалила «Декларацію про державний суверенітет України». В цьому документі проголошено
державний суверенітет Українияк верховенство, самостійність, повноту і
неподільність влади республіки умежах її території. В
«Декларації» наголошується, що Україна як суверенна національна держава
розвивається у наявних кордонах на основі здійснення українською нацією
свого невід’ємного права на самовизначення. Україна забезпечує захист і
охорону національної державності українського народу. Будь-які
насильницькі дії проти державності України з боку політичних партій,
громадських організацій, інших угрупувань та окремих осіб переслідуються
законом.
Мал. 7. Колишні політв'язні,
депутати Верховної Ради. 16 липня 1990 р. - день прийняття Декларації
про державний суверенітет України - зліва направо: Горохівський,
О.Шевченко, Лук'яненко, Хмара, М.Горинь, Ребрик, Калинець, Чорновіл,
Б.Горинь, Алтунян, Косів
Вже 3 серпня 1990 р. Верховна Рада України прийняла закон «Про економічну самостійність Української РСР». Головними принципами економічної політики республіки визнано: власність
народу на його національне багатство та національний дохід;
різноманітність і рівноправність форм власності і роздержавлення
економіки; повну господарську самостійність ісвободу
підприємництва усіх юридичних і фізичних осіб у межах законів УРСР;
впровадження національної грошової одиниці, самостійність регулювання
грошовогообігу; національну митницю та захищеність внутрішнього ринку.
Це був курс наутвердження економічного суверенітету, який мав достатнє
економічне підґрунтя. 1 серпня 1990 р., згідно із законом СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації», скасовано цензуру. Характерною рисою тогочасного політичного життя стало падіння авторитету ЦК КПУ та дистанціювання її членів від ЦК. ВОдночас , так звані, суверен-комуністи об'єднувались довкола Леоніда Кравчука, який будучи другим секретарем ЦК КПУ був обраний Головою Верховної Ради УРСР.
17 березня 1991 р., згідно з постановою Верховної Ради СРСР, відбувся загальносоюзний референдум щодо збереження Радянського Союзу. На референдум винесено таке питання:«Чи
вважаєте Ви за необхідне збереження СРСР як оновленої федерації
рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться
права і свобода людини будь-якої національності?». В Україні під час референдуму проведене республіканське опитування, виборцям запропонували ще відповісти назапитання: «Чи
згідні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських
Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет
України?». Крім того, за рішенням Галицької асамблеї, у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях був третій бюлетень: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?». Результати референдуму були такими:
70,5 % йогоучасників в УРСР проголосували за збереження СРСР, 80,2 %
громадян ствердно відповіли на запитання республіканського опитування, а
в трьох західних областях майже одностайно проголосували за повну
незалежність України.
ДКНС. Результати березневого 1991 р. референдуму відкрили шлях до активізації Ново-Огарьовського переговорного процесу
9 союзних республік під керівництвом М. Горбачова на предмет підготовки
проекту нового союзного договору. Підписання нового союзного договору
було призначене на 20 серпня 1991 p., який
фактично мав перетворити СРСР у Союз незалежних держав. Це мало
наслідком активізацію консервативних противніків реформування СРСР, які
бажали зберегти монополію на владу за КПРС. 19 серпня в Москві за відсутності Президента СРСР М. Горбачова (перебував на відпочинку у Форосів Криму) створений Державний комітет з надзвичайної ситуації (ДКНС). У плани цього органу входило не допустити підписання нового союзного договору,
який вони розглядали як шлях до розвалу СРСР. По суті, це був орган, не
передбачений Конституцією СРСР. Підписання нового союзного договору,
через введення надзвичайного стану, не відбулося.
В УРСР упродовж 20-22 серпня
ніяких подій військового характеру не було. Не було помітно і
будь-якої політичної активності. Верховна Рада, і передусім її голова Л.
Кравчук, зайняли очікувальну позицію. З боку опозиції лунали заклики з осудом ДКНС. 22 серпня 1991 р. Генеральний
секретар ЦК КПРС М. Горбачов повернувся із Фороса у Москву і видав указ
про розпуск КПРС. Він звинуватив її у спробі державного перевороту.
24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР прийняла «Акт проголошення незалежності України». Проект Акта підготовлений у ніч з 23 на 24 серпня Л. Лук'яненком та Іваном Драчем. З урахуванням Акту виняткової важливості і значущості для майбутя наводимо його повний текст:
«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку
з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p., продовжуючи
тисячолітню традицію держав творення в Україні, виходячи з права на
самовизначення, передбаченого статугом ООН та іншими міжнародно-
правовими документами, здійснюючи декларацію про державний суверенітет'
України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки
урочисто проголошує: незалежність України та створення самостійної
Української держави - Україна. Територія України є неподільною і
недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно
Конституція і Закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його
підписання». Того ж дня прийнята постанова Верховної Ради «Про департизацію державних органів та організацій» і «Про політичну обстановку в Україні». У залу Верховної Ради внесений синьо-жовтий прапор.
Мал. 8. Мітинг на площі біля Верховної Ради України.
Київ, 24 серпня 1991.
|
Мал. 9.
Голова Верховної Ради України Л. Кравчук
зачитує Акт проголошення незалежності України. |
Референдум та вибори Президента України. Після проголошення незалежності проблема державотворення перейшла в практичну площину. Верховна Рада визнала за необхідне
Мал. 10. Л. Кравчук.
|
створити Раду оборони, Збройні Сили України, Національну гвардію. 26 серпня президія Верховної Ради України прийняла указ про тимчасове припинення діяльності КПУ. Для легітимізації українсьокї незалежності було призначено референдум на 1 грудня,
який мав відбутись паралельно з виборами Президента України. У бюлетень
з референдуму було включено текст Акта проголошення незалежності
України, і запитання: "Чи підтримуєте Ви Акт проголошення незалежності?" У голосуванні взяли участь 31,9 млн громадян, тобто 84%. За незалежність України висловилось 90,3% населення.
На президентських виборах змагались Леонід Кравчук, В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Ігор Юхновський. Націонал-демократи так і не змогли домовитись про єдиного узгодженого кандидата. Леонід Кравчук отримав 62% голосів, В'ячеслав Чорновіл - 23,3%, Левко Лук'яненко - 4,5%, Ігор Юхновський - 1,7%. Вже 5 грудня Леонід Кравчук склав президентську присягу. 8
грудня Б. Єльцин, Л. Кравчук, С. Шушкевич підписали "Біловезькі угоди"
про створення Союзу незалежних держав, СРСР - припинив своє існування. Референдум та вибори Президента мали важливе значення для міжнародного визнання незалежності України, вже 2 грудня 1991 р. Польща та Канада першими визнали незалежність України. А Станом на 27 січня 1992 р. Україну визнала 91 держава, з 27 було встановлено дипломатичні відносини.
Основні дати:
1985 р., квітень - початок "перебудови".1986 р., 26 квітня - вибух на Чорнобильській АЕС.
1986 р., листопад - прийняття Верховною Радою СРСР закону "Про індивідуальну трудову діяльність".
1988 р., 7 липня - створення Української Гельсінської Спілки.
1989 р., вересень - створення Народного руху України за перебудову.
1989 р., 28 вересня - першим секретарем ЦК КПУ стає Володимир Івашко.
1989 р., 28 жовня - Схвалення Верховною Радою УРСР закону "Про державний статус української мови".
1990 р., березень - перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР.
1990 р., 29-30 квітня - створення Української республіканської партії на основі Української Гельсінської спілки.
1990 р., 6 червня - створення у Верховній Раді УРСР парламентської опозиції Народної ради, яку очолив І. Юхновський.
1990 р., 22 червня - першим секретарем ЦК КПУ стає Станіслав Гуренко.
1990 р., 16 липня - ухвалення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України.
1990 р., 23 липня - Головою Верховної Ради УРСР обрано Леоніда Кравчука.
1990 р., 3 серпня - Верховна Рада УРСР прийняла Закон "Про економічну самостійність Української РСР".
1990 р., 2-17 жовтня - революція на граніті.
1990 р., 23 жовтня - скасування шостої статті Конституції УРСР про керівну роль у суспільстві Компартії.
1991 р., 17 березня - загальносоюзний референдум про збереження СРСР.
1991 р., 24 серпня - ухвалення Верховною Радою Акта проголошення незалежності України.
1991 р., 1 грудня - всеукраїнський референдум і вибори Президента України.
В УМОВАХ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (ВІД 1991 Р. ДО НАШИХ ДНІВ)
1. Утвердження незалежності України 1991 - 1994 рр.
З першого дня існування незалежної України зроблено практичні кроки щодо розбудови держави. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла постанову «Про військові формування на Україні». Згідно з нею, усі війська, дислоковані на території України, підпорядковувалися Верховній Раді України. Було створено Міністерство оборони, його очолив К. Морозов. 20 вересня1991 р. створено Службу національної безпеки України (в 1992 р.реорганізована в Службу безпеки України (СБУ)). 25 серпня Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про власність КПУ та КПРС на території України», що передбачала її націоналізацію. 8 жовтня1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про громадянство України». Від
нині кожний, хто проживав на території України, написавши відповідну
заяву, міг добровільно обрати собі громадянство. Подвійного громадянства
не допускалося.
Пріоритетними напрямками державотворчого
процесу після прийняття Акта незалежності було встановлення
недоторканності кордонів, регламентування їх режиму, порядку охорони,
перетину. 14 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про державний кордон України». Відповідно
до нього, державний кордон СРСР на території України, яка межувала з
Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією, ставав державним кордоном
України. Адміністративний кордон з союзними республіками - Білорусією,
Молдавією і Росією - ставав державним кордоном України.
Відповідно до Закону України «Про Збройні Сили України», 6 грудня 1991 р.
більшість військових на території України добровільно склали присягу
на вірність українському народу. Решта отримала можливість перейти на
службу до будь-якої іншої армії або звільнитись у запас. Однією зі
складних проблем залишалося зменшення чисельності української армії,
яка на момент проголошення незалежності налічувала до 700 тис.
військовиків. Тоді ж постала проблема Чорноморського флоту. Частина його
особовою складу з відповідною матеріальною базою перейшла на службу до
російського Чорноморського флоту.
Символіка незалежної України.
Важливим атрибутом самостійної держави є її символіка. Майже 5 місяців у
Верховній Раді і за її стінами точилися гострі політичні дискусії з
приводу утвердження Гімну України. 22 січня 1992 р. прийнято компромісне рішення - визнавалась музична редакція гімну «Ще не вмерла Україна», автором якої був композитор М. Вербицький. Питання про текст залишили відкритим. 28
січня 1992 р., на початку робоги чергової сесії Верховної Ради, синьо-
жовтий прапор затверджений як Державний прапор України. 19 лютого
парламент затвердив тризуб як малий Герб України. 26
червня 1992 р. затверджено Положення про паспорт громадянина України. З
введенням в обіг купонів, які з 10 січня 1992 р. тимчасово виконували
роль грошової одиниці, та встановленням дипломатичних відносин з іншими
державами Україна на початку 1992 р. мала основні атрибути самостійної
держави.
Державотворчі процеси в
Україні відбувались досить суперечливо. Незважаючи на розподіл функцій
усіх гілок влади, на практиці вони діяли неефективно, часто законодавчі
акти суперечили один одному. Вищі органи державної влади слабо володіли
соціально-економічною ситуацією, яка погіршувалася і спричиняла подальше
зниження життєвого рівня основної маси населення. Невизначеність
повноважень між Президентом та Верховною Радою призводила до політичного
протистояння та негативно позначалась на процесі реформ. В березні 1992
р., з подання Л. Кравчука Верхвона Рада прийняла закон про представників Президента на місцях. Саме
представники Президента на місцях ставали найвищими посадовими особами
виконавчої влади. Це призвело до загострення відносин між ними та
головами обласних та районних рад. Невизначеність у відносинах
спостерігалась і на найвищому рівні, зокрема між Президентом та
Кабінетом міністрів України.
"Партія влади".
Основна частина компартійно-радяснької номенклатури після розпаду СРСР
та заборони КПРС утворила так звану "партію влади". Оскільки ці люди
продовжували залишатись при владі, змінивши лише партійний квиток. Вони
контролювали і навіть певною мірою спрямовували суспільно-політичні
процеси в Україні. Колишні радянські функціонери не мали справжніх
конкурентів, націонал-демократам бракувало
досвіду політичної боротьби, в середині них назрівав розкол. Це не могло
не позначитись на утвердженні незалежності України, адже при владі
фактично залишались ті самі люди, які керували УРСР.
Загострення політичного протистояння та політичної кризи в Україні призвели до позачергових виборів до Верховної Ради України та Президента України. Результати другого туру виборів 10 липня 1994 р. були такими за Л. Кучму проголосувало 52 %, за Л. Кравчука - 45 %.
У західних областях абсолютну більшість голосів виборців здобув Л.
Кравчук (у Тернопільській області - 89,7%), у південно-східних -
перевагу мав Л. Кучма. У другому турі виборів Л. Кучму підтримали ліві
партії України.
Мал. 1. Л. Кравчук та Л. Кучма, 1994 р.
Соціально-економічний розвиток. Після здобуття незалежності України економічна криза посилилась. Це було зумовлено тим, що промисловість УРСР була спрямована на випуск продукції, прямо або опосередковано пов'язаної з військово-промисловим комплексом. Екстенсивний
характер розвитку промисловості почав давати збої, ще в період
"застою". Промисловість України була включена в єдиний загальносоюзний
народогосподарський комплекс, вихід України з СРСР призвів до розриву
економічних зв'язків. Переорієнтація української продукції на Захід
через її низьку якість, була неможливою. Важливу роль відіграла
недосвідченність української управлінської еліти, яка вміла лише
виконувати вказівки. Становлення незалежнсоті України означало крах
командної економіки, але до ринковою було ще дуже далеко. Зростання цін
на енергоносії призвело до інфляції та зубожіння українського наелення.
2. Україна в період президентства Леоніда Кучми 1994-2004 рр.
 Мал. 2. Л. Кучма. |
Мал. 3. Депутати підкидають доповідача по тексту
Конституції
Михайла Сироту. Ранок 28 червня 1996 року
|
Одним з перших кроків Л. Кучми стало відновлення і перепідпорядкування собі вертикалі викнавчої влади. Вже в серпні 1994 р.
своїми указами він підпорядкував собі уряд та голів районних та
обласних державних адміністрацій. Водночас президент активно формував
свою команду, призначаючи на вищі урядові посади відданих людей,
переважно з Дніпропетровська. Також Л. Кучма
активно намагався створити свою пропрезидентську силу в Верховній Раді,
яка мала унеможливити протистояння парламенту з президентом.
Конституційний процес. Для уникнення політичних криз та конфліктів необхідно було активізувати роботу по підготовці Конституції України. У червні
1995 р. між Верховною Радою України та Президентом України підписаний
Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування
державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до
прийняття Конституції України». Його підписали О. Мороз і
Л. Кучма. У червні 1996 р. закінчувався річний термін дії
Конституційної угоди. 26 червня Президент JI. Кучма підписав Указ «Про
винесення на референдум проекту Конституції України». Референдум
призначено на 25 вересня 1996 р. Цей крок
Президента ще більше загострив політичну обстановку. У кінцевому
рахунку все ж таки між Верховною Радою і Президентом досягнуто
компромісу: була створена комісія з доопрацювання проекту Конституції. 28 червня 1996 р., після надзвичайно гострого обговореним, у Верховній Раді за Конституцію України подано 305 голосів народних депутатів.
Нова конституція України була прийнята. Президент Л. Кучма отримав
майже всі повноваження, яких він вимагав від Верховної Ради. Основний
закон значно розширив повноваження президента аж до прямого управління
урядом і видання "економічних" указів, що мають силу закону, та урізав
повноваження Верховної Ради. Україна стала президентсько-парламентською республікою.
Економічні реформи. Проголошена
Л. Кучмою стратегія економічних реформ була схвалена Верховною Радою.
Президент залучив нових людей, здатних проводити реформи і розпочав їх з
ліберлізації цін та валютного курсу. В українській економіці впродовж
п'яти років обертався купоно-карбованець. Вже у вересні 1996 р. в обіг була запроваджена національна валютна одиниця - гривня. .
Обмін купоно-карбованців на гривню відбувся в розрахунку 1:100 тис. Під
час запровадження гривні мінімальна зарплата в Україні була встановлена
в розмірі 15 грн і за два роки підвищена до 55 грн. Але інфляція
істотно знизила її рівень.
Приватизація. У перші роки незалежності відбувалась приватизація дрібних підприємств. За 1991-1993 рр. у приватну власність перейшло 3,6 тисяч підприємств
та організацій. Кучма запропонував стратегію широкої приватизаці в
жовтні 1994 р., до парламенту було подано відповідний законопроект "Про основні засади економічної та соціальної політики". Передбачалось утворення фінансово-промислових груп,
в яких повинні були об'єднатись підприємства, пов'язані між собою
єдиним технологічним циклом, а також працюючі з ними банки. Проте
депутати не підтримали цей законопроект. Розпочалась олігархізація української економіки,
використовуючи зв'язки з представниками виконавчої та законодавчої
влади великі бізнесмени привласнювали об'єкти приватизації за смішні
ціни. 50% економіки України «прихватизатори» купили за 1 млрд. доларів. При
цьому держава втратила контроль над виробництвом у більшості базових
галузей, позбулася багатьох стратегічних підприємств.
Аграрні реформи. В листопаді 1994 р. президент видав уаз "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогоспдарського виробництва". Розпочалось
роздержавлення землі. Земля спочатку переходила в колективну власність
колгоспів та радгоспів, а після цього ставало можливим паювання.
Сертифікати, які засвідчували право на земельний пай, за 1994-2002 рр.
отримали 7 млн чоловік. Середній розмір пая складав 4,2 га. Було додатково створено 4 тисячі підпрриємств. Селяни отримали вибір: віддати свою землю в оренду, чи у зручний для себе час перейти на самостійне господарювання. В 200 р. виробництво валової сільськогосподарської продукції зросло на 9,2%. Щодо
селян, які уже позбулися своїх паїв, то вони перейшли в розряд
індивідуальних сільгоспвиробників, їхні земельні площі сягали 1-2 га
землі. Після розвалу колгоспів фермери у 2001 р. виробляли 11,3 % м'яса, 19,3 % молока, 36,3 % яєць від того, що виробляли колгоспи в 1990 р.
За період 1991-2000 рр. ВВП України скоротився на 60%, обсяг промислового виробництва на 49%, а сільськогосподарської продукції на 52%. Реальна
заробітна плата зменшилась у 3,8 рази, а реальні виплати пенсій - у 4
рази. Проте поступово розпочався процес переходу до ринкової економіки, і
вже в 2000 р. приріст ВВП становив - 5,9% В 2001 р.
інфляція знизилась до 6%, а приріст інвестицій в основний капітал зріс
на 17,2%. Валютні резерви збільшились з 1,5 млрд до 3,2 млрд доларів
США.
Парламентські вибори 1998 р. Зростання ролі партій у політичному житті зумовило зміну виборчого закону, в жовтні 1997 р. Верховна Рада прийняла закон про вибори за пропорційно-мажоритарною системою. Половину
виборчих округів мажоритарними, інша половина депутатських місць
виборювалась в одному багатомандатному загальнодержавному окрузі. 29
березня 1998 р. відбулися вибори депутатів до Верховної Ради України. У
них взяли участь 20 партій і блоків. Відсотковий бар'єр подолали 8
партій і блоків. КПУ отримала 84 мандати, Народний рух - 32, блок СПУ-СелПУ 29, Партія "зелених" - 19, НДП - 17. 7 липня 1998 р. Головою Верховної Ради став О. Ткаченко.
Мал. 4. Г. Гонгадзе.
|
Президентські вибори 1999 р. 25 березня 1999 р. в автомобільній катастрофі загинув лідер Народного руху В. Чорновіл.
У політичних колах уже тоді вважали його смерть не випадковою. Саме
перед цим стався розкол Руху і була спроба змістити В. Чорновола з
посади голови Руху. Більше того, він розглядався як серйозний конкурент
Кучми на президентських виборах. 14 травня 1999 р. почалась передвиборча президентська кампанія. Першим кандидатом на посаду Президента України був висунутий Л. Кучма. Уряд В. Пустовойтенка перетворився на головний передвиборчий штаб кандидата Л. Кучми у Президенти України. 31 жовтня 1999 р. відбулися чергові вибори нового Президента України. У першому турі Л. Кучма набрав найбільшу кількість голосів, але сумарно ліві кандидати мали перевагу (О. Мороз, П. Симоненко, Н. Вітренко). У другому турі виборів, який відбувся 14 листопада, Л. Кучма здобув 56,2 % голосів виборців, П. Симоненко - 37,8 %.
Перемога
Л. Кучми на президентських виборах призвела до концентрації влади в
його руках, що не могло не викликати опір зі сторони народних депутатів.
23 грудня 1999 р. новим прем'р-міністром став Віктор Ющенко. Вже 16 квітня 2000 р. з ініціативи президента відбувся всеукраїнський референдум
стосовно реформи сиситеми державного управління, але Верховна Рада так і
не затвердила рішення референдуму. Водночас наростало незадоволення
політичним курсом президента Кучми, його звинувачували в узурпації
влади. Ситуацію ще більше ускладнило зникнення 16 вересня 2000 р. опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Офіцер
президентської охорони, який втік за кордон, оприлюднив касетні плівки,
на яких була записана розмова Кучми, в якій він вимагав покласти край
журналістській діяльності Гонгадзе. "Касетний скандал"
набув міжнародного резонансу, 2 листопада в лісі біля Таращі було
знайдено обезголовлений труп. Дружина і друзі впізнали у ньому Георгія .
Опозиція розгорнула масові акції протесту "Україна без Кучми", вимгаючи відставки президента. В травні 2001 р. В. Ющенка було відправлено у відставку, новим прем'єром став А. Кінах.
Мал. 5. Акція "Україна без Кучми", 6 лютого 2001 р.
Парламентські вибори 2002 р. Вибори 2002 р. проходили надзвичайно напружено, участь взяли 63 партії. 31 березня перемогу здобув блок "Наша Україна", який очолював В. Ющенко. Блок отримав 23,8% голосів. Пропрезидентська сила "За єдину Україну" - 20%. Блок Юлії Тимошенко - 11,8% голосів. Але
по мажоритарних округах перемогу здобули висуванці саме В. Литвина,
глави Адміністрації президента. Із залученням
самовисуванців-мажоритарщиків їм вдалось нівелювати перемогу опозиційних
сил та забезпечити стабільність для президента Кучми, який розпочав
підготовку до продовження своєї влади після нових президентських
виборів.
В квітні 2003 р. Кучма запропонував перетворити Україну на парламентсько-президентську республіку,
істотно обмеживши повноваження свого наступника, за рахунок розширення
прав уряду. Після закінчення своєї другої каденції, Кучма мав намір
очолити Кабінет міністрів, і таким чином, зберегти владу у своїх руках. В
квітні 2004 р. ініційований Адміністрацією Президента законопроект про
зміну форми правління був провалений. Тому Кучма розпочав підготовку
свого наступника, ще в листопаді 2002 р. Прем'єром став Вікто Янукович,
колишній голова Донецької ОДА, людина з кримінальним минулим. Саме його
було висунуто в кандидати на посаду президента від влади.
Зовнішня політика.
Здобуття незалежності України синхронізувалось у часі з періодом
закінчення «холодної війни» та започаткуванням нового міжнародного
порядку. Крах комунізму у Східній Європі та дезінтеграція СРСР глобально
змінили геополітичну систему світу. Одним з найваждивіших курсів в
зовнішній політиції України було ядерне роззброєння,
без якого були неможливими іноземні кредити, інвестиції, Київ через
тиск Москви та Вашингтона перебував намежі ізоляції. Ядерне роззброєння
України варто розглядати в контексті закінчення холодної війни та
загальному скороченню кількості наступальних озброєнь СРСР та США. Так
21 липня 1991 р. було укладено Договір між США та СРСР про скорочення та
обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), набув чинності 5
грудня 1994 р. У результаті підписання в Лісабоні 23 травня
1992 р. Протоколу до Договору про СНО Україна з об’єкта Договору
перетворювалась на його повноправного суб’єкта. А вже 18 листопада
1993 р. ВР України ухвалила постанову про ратифікацію Договору про СНО
та Лісабонського протоколу. 14 січня 1994 р. у
Москві президенти США, Росії й України підписали тристоронню декларацію,
яка узаконила без’ядерний статус України взамін за ґарантії її
територіальної цілісності та виплати компенсацій. Зважаючи
на приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та
зобов'язання України ліквідувати всю ядерну зброю на її території, 5 грудня 1994 року між Україною, Російською Федерацією, Великобританією та Сполученими Штатами Америки було підписано так званий Будапештський меморандум,
за яким раніше перераховані держави-учасниці мали поважати
незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від
будь-яких проявів агресії щодо України, в тому числі і від економічного
тиску.
Мал. 6. Підписання Будапештського меморандуму.
Досить складними виявились відносини з РФ,
яка намагалась відновити СРСР під виглядом СНД, без України їй це не
вдавалось, Україна не ратифікувала статут СНД. Вже в травні 1992 р.
Верховна Рада РФ заявила про свої претензії на Крим, а в липні 1993 р. парламент
РФ надав Севастополю статус міста РФ. Досить складно проходили
переговори щодо поділу Чорномоорського флоту СРСР. І лише 28 травня 1997 р. у Києві підписано базову угоду з Чорноморського флоту.
Розрахунок за використання об’єктів у Криму Росія здійснювала з 1998 р.
шляхом щорічного зменшення державного боргу України перед Росією на
суму 97,79 млн. доларів. Вже 31 травня 1997 р. було підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство України та РФ,
і хоча в договорі йшлось про визнання територіальної цілісності
України, рсоійська сторона цього пункту ніколи не дотримувалась і
неодноразово ставила під сумнів український суверенітет над Кримом.
У вересні 1995 р. Україна стала членом Ради Європи, у
1996 р. було прийнято Стратегію інтеграції до ЄС. В липні 1997 р. у
Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та
НАТО. Проте друга каденція Кучми на посаді президента
призвела до погіршення відносин з Заходом, особливо після "касетного
скандалу" та звинувачень Києва у продажі "Кульчг" Іраку, Україна
фактично опинилась в міжнародній ізоляції. Багатовекторна зовнішня
політика, яку проводив Кучма по суті стає проросійською, розпочались
переговори про можливість участі України в Євразійському економічному співтоваристві, ініціатором якого була Москва.
3. Помаранчева революція.
Вибори 2004 р. Боротьба за президентське крісло розпочалась 3 липня 2004 р. На наступний день кандидат від опозиції Вікто Ющенко, лідер блоку «Наша Україна» в Києві на Співучому полі оприлюднив свою передвиборчу програму «Десять кроків на зустріч людям»,
мова йшла про створення нових робочих місць, забезпечення пріоритетного
фінансування соціальних програм і т. п. В свою чергу, кандидат від
влади, чинний Прем’єр-міністр України Віктор Янукович, був висунутий від Партії регіонів. Аби отримати політичні бонуси Янукович ініціював з 1 вересня 2004 р. підняття
вдвічі мінімальних пенсій, але кошти на підвищення не були закладені в
бюджет на 2005 р. Водночас кандидат від влади активно використовував адміністративний ресурс, а правоохоронні органи всіляко перешкоджали діяльності опозиції. 31 жовтня відбулись вибори. За підрахунками ЦВК (велися два тижні), В. Ющенко отримав підтримку 39,82 % голосів виборців, а В. Янукович - 39,32 %. Це означало, що ЦВК призначить другий тур виборів Президента України. На 21 листопада 2004 р. був призначений другий тур виборів Президента України. В. Ющенко провів успішні переговори з О. Морозом, А. Кінахом і групою «Центр», у результаті чого ці політичні сили заявили про свою підтримку у другому турі В. Ющенка.
Захід і Центр України 21 листопада проголосував за В. Ющенка, а Південь і Схід – в основному за Януковича. Проте кандидат від опозиції виграв би вибори якби не масові фальсифікації зі сторони чинної влади, яка абсолютно підтримувала Януковича. Відрив між кандидатами на користь провладного, за словами ЦВК, складав 812 тисяч голосів, а явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тисячі. У другому турі були спостерігались масштабніші фальсифікації, ніж 31 жовтня 2004 p., - це відкріпні талони, які давали можливість одним і тим самим людям пересуватись на автобусах і здійснювати багаторазове голосування (так звані каруселі);
переносні урни для голосування за межами виборчих дільниць. Наприклад,
у Миколаївській області таким способом проголосувало 35 % виборців;
збільшення показників явки виборців; недостовірні списки виборців тощо.
Майдан. Коли закінчувалось голосування, у Києві на Майдані Незалежності зібралось до 30 тисяч громадян. Вже 22 листопада їхня кількість зросла до 100 тисяч Лідери опозиції – В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз виступили перед мітингуючи і закликали відстояти втрачену перемогу. У
скорім часі чимало вузів, шкіл особливо в західних областях, оголосили
страйк, а студенти та учні щодня збиралися на майданах на мітинг. Ю. Луценко (польовий командир) оголосив, що у центрі Києва буде встановлено 1,5 тис. наметів. З
цього часу він оголосив акцію громадянської непокори, став «польовим
командиром». Так в Україні почалася помаранчева революція, оскільки
кольором команди Ющенка був саме помаранчевий. Паралельно свій майдан організували прихильники Януковича, який поступався чисельністю. Особливістю протестиого руху «біло-синіх» було те, шо в умовах України він набирав ознак і регіонального.
Мал. 7. Перший день протестів на Майдані.
|
Мал. 8. Лідери опозиції на Майдані.
|
Одразу після оголошення ЦВК результатів другого туру виборів,
Ющенко звернувся до Верховного Суду України з вимогою визнати
недійсними результати голосування по Донецькій та Луганській областях у
зв’язку з масовими порушеннями народного волевиявлення. Вже 25 листопада
Верховний Суд призупинив процесс передачі влади новообраному
президенту. Після багатьох днів протистояння Верховний Суд України
визнав за необхідне провести третій тур виборів, який був призначений на 26 грудня.
Мал. 9. Пік Майдану.
|
Мал. 10. Протести прихильників В. Януковича.
|
Конституційна реформа. 8 грудня 2004 р. Верховна Рада України в пакеті ухвалила зміни до Конституції України,
закон який вдосконалював систему проведення виборів. Припиняла свою
діяльність діюча ЦВК і затверджувався склад нової ЦВК України. При
голосуванні за відкріпними галонами на них ставився спеціальний штамп.
Також Україна ставала парламентсько-президентської республікою. Передбачалося формування у майбутньому парламенті (з 2006 р.) парламентської більшості. Прем'єр-міністр призначається
Верховною Радою за поданням Президента України, а кандидатуру прем'єра
вносить Президент за пропозицією депутатської більшості у Верховній
Раді. Міністр оборони, міністр закордонних справ призначається
Верховною Радою за поданням Президента. Інші члени уряду призначаються
Верховною Радою за поданням Прем'єр- мінісгра України. За Президентом
зберігалося право дострокового розпуску Верховної Ради, якщо протягом 1 місяця не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій, або за 60 днів не сформований склад уряду.
Третій тур виборів. 26 грудня 2004 р. вибори Президента України було проведено з дотриманням
загальновизнаних у світі демократичних виборчих стандартів. За В.
Ющенка подано 51,99 голосів виборців, за В. Януковича - 44,19 %. Географія
результативності голосування не змінилась. Ющенко мав цілковиту
перевагу на Заході та Центрі, а Янукович – на Півдні та Сході. Настрої
виборців, порівняно з попереднім туром не дуже змінились. Результат голосування змінився внаслідок усунення масштабних фальсифікацій.
4. Україна в період президентства Віктора Ющенка 2005-2010 рр.
Мал. 11. В. Ющенко
|
23 січня 2005 р. в сесійній залі Верховної Ради України відбулася інавгурація - урочистий вступ на носі Президент а України В. Ющенка. В залі було багато іноземних гостей, чимало поважних представників українського суспільства. Вже 4
лютого 2005 р. 365 депутатів Верховної Ради України підтримали
пропозицію В. Ющенка призначити Ю. Тимошенко на посаду
Прем'єр-міністра. Проте
в «помаранчевій» команді назрівав розкол, основна боротьба розгорнулась
між Кабінетом Міністрів, який очолювала Юлія Тимошенко та РНБО,
Секретарем якого був Петро Порошенко. 8 вересня 2005 р. Ющенко відправив у відставку уряд Тимошенко. Уряд очолив Юрій Єхануров.
Вибори 2006 р. Розпочалась підготовка до парламентських виборів. Коаліція «Сила народу»
розпалась, колишні лідери помаранчевої команди йшли на вибори окремими
партіями та блоками. Особливістю цих виборів було те, що вони
відбувались за пропорційною системою та в умовах парламентсько-президентської республіки. 26 березня 2006 р. на виборах перемогу здобула Партія регіонів – 32,2%; Блок Юлії Тимошенко – 22,27%; блок «Наша Україна» - 13,94%; СПУ – 5,67%; Компартія – 3,66%. В
умовах парламентсько-президентської республіки розпочались консультації
щодо створення парламентської коаліції. Колишні союзники БЮТ, Наша
Україна та СПУ так і не змогли домовитись, цим скористалась Партія
регіонів, яка перетягнула на свою сторону Соцпартію та разом з
комуністами утворили антикризову коаліцію. Прем’єр-міністром став Янукович, а Мороз – спікером Верховної Ради.
Проте це не змогло вирішили політичну
кризу, конфлікт між парламентською коаліцією, яка завдяки «тушкуванням»
збільшувалась та Президентом загострювався. Це дозволило Ющенку
скористатись своїм конституційним правом та в квітні 2007 р. розпустити Верховну Раду України та призначити позачергові парламентські вибори. Після тривалих консультацій вибори були призначені на 30 вересня 2007 р. Результати були такими: Партія регіонів – 34,7%, БЮТ – 30,71%; «Наша Україна – Народна самооборона» - 14,15%; КПУ – 5,39%; Блок Литвина – 3, 96%. В такій ситуації помаранчеві змогли домовитись і 18 грудня 2007 р. Прем’єр-міністром було призначено Юлію Тимошенко.
Перед урядом постала серйозні труднощі в зв’язку з світовою економічною
кризою. Водночас конфлікт між Президентом та Прем’єром лише
загострювався, що не могло не позначитись на політичній ситуації в
країні, поширеними явищами стали взаємні звинувачення Ющенко і Тимошенко
у корупції. Це все посилило розчарування людей в чинній владі, чим не
могла не скористатись Партія регіонів, яка активно готувалась до реваншу на майбутніх президентських виборах.
Мал. 12. Президент та Прем'єр-міністр України, грудень 2007 р.
Вибори 2010 р. Перший тур виборів відбувся 17 січня 2010 р., В. Янукович отримав – 35,32% голосів; Ю. Тимошенко – 25,05%, В. Ющенко - лише 5,45%. Другий тур відбувся 7 лютого 2010 р., перемогу на них отримав В. Янукович – 48,95%, Ю. Тимошенко – 45,47%. Проте вибори відбулись з численними фальсифікаціями, практикувався підкуп виборців. Проте оскарження результатів виборів, яке було ініційоване Ю. Тимошенко не було задоволене.
Зовнішня політика України. Свою діяльність на посту Президента України В. Ющенко розпочав з візитів до Москви, Страсбурга, Давоса та Варшави. У
Москві з В. Путіним він провів переговори з питань торгово-економічних
відносин, формування єдиного економічного простору, Азово- Керченської
проблематики та про перебування Чорноморського флогу Росії у
Севастополі. У Страсбурзі В. Ющенко виступив перед депугатами Європарламенту. У
своїй промові він намагався роз'яснити європейцям внутрішню ситуацію в
Україні і висловив надію на розширення співпраці з країнами Євросоюзу.
Усі його візити засвідчили, що в Європі був великий інтерес до України і
бажання з нею співпрацювати. Вже в 2005 р. українській економіці було надано статус – ринкової. А в 2008 р. Україна стала членом Світової організації торгівлі. Водночас Україна активізувалась як регіональний лідер, зокрема в рамках ГУАМу (Грузія, Україна, Азербаджан, Молдова). Київ засудив агресію Росії проти Грузії
в серпні 2008 р., а також Україна попередила Росію про небажаність
участі кораблів Чорноморського флоту Росії, що базуються в Криму у війні
проти Грузії.
\
Мал. 13. Президент країн-членів ГУАМу
Від самого початку РФ підтримувала В. Януковича. Зовнішньополітичний курс України декларований Ющенком був спрямованим на євроатлантичну інтеграцію, що дуже непокоїло Кремль. Саме тому Москва вирішили тиснути на Київ, розпалюючи антиукраїнські настрої в Криму та Донбасі. Ще одним важелем тиску на Україну стали газові війни. Росія
відмовлялась постачати Україні газ, вимагаючи збільшення ціни. Ситуація
в українсько-російських відносинах стабілізувалась лише після того як
Янукович очолив уряд. Проте в 2008 р. Росія розпочала нову газову війну проти України, а з 1 січня 2009 р. «Газпром» повністю припинив постачання газу до України. Москва вдало підтримувала конфлікт Ющенко-Тимошенко, і 18 січня 2009 р. між главами урядів обох країн Тимошенко і Путін була підписана нова газова угода, яка не була вигідна Україні. Ціна на газ збільшувалась до 450 доларів
за тисячу кубометрів. Ця угода була невигідна українські економіці та
фактично започаткувала енергетичну колонізацію України Росією.
Мал. 14. Україна в міжнародних організаціях.
5. Особливості політичного розвитку України 2010-2013 рр.
25 лютого відбулась інавгурація Віктора Януковича. З його приходом до влади розпочалась концентрація влади в руках Партії регіонів. Вже 11
березня 2010 р. у відставку було відправлено уряд Ю. Тимошенко,
натомість уряд було сформовано Партією регіонів, яки очолив Микола
Азаров. Вже у вересні 2010 р. Конституційний суд
визнав неконституційним Закон «Про внесення змін до Конституції
України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (політреформу 2004 року) у
зв'язку з порушенням процедури його розгляду і ухвалення і відновив дію Конституції України 1996 року. Таким чином, Янукович отримав значно більші повноваження, а Україна знову стала президентсько-парламентською республікою.
Мал. 15.
Карикатура на мовний закон 2012 р.
|
Водночас було ініційоване кримінальне провадження щодо лідера опозиції Ю. Тимошенко, її звинуватили в перевищенні службових обов’язків. Найбільшою є справа «по газовому договору з Росією від 19.1.2009 року». 11 жовтня 2011 року Ю. Тимошенко була засуджена на 7 років у «справі газового договору з Росією». Розпочались переслідування і інших опозиціонерів, зокрема Юрія Луценка,
якого теж було засуджено до 4 років позбавлення волі. Багато
опозиційних політиків виїхали за межі країни. Водночас розпочались
утиски свободи слова та переслідування журналістів. Україна
за рейтингом демократії, який щорічно оприлюднює «Економіст», впала з 53
місця («неповна демократія») до 79 («гібридний режим»), а в рейтингу
«Індекс свободи слова», який оприлюднює міжнародна організація
«Репортери без кордонів», Україна тільки за 2010 рік опустилась на 42
позиції й посіла 131 місце між Іраком (130) та Ізраїльськими територіями
(132).
3 липня 2012 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про засади державної мовної політики», авторами якого були Колесніченко та Ківалов,
члени Партії регіонів. Закон був спрямований на розширення прав
російської мови, ним провладна партія хотіла здобути собі політичні
бонуси на майбутніх виборах. Проте цей закон був популістським, і не витримує критики Венеціанської комісії, для його реалізації необхідно близько 15 млрд доларів.
Вибори 2012 р. Напередодні парламентських виборів, провладна партія ініціювала зміни до виборчого законодавства, зокрема прохідний бар’єр для політичних партій було збільшено до 5%, а також заборонено брати участь у виборах політичним блокам,
що на думку експертів, зроблено для того, щоб не дати об'єднатися
розрізненій опозиції. Незважаючи на численні фальсифікації, підкуп
виборців та використання адміністративного ресурсу Партія регіонів отримала – 30% голосів; Батьківщина – 25,54%; УДАР – 13,96%; КПУ – 13,18%; Свобода – 10,44%. Оскільки вибори відбували за змішаною системою то владі вдалось перетягнути на свою сторону чимало самовисуванців і ввже 12
грудня 2012 р. було затверджено уряд на чолі з М. Азаровим, спікером
Верховної Ради став один з лідерів Партії регіонів В. Рибак.
"Вставай, Україно!".
Узурпація влади Партією регіонів, небажання влади йти на діалог з
опозиціє і суспільством та погіршення економічного становища України
призвело до глибокоїсуспільно-
Мал. 16. Акція "Вставай, Україно!" у Луцьку
|
політичної кризи. 14 березня
2013 р. у Вінниці опозиційні парті ВО "Батьківщина", УДАР та ВО
"Свобода" розпочали масові акції протесту "Вставай, Україно!" проти
режиму Януковича. Масові акції відбулись у всіх обласних центрах України. Влада всіляко ускладнювала та перешкоджала проведенню мітингів, але навіть у Донецьку на мітинг 31 травня вийшло до 4 тисяч людей.
Зовнішня політика. Прихід до влади Януковича ознаменувався поверненням до багатовекторної, а по суті проросійської зовнішньої політики. Вже 21
квітня 2010 р. президент РФ Д. Медвєдєв відвідав Харків, де було
підписано угоду про знижку у сто доларів ціни на газ для України, взамін
українська сторона погоджувалась продовжити термін дислокації ЧФ Росії
до 2042 р., так звані Харківські угоди. Ще 2 квітня
президент В. Янукович ліквідував комісію з підготовки вступу України до
НАТО. Водночас Київський апеляційний суд заборонив проведення
референдуму з питання вступу України до НАТО. 1 липня 2010 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», в якому наша держава визначається як позаблокова європейська держава.
Мал. 17. Д. Медведєв та В. Янукович під час підписання Харківських угод
Основні дати:1991 р., 24 серпня - Акт проголошення незалежності України.
1991 р., 1 грудня - відбувся референдум про незалежність України.
1991 р., 6 грудня - заснування Збройних Сил України.
1992 р., 15 січня - затвердження Верховною Радою України Державного гімну "Ще не вмерла України..."
1992 р., 28 січня - затвердження Верховною Радою України Державного Прапору.
1992 р., 19 лютого - затвердження Верховною Радою України малого гербу держави у вигляді тризуба.
1994 р., 10 липня - обрання Л.Кучми Президентом України.
1995 р. - Україна стає членом Ради Європи.
1996 р., 28 червня - ухвалення Конституції України;
1996 р., 1 вересня - запровадження нової національної валюти - гривні.
2004 р., листопад-грудень - помаранчева революція
2004 р., 8 грудня - прийняття Верховною Радою України законів про політичну реформу.
2004 р., 26 грудня - обрання Президентом України В.Ющенка;
2005 р. - надання українській економіці статусу ринкової.
2008 р. - вступ України до Cвітової організації торгівлі.
2010 р., січень - обрання Президентом України В.Януковича.
2013 р., 14 березня - початок акцій протесту "Вставай, Україно!" у Вінниці.
Немає коментарів:
Дописати коментар