Урок 6

ТЕМА 21. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1. Політико-адміністративний устрій українських земель

у складі Російської імперії

Внаслідок геополітичних змін в кінці ХV ІІІ ст. українські землі увійшли до складу двох імперій – Російської та Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської імперії). В 80-х роках ХVІІІ ст. на Лівобережній Україні були остаточно скасовані залишки української автономії (у 1781р. – полково-сотенний устрій, у 1783р. – перетворення козацьких полків у регулярні). У наслідок ІІ та ІІІ поділів Польщі до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля – у 1793 р., Берестейщина – у 1795 р.). В кінці ХVІІІ ст. – на початку ХІХ ст. російський уряд провів ряд заходів, спрямованих на повну інтеграцію українських земель у політичну та економічну систему імперії. Ці заходи передбачали уніфікацію адміністративно-територіального поділу, системи управління, законодавства на українських землях у відповідності до загальноросійських зразків. Іншим напрямком державної політики було активне поширення російської мови та культури. В рамках цієї політики у 1785 р. козацькій старшині були надані привілеї російського дворянства. В 30-х рр. ХІХ ст. було ліквідовано самоуправління українських міст (засноване на Магдебурзькому праві), скасовано традиційне право (на основі литовських статутів). Протягом 1831–1835 рр. було остаточно встановлено загальноімперський адміністративний поділ на губернії та повіти, згідно з яким українські землі у складі Російської імперії поділялись на 9 губерній (Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Харківську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську). Як наслідок в Україні були остаточно встановлена загальноімперська система управління характерними ознаками якої були:

• повна централізація управління (вся влада на місцях зосереджувалась в руках губернаторів та генерал-губернаторів, як наслідок зростала роль армії та адміністративного апарату);
• відсутність місцевого самоуправління, виборних органів влади узагалі(на найнижчому рівні, в селах, правопорядок підтримували дворяни);
• контроль держави над культурним життям, жорстка цензура.

Мал. 1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

2. Участь українців в російських війнах

Мал. 2. Іван Котляревський.

Протягом 1806–1812 рр. тривала російсько-турецька війна, у якій українці безпосередньо брало участь. Багато українських солдатів було мобілізовано до російського війська. Війна закінчилася підписанням Бухарестського мирного договору у травні 1812 р. До Росії відійшла значна територія Бессарабії. У 1812 р. тривала французько-російська війна. У червні французька армія на чолі із Наполеоном Бонапартом вступила у російські володіння і розпочала марш на Москву. З усіх українських земель французька армія зайняла Західну Волинь. Українська шляхта й інтелігенція поділилася на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французів буде введено прогресивне законодавство й Україна стане автономною, а може й незалежною державою. Інші поставилися до приходу Наполеона негативно. Вони не вірили, що Франція визволить Україну з-під російської влади. Які ж були насправді плани у Наполеона по відношенню до України. Перш за все передбачалось, що прикордонні землі увійдуть до складу держав-союзників Франції. Так Крим і Чорноморське узбережжя мали відійти до Туреччини, Волинь до Австрії, а західноукраїнські землі – Герцогству Варшавському створеному у 1806 р. Більшу ж частину України Наполеон збирався поділити на три воєнно-адміністративні провінції (наполеоніди), на чолі яких стояли б його маршали. Українці, незадоволені такими планами, підтримало російську владу. Були сформовані козацькі кавалерійські полки (25 тис. осіб), до російської армії також увійшло близько 75 тис. ополченців. Слід відзначити, що серед добровольців було чимало й дворян, у тому числі батько відомого письменника Євгена Гребінки. Багато зробив для створення 5-го козацького полку на Полтавщині письменник Іван Котляревський. Самий же похід Наполеона Бонапарта зазнав поразки, а його армія у 1813 р. була розгромлена антифранцузькою коаліцією. Отож, українці досить активно брали участь і у цій війні. Також, український народ безпосередньо мав  причетність до таких війн: Російсько-турецька 1828–1829 рр. і Кримська 1853–1856 рр. Остання закінчилися підписанням у березні 1856 р. в Парижі мирного договору, за яким Росія втрачала право на власний флот і бази на Чорному морі. Молдавія разом із заселеною українцями Південною Бессарабією, а також Валахія поверталися під владу султанської Туреччини.

3. Соціально-економічний розвиток українських земель

Іншою особливістю цього періоду було існування кріпосного права в сільському господарстві (введено у 1783 р. на Лівобережжі, у 1796р. – на Півдні). В першій половині ХІХ ст. більше третини українських селян перебувало у кріпосницькій залежності від поміщиків (дворян-землевласників). Кріпосне право зобов’язувало селянина-кріпака виконувати певні повинності на користь поміщика за користування наданою поміщиком земельною ділянкою (наділом). В Україні, де природні умови були сприятливими для сільського господарства, повинності для кріпаків передбачали у першу чергу відбування панщини – робіт на поміщицькому полі. Панщина могла сягати 5 – 6 днів у тиждень. Крім того, поміщик мав право втручатися у особисте життя кріпаків, продавати чи обмінювати їх. Закріпачені селяни не мали право переселитись на нове місце без письмового дозволу поміщика. Інша – частина селян (державні селяни – держава була для них свого роду феодалом) були у кращому становищі. Хоча вони сплачували державі подушний податок, їм можна було вільно переселятись, вони мали більші земельні ділянки ніж кріпаки. Кріпосництво мало свої регіональні особливості. Тягарем для державних селян стало існування протягом 1817–1857 рр. військових поселень, засновником яких був Олексій Аракчаєв. У військових поселеннях кожна селянська сім'я повинна була не лише займатися землеробством, але й одночасно утримувати 1–2 солдатів. На колонізованих землях Півдня України кріпаків було відносно небагато, на Правобережжі, навпаки, кріпацтво мало давні традиції. Саме в цьому регіоні антикріпосницька боротьба українських селян була найбільш активною. Кріпосне право негативно відбилось на розвитку сільського господарства. Хоча поміщики використовували безкоштовну кріпацьку працю, якість роботи кріпаків на панському полі була настільки низькою, що робила поміщицькі господарства малоефективними. Тим часом кріпаки не мали змоги ефективно обробити свої наділи, розміри яких були недостатніми для ведення ефективного господарства. Кріпацтво гальмувало розвиток промисловості. Адже кріпаки (більше третини сільського населення) були прикріплені до землі, тому не могли переселитись в міста та стати професійними робітниками. Як наслідок розвивалась переважно харчова промисловість, у першу чергу цукрова галузь. Підприємства розміщувались ближче до сировини – у селах, працювали на них переважно кріпаки, у перервах між сільгоспроботами, тому робота на фабриках часто мала сезонний характер. Важка промисловість була представлена тільки державним артилерійським заводом в Луганську. Тому в 50-х роках ХІХ ст. Україна залишалась відсталим аграрним регіоном Російської імперії. Наприклад, у 1856 р. загальна вартість промислової продукції в Україні становила 26,1 млн. крб., тобто на 12 млн. менше, ніж в одній лише Московській губернії.

4. Антикріпосницькі виступи на українських землях першої половини ХІХ ст.

Мал. 3. Устим Кармалюк.

Існування кріпацтва та військових поселень робило життя українського селянина нестерпним. Це у свою чергу викликало хвилю протестів та повстань, які дедалі більше ширилися українськими землями. Так у липні 1817 р. повстали бузькі козаки на Херсонщині. Але вже у вересні того ж року повстання було придушено, а низку козаків заарештовано. Одним із найбільших повстань проти режиму військових поселень вибухнуло у Чугуєві (Харківщина) в липні 1819 р., де поселенці відмовилися косити державне сіно для полкових коней. Проте і цих повсталих було розбито. У 1818–1820 рр. селянські рухи охопили повіти Катеринославської губернії. Протягом 1832–1833 рр. тривали виступи селян Харківщини, Чернігівщини та Херсонщини. Великий селянський виступ тривав на Поділлі протягом 1813–1835 рр. очолював його Устим Кармалюк.  У лютому–квітні 1855 р. тривала «Київська козаччина». Поштовхом до її початку став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Проте це була фікція, і згодом «Київська козаччина» переросла в масовий селянський рух, який охопив понад 400 сіл та нараховував близько 180 тис. осіб. Лише за допомогою сили зброї царському уряду вдалося його придушити.

5. Масонство

У кінці ХVІІІ ст. з Європи в Україну прийшов такий різновид суспільного руху, як масонство. Члени ордену масонів (від. англ.: каменяр) сповідували ідею Бога – Великого Майстра Всесвіту, про єдину людську спільноту: «Весь світ – це одна велика Республіка». Основне масонське гасло: «Свобода, Рівність, Братерство». Наприкінці ХVІІІ ст. масонські ложі (гуртки) діяли в Житомирі, Одесі, Харкові, Полтаві, Львові. Членами лож були лікарі, архітектори, літератори, купці і навіть були представники старшинсько-шляхетських родин. Серед українських масонів поширювались ідеї слов'янської федерації, в якій українці були б рівними серед рівних. З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «Понт Евксинський» на чолі  першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Лонжероном. Також в Одесі діяла ще така ложа як «Три царства природи», до якої входили онуки останнього гетьмана України Кирило й Петро Розумовські. Основний наголос на національних проблемах України робила полтавська ложа «Любов до істини» (1818–1819 рр.). До цієї ложі належали 20 осіб у тому числі І. Котляревський, котрий у 1798 р. видав свою знамениту «Енеїду» – перший твір написаний розмовною українською мовою. На базі цієї ложі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», на чолі якого був дворянин Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич (1783–1886 рр.). Також до товариства входили Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Відомою також була київська «Ложа об’єднаних слов'ян» (1818–1822 рр.). У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність масонських лож, а їх учасники зазнають переслідування.

Мал. 4. «Всевидяче Око» - масонський символ на купюрі 1 долар США.	Мал. 5. Символ вільних каменярів.

6. Декабристський рух

Декабристський (від назви місяця декабрь – грудень) рух зародився у середовищі військових. Під час закордонного походу проти наполеонівської Франції солдати і офіцери російської армії могли порівняти рівень розвитку західноєвропейських країн та Російської імперії. В середовищі офіцерів почала утверджуватися думка про необхідність реформ. Оскільки легальної опозиції в Російській імперії не могло бути, виникли таємні товариства – «Союз порятунку» в Санкт-Петербурзі (1816 р.); «Союз благоденства» в Москві (1818 р.). В Україні розташовувався значний контингент російських військ. Тут служило багато опозиційно налаштованих офіцерів. У 1821 р. на українських землях виникло «Південне товариство « з центром у Тульчині. Очолив товариство Павло Пестель. Програмний документ Південного товариства отримав назву «Руська правда». Основні положення цього документу: повалення самодержавства шляхом перевороту; Росія повинна стати унітарною республікою з поділом на 10 областей (Україна мала стати однією із областей, а Польща мала здобути незалежність); верховна законодавча влада має належати Народному вічу, виконавча – Державній думі, нагляд за виконанням законів – Верховному суду; скасування кріпосного права; свобода слова, друку і віросповідання. У 1822 р. – в Санкт-Петербурзі виникло «Північне товариство». Його програма викладена в «Конституції» Микити Муравйова. Згідно цього документу Росія повинна була стати конституційною монархією. Передбачався федеративний устрій і поділ на автономні штати (14 штатів і 2 області із самостійним управлінням). На території України планувалось створити дві автономії: – Чорноморський (столиця м. Київ) та  Український (столиця м. Харків) федеральні штати. У 1823 р. у Новограді-Волинському виникло Товариство об’єднаних слов’ян на чолі з братами Борисовими, яке виступало за об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку. У 1825 р. воно об’єдналось з Південним товариством. Раптова смерть імператора Олександра І спонукала декабристів до рішучих дій. 14 грудня 1825 р. Північне товариство почало повстання у Петербурзі. Проте, в наслідок поганої організації воно зазнало поразки. 29 грудня 1825 р. представники Південного товариства розпочали повстання Чернігівського піхотного полку. Для агітації солдат був складений «Православний катехізис», в якому лунали заклики до повалення самодержавства і ліквідації кріпацтва. Повстання було придушено царськими військами. Більшість декабристів було заарештовано, п’ятеро керівників повстання – страчено, інші переважно заслані в Сибір і на Кавказ. Декабристи були загальноросійським революційним рухом, але їх ідеї та приклад надихнув українську інтелігенцію на створення національних політичних організацій.

Мал. 6. К. Кольман. Повстання 14 грудня 1825 року.

7. Польське повстання 1830–1831 рр.

Після Віденського конгресу 1814–1815 рр. значна частина польських територій увійшла до складу Російської імперії. Проте багато поляків не полишали надій на відновлення власної державності. Отож, після декабристського руху почалася активізація поляків на ниві відновлення незалежності Речі Посполитої. Так, протягом 1830–1831 рр. тривало польське повстання на чолі з І. Лелевелем, яке почалося у листопаді 1830 р. у Варшаві (ще одна назва «Листопадове»). Польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Проте українські селяни не підтримали визвольного руху поляків, оскільки вороже ставилися до поляків-поміщиків, а самі поміщики боялися повторення гайдамаччини. Розбіжності між повсталими та простим народом використав російський уряд, він пообіцяв селянам свободу за затримку повстанців та помилування тим хто здасться. Уже у вересні 1831 р. повстання було придушено.

8. Кирило-Мефодіївське братство

На початку 1840-х рр. центром національно-визвольного руху став Київ. У 1846–1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Програмними документами товариства були: «Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів – українського автономістського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків – аристократизму. Ідеї слов’янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки зі столицею у Києві. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв’язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім’ї. Товариство проіснувало 14 місяців, але вже після доносу студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. воно було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання.

Мал. 7. Т. Шевченко.	Мал. 8. М. Костомаров.	Мал. 9. М. Гулак.	Мал. 10. П. Куліш.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:
1772 р. – Перший поділ Речі Посполитої.
1793 р. – Другий поділ Речі Посполитої, приєднання до Російської імперії Правобережної України.
1795 р. – Третій поділ Речі Посполитої, приєднання до Російської імперії Західної Волині.
1798 р. – вихід друком «Енеїди» Івана Котляревського.
1805 р. – створено Харківський університет.
1806–1812 рр. – російсько-турецька війна.
1812 р. – французько-російська війна.
1817 р. – ліквідовано Києво-Могилянську академію.
1818 р. – створення О. Павловським «Граматики малоросійського наречія...», в якій було вперше розроблено граматичну побудову української мови.
1819 р. – видання в Петербурзі грузинським князем М. Цертелєвим першої збірки українських історичних дум.
грудень 1825 р. – січень 1826 р.  – повстання Чернігівського полку.
1827, 1834, 1849 рр. – видання трьох збірок українських народних пісень М.Максимовичем.
1828–1829 рр. – російсько-турецька війна.
1830–1831 рр. – Польське повстання.
1834 р. – створено Київський університет.
1841 р. – видання в Петербурзі україномовного альманаху «Ластівка».
1848 р. – селянська інвентарна реформа на Правобережній Україні.
1846–1847 рр. – діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛ. ХІХ СТ.

1. Західноукраїнські землі у складі іноземних держав

Наприкінці XVIII ст. 20 % українських земель перебували в складі Австрійської імперії. Це була територія площею 70 тис. кв. км із 3,5 млн. мешканців. Першим українським придбанням Австрійської імперії стало Закарпаття. Унаслідок переможних воєн з Туреччиною воно було приєднане до володінь Габсбургів у складі Угорського королівства двома етапами: у XVI ст. та наприкінці XVII ст. Більшість населення Закарпаття становили українці, решту – угорці, румуни, словаки. Східна Галичина приєднана до складу Австрії в 1772 р. внаслідок першого поділу Речі Посполитої. Дві третини (66 %) її населення становили українці. Майже 20 % – поляки й приблизно 10 % – євреї. У містах Східної Галичини здавна мешкали також вірмени й німці. У 1774 р. Австрія відібрала в ослабленої Османської імперії Буковину. Три чверті (75 %)населення Північної Буковини становили українці. Національні меншини представляли румуни, євреї та німці. У Південній Буковині українців проживало майже 40 % від загальної кількості жителів. З отриманих унаслідок поділу Речі Посполитої земель Австрійська імперія утворила Королівство Галіції та Лодомерії (Галичини й Володимирщини) із центром у Львові. Гучною назвою австрійська влада хотіла підкреслити своє право спадковості на володіння короля Данила Галицького. Усю владу у своїх руках зосереджував намісник, призначений австрійським імператором. Щоб схилити на свій бік провідні верстви Галичини, Відень дозволив магнатам, шляхті й духівництву обирати становий сейм. Однак цей орган не мав права приймати ухвали. Окружні адміністрації очолювали окружні старости – австрійські чиновники. На місцях адміністративну та судово-поліційну владу здійснювали поміщики або їхні управителі (посесори) чи наглядачі (мандатори). Містами керували магістрати в складі бургомістра, віце-бургомістрів і радників, яких призначав австрійський уряд. Окремим округом цього «королівства» в 1786 р. була Буковина з центром у м. Чернівцях. Після революції 1848-1849 рр. вона стала окремою провінцією. Ізольованим від західноукраїнських земель було Закарпаття, яке знаходилося під владою політично автономного Угорського королівства. Воно стало частиною Братиславського (Пожоньського) намісництва й поділялося на 4 жупи (області), які очолювали призначені австрійським імператором місцеві управлінці, котрі мали практично необмежену владу в краї.

2. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ

Політика Відня щодо західноукраїнських земель загалом була колоніальною – вона мала на меті утримання в покорі поневолених українських регіонів, а в майбутньому їхнє злиття з Австрійською імперією. Потрібно зазначити, що такі монархи, як Марія-Терезія та її син Йосиф II, прагнули досягти цього не за допомогою сили, а проводячи політику освіченого абсолютизму. Під впливом ідей просвітництва ці монархи вбачали гарантією могутності своєї імперії суспільство свідомих громадян, які вчасно й сумлінно сплачують податки. З цією метою Марія-Терезія та Йосиф II здійснили реформи, спрямовані на підвищення освітнього рівня та зрівняння мешканців у правах. Приєднані до імперії західноукраїнські землі зазнали значного реформаторського впливу. Реформи охопили сільське господарство, церкву й освіту.

Мал. 1. Марія Терезія.	Мал. 2. Йосиф ІІ.

Протягом 1774–1776 рр. Марія-Терезія докорінно змінила становище греко-католицької церкви. Саме вона ухвалила новий офіційний термін «греко-католики», який мав підкреслювати рівність між «грецьким» і «римським» віросповіданнями. Імператриця заборонила римо-католицькій церкві змушувати греко-католиків переходити на латинський обряд. У 1781 р. Йосиф II зрівняв управах усі церкви імперії. Відтоді всі віруючі отримали однаковий доступ до господарювання, державної служби, освітніх закладів. У 1808 р. після 400-літньої перерви була відновлена Галицька митрополія. Зрівняння церков спричинило освітні реформи. У 1774 р. у Відні при церкві Святої Варвари засновано греко-католицьку семінарію – Барбареум. Замість закритої єзуїтської академії в 1784 р. відкрито Львівський університет. При ньому протягом 1787-1809 рр. діяв Руський інститут, який мав філософський і богословський факультети. У 1774 р. була проведена освітня реформа, яка передбачала запровадження шкіл трьох типів. В однокласних парафіяльних школах сільські діти мали можливість навчатися рідною мовою. У трикласних – викладання велося німецькою та польською мовами. Чотирикласні школи готували учнів до продовження освіти в гімназіях, створених на основі колишніх монастирських шкіл, та в університеті. У 1782 р. Йосиф II скасував особисту залежність селян від поміщиків. Відтоді вони отримали право самостійно одружуватися, вибирати місце проживання, віддавати дітей на навчання. Імператор також чітко визначив максимальні розміри панщини: три дні на тиждень і 156 днів на рік із розрахунку на одне селянське господарство. Декретами наступних років поміщикам заборонялося встановлювати будь-які додаткові повинності, збільшувати свої маєтності за рахунок селянських земель. Вони позбавлялися права судити селян. Цим займався спеціально призначений державний чиновник. Селяни отримали рівні з поміщиками права оскаржувати рішення землевласників у судах. Сільським громадам поверталося право самоврядування та обрання сільських старост. Був також виданий декрет про вільне право сільських громад користуватися громадськими землями: лісами, пасовищами, ріками, ставами. Селяни нарешті отримали в постійне користування земельні наділи, які вони утримували й обробляли. Проте ці землі не стали повною власністю селян. Вони не мали права їх заповідати, подарувати чи продати без дозволу пана. Австрійський уряд також заохочував запровадження нових методів обробітку землі, підтримував розвиток ремесла й торгівлі та ін. Реформи, проведені Габсбургами, позитивно позначилися на соціальному та національному становищі українського селянства й духовенства. Надзвичайно вагомим стало юридичне зрівняння селян і поміщиків. Оскільки соціальний конфлікт між ними залишився, селяни все частіше зверталися по захист до закону, а не до зброї. До середини XIX ст. в Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком. Реформи, позначившись на становищі селян і греко-католицького духівництва, спричинили виникнення в їхньому середовищі настроїв наївного монархізму, які зберігалися аж до кінця існування Австрійської імперії. Від часу проведення Габсбургами реформ, спрямованих на зростання освітнього рівня та зрівняння підданих у правах, українське селянство й особливо духівництво утвердилися в новому соціальному становищі й почали виховувати в собі іншу мораль, нове бачення світу і свого місця в ньому. Однак наступники освічених монархів відійшли від курсу їхніх реформ. Вони розглядали українські землі лише як джерело сировини і дешевих продуктів харчування для імперії та ринок збуту готових товарів. Східна Галичина в планах австрійського уряду мала стати внутрішньою колонією економічно розвинутих західних австрійських провінцій.

3. Національне та соціальне становище українського населення

Українське населення Західної України насамперед представляло селянство. Хоча воно й було задіяне в головній царині тодішньої економіки, це аж ніяк не означало, що життя селян було забезпеченим і спокійним, оскільки найкращі землі були власністю поміщиків, церкви і держави. їхнє становище ускладнювалося ще й тим, що панівною верхівкою суспільства були іноземці, не пов'язані із селянами почуттям національної спорідненості. Спадкоємці трону Йосифа II намагалися максимально відновити старі соціальні порядки. Кількість днів панщини та інші повинності стали такими, як і раніше. Незважаючи на офіційну заборону, поміщики почали застосовувати фізичні покарання селян. Окрім того, впродовж кінця XVIII – у першій третині XIX ст. вони відібрали в селян 22,5 %земель. На повернення старих порядків селяни відповідали соціальними протестами. Вони відмовлялися виконувати збільшені повинності. На спроби силоміць примусити їх до того, селяни відповідали діями, які часто переростали в селянські заворушення. У Карпатах та Прикарпатті особливого розмаху набрав рух опришків (1810–1825 рр.). Для приборкування непокірних уряд залучав війська. А у 1810–1815 рр. і 1831 р. в Закарпатті відбулися «холерні бунти». Скасування колишніх порядків позначилося й на національному становищі українства. Пониження освітнього рівня народу й піднесення внаслідок освітніх реформ греко-католицького духовенства – єдиного освіченого носія української самосвідомості – призвело до відчуження частини священиків від селянства. Поступаючи на навчання й залишаючи батьківську домівку, вони відривалися від рідної мови та культури. Поступово греко-католицькі священики переходили на мови носіїв інших культур: польську, німецьку, мадярську, тобто на мови соціальних і національних гнобителів українства. Освічені українці схилялися до німецької мови та культури не тільки через адміністративний тиск віденського уряду чи місцевого австрійського чиновництва та спілкування з- колоністами. Вони потребували наукових і високохудожніх творів, яких пригноблена українська культура й література за умов бездержавності не мала змоги створити. Тягнучись до високих зразків культури й науки, наші співвітчизники потрапляли під вплив надзвичайно популярних тоді творів Канта, Лессінга, Шелінга, Фіхте, Ґете, Шиллера.

4. Національне відродження на західноукраїнських землях

Мал. 3. І. Могильницький.

Початок відродження. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ створили передумови для культурного відродження в Західній Україні. У 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римо-католицької церкви. Загалом національне відродження очолили греко-католицькі священики. У 1816 р. помічник єпископа у шкільних справах І. Могильницький у Перемишлі заснував перше просвітницьке «Товариство греко-католицьких священиків». Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови.

«Руська трійця» (1833–1837 рр.). На початку 1830-х рр. на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюваної «Руською трійцею», до якої входили Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич.  Поява «Руської трійці» певною мірою була спричинена утворенням у Галичині мережі таємних польських організацій, які після поразки повстання 1830–1831 рр. готували ґрунт для нового національного виступу. Найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеських і словацьких національних діячів. Не дивно, що свій політичний ідеал діячі «Руської трійці» бачили у слов’янській федерації. Інтенсивне опрацювання членами «Руської трійці» значного масиву документальних джерел, різноманітної літератури гуманітарного змісту, їх осмислення, експедиції рідним краєм, непересічний талант дослідників і письменників відобразилися у їхньому власному творчо-мистецькому та науковому доробку.

Мал. 4. М. Шашкевич.	Мал. 5. Я. Головацький.	Мал. 6. І. Вагилевич.

Мал. 7. "Русалка Дністровая".

Першим результатом багатогранної праці членів гуртка стала поява рукописної поетичної збірки «Син Русі» (1833 р.), яка стала першим виявом суспільно-громадської позиції та культурно-мистецького спрямування учасників гуртка. У 1834 р. члени «Руської трійці» підготувала до друку другу збірку «Зоря», до якої увійшли твори переважно історичного змісту. У змісті збірки виразно звучали мотиви боротьби українського народу за національну і соціальну свободу проти шляхетської сваволі та чужоземного поневолення, возвеличувалися Б. Хмельницький та С. Наливайко. Коли «Зоря» була подана до львівської цензури, проти її видання виступили провідники греко-католицької церкви (цензор В. Левицький та митрополит М. Левицький). У липні 1834 р. міністерство внутрішніх справ у Відні доручило Н. Копітару повторно переглянути цензурний висновок щодо «Зорі». Після тривалої багатомісячної цензурної тяганини митрополит М. Левицький подав Президії Галицького губернського управління своє заключення про недопущення до друку альманаху «Зоря». Після заборони «Зорі» члени гуртка вирішили обійти львівську цензуру і видати свій альманах в Угорщині, де цензура була більш м’якою, а, крім цього, там Я. Головацький мав дружні взаємини з багатьма слов’янськими діячами. На цей раз альманах було названо «Русалка Дністрова», що мало символізувати Наддністрянщину. «Русалка Дністрова» вийшла наприкінці 1836 р. (на титульному аркуші стоїть дата 1837 р.) у Буді (сучасний Будапешт) накладом 1000 примірників. Для сьогоднішньої науки хрестоматійною стала оцінка альманаху І. Франком, який, відзначаючи ідейну спрямованість «Русалки Дністрової», слушно охарактеризував її як «явище наскрізь революційне». Її революційність полягала у розриві зі старою традицією літератури церковнослов’янською мовою. Ця збірка ввела народну мову галицьких українців у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців у Російській імперії немає суттєвих відмінностей, а, отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той же народ. Тому її поява стала ключовим моментом у розвитку українського національно-культурного руху в Східній Галичині. Вихід «Русалки Дністрової» мав неабиякий резонанс як серед передової української громадськості, так і серед інтелектуалів інших слов’янських народів. Відгуки та рецензії на неї появилися у чеських, сербських, польських та німецьких видань. Однак цілком протилежною була реакція на появу альманаху світських та духовних властей Східної Галичини. Коли основна частина накладу була відіслана через Відень до Львова, вона відразу потрапила до рук поліції, яка зажадала висновку місцевої цензури. У Галичині якраз відбувалося слідство у справі молодіжного польського підпілля, у якому брала участь і українська молодь. Проти членів гуртка розпочалися обшуки та репресії. «Русалку Дністрову» було заборонено розповсюджувати, більшу частину накладу знищено.

5. Українські землі в період революції 1848–1849 рр.

Революційна хвиля 1848–1849 рр., яка охопила всю Європу, увійшла в історію Європи під назвою «Весна народів», що було не випадково. Європейські народи масово усвідомлювали свою національну самобутність та інтереси. Національні й соціальні питання гостро хвилювали й українців. Тому вони також стали активними учасниками революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії. 13 березня повстали мешканці Відня, через два дні – Будапешта, а вже 18–22 березня масові народні демонстрації відбулися у Львові, Чернівцях та Ужгороді. Австрійський імператор Фердінанд І змушений був проголосити конституцію, демократичні свободи і дозволити створення національної гвардії. Українська демократія, представлена тоді переважно греко-католицьким духівництвом, прагнула скористатися дарованими свободами. Першими в Галичині це зуміли відчути селяни. Адже ще наприкінці XVIII ст. вони отримали можливість відстоювати свої інтереси в судах, а селянські наділи відмежували від панських земель, проте селян так і не звільнили від панщини. Антифеодальний рух галицького селянства та політична ситуація навколо нього створили передумови скасування панщини на 5 місяців раніше, аніж на теренах усієї Австрійської імперії. 17 квітня 1848 р. вийшов історичний маніфест про скасування панщини в Галичині. В Закарпатті вона була скасована аж у 1853 р. Хоча селяни страждали від малоземелля та безземелля, маніфест перетворив галицького селянина на господаря власної землі, а головне – власної долі. Він почав цікавитись освітою, культурою і навіть політикою. Відтоді західноукраїнський селянин став учасником політичного життя, на якого мусили зважати австрійські імперські власті. Революція 1848 р. дала поштовх і до національного самовизначення українців, а отже, й використання ними не тільки літературних і наукових праць, а й політичних засобів. Ідея української самобутності стала стрімко перетворюватися на ідею національної самостійності, утілюючись у політичному прагненні до крайової автономії. Так, у квітневих петиціях до австрійського імператора греко-католицькі священики та інтелігенти вимагали лише змін у мовно-культурних питаннях, а 2 травня 1848 р. вони на чолі з Г. Яхимовичем створили у Львові першу політичну організацію – Головну Руську Раду. 15 травня1848 р. Головна Руська Рада почала видавати свою газету «Зоря Галицька», активну участь у започаткуванні якої взяв Іван Вагилевич. Це видання стало першою українською щотижневою газетою у Львові. Головна Руська Рада, виступаючи за проведення демократичних реформ та прагнучи забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю, передусім домагалася поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці – Східну, де переважали українці, й Західну, заселену в основному поляками. У програмній декларації Рада проголошувала, що галицькі українці належать до великого українського народу, закликала їх до національного відродження. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів – золотий лев на блакитному тлі і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Діяльність Головної Руської Ради натрапила на неприхильне ставлення з боку польської Центральної Ради Народової (створена 13 квітня 1848 р.), яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками, а не окремо. На противагу Головній Руській Раді було створено Руський собор (23 квітня 1848 р.), а газеті «Зоря Галицька» протиставлено видання «Дневник Руський». Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі. Головна Руська Рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди, передусім через вимогу українців про поділ Галичини. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу. 10 липня 1848 р. розпочав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців. Українські посли висунули вимогу про поділ Галичини, що була підкріплена 15 тис. підписів. Посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю. 19 жовтня 1848 р. у Львові зібрався Собор руських учених – перший з'їзд діячів української науки і культури. Він схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу про впровадження в усіх школах української мови, а також підтримав вимогу поділу Галичини. Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої організації під назвою «Галицько-руська матиця». Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменства й просвіти рідною мовою. Наприкінці 1848 р. в Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури. 

Мал. 8. Лук`ян Кобилиця.

Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селян, які намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики, очолив депутат австрійського рейхсрату Л. Кобилиця. У листопаді 1848 р. він закликав їх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Буковини. Лише у квітні 1850 р. Л. Кобилиця та кілька його товаришів були заарештовані. Ідеї «Весни народів» знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно. Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, дедалі більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було скасовано, а австрійський парламент розпущено (березень 1849 р.). Уряд повернувся до давньої системи централізовано-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду. Незважаючи на поразку, революція 1848–1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним зі здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.

6.Розвиток освіти

Мал. 9. Освіта в Україні наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст.

Мал. 10. Головні події з історії української освіти у першій половині ХІХ ст.

  7. Стан науки

Прискорення економічного розвитку дало поштовх – науковим дослідженням. Так для допомоги сільському господарстві щодо прогнозування погодних змін, посух на Харківщині та в Миколаєві з ініціативи В. Каразіна було створено перші метеорологічні станції. Складена професором Харківського університету Н. Борисяком гідрогеологічна карта Харківщини прислужилася справі налагодження водопостачання міст. М. Максимович став автором двотомної праці «Основи ботаніки». У 1812 р. поблизу Ялти закладено Нікітський ботанічний сад, який став одним із центрів розвитку агрономії, ботаніки й садівництва. В галузі медицини слід відзначити П. Шумлянського, І. Конигіна, Н. Єллінського, О. Вальтера, В. Караваєва. Протягом 1812–1820 р. при Харківському університеті працювало Товариство наук. 1828 р. в Одесі заснували Товариство сільського господарства Південної Росії, яке з 1840 р. видавало свої «Записки». Започатковане 1840 р. Товариство київських лікарів спрямовувало зусилля на поглиблення досліджень у галузі медицини. У галузі математики найпомітніші праці створили М. Остроградський та Т. Осиповський.

Мал. 11. В. Каразін.	Мал. 12. М. Остроградський.	Мал. 13. М. Максимович.

Крім згаданих наук значного розвитку набула історія. У першій половині ХІХ ст. в Україні з'являються установи, що координують краєзнавчі, історичні, археологічні дослідження. 1835 р. засновано Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей. Він здійснював нагляд за розкопками, брав під охорону історико-археологічні пам’ятки Києва. У 1845 р. з ліквідацією комітету його повноваження перебрала на себе Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. Комісія, до роботи якої було залучено М. Костомарова, М. Максимовича, М. Івашкевича, О. Лазаревського, упродовж 1845–1859 рр. підготувала чотири томи документів «Пам'яток», а пізніше – багатотомний «Архів Південно-Західної Росії». У 1839  р. розпочало діяльність Одеське товариство історії та старожитностей. У ньому працювали вчені Д. Княжевич, М. Мурзакевич, А. Скальковський.

Мал. 14. Відомі історичні праці першої половини ХІХ ст.
 

8. Розвиток літератури

Наріжний камінь у розбудову української літератури заклав Іван Котляревський. Видана 1798 р. «Енеїда» написана народною (розмовною) мовою – це перший твір такого роду. І. Котляревський збагатив жанрову палітру української літератури, плідно працюючи в публіцистиці, прозі, драматургії. Його п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» стали класикою і донині не сходять зі сцен театрів. Новий етап у розвитку української літератури пов'язаний з творчістю Т. Г. Шевченка. У 1840 р. у Санкт-Петербурзі вийшла славнозвісна збірка його віршів під назвою «Кобзар». Поширенню знань з різних наукових галузей, піднесенню культурного та освітнього рівня сприяли бібліотеки. Перші книгозбірні в Україні (окрім приватних) виникали при навчальних закладах. Найбільшими серед них стали бібліотеки Харківського (понад 51 тис. одиниць зберігання) та Київського (88 тис. книг, рукописів, газет і т. ін.) університетів. 1830 р. вийшов урядовий указ про відкриття 50 публічних бібліотек у губернських містах. Тоді ж в Одесі відкрили першу в Україні загальнодоступну бібліотеку.

Мал. 15. І. Котляревський.	Мал. 16. Т. Шевченко.

9. Особливості українського театру

Мал. 17. Г. Квітка-Основ'яненко.

В Україні та за її межами став відомим аматорський (самодіяльний) театр Д. Трощинського у с. Кибинці на Полтавщині. З 1812 р. керівником цього колективу був батько М. Гоголя – В. Гоголь-Яновський. Ролі виконували не лише селяни-кріпаки, а й дворяни. Аматорські театри існували також у вищих навчальних закладах – Харківському та Київському університетах, Ніжинській гімназії. Студенти ставили п'єси Д. Фонвізіна, В. Капніста, І. Крилова, Ж.-Б. Мольєра, В. Гюго, В. Шекспіра. Перші професійні театральні колективи сформувалися у визнаних центрах культурного життя – Харкові й Полтаві. У 1819 р. в Полтаві збудували спеціальне приміщення, на сцені якого ставили п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Письменник і драматург організував збір коштів, за які викупили з кріпацтва талановитого актора М. Щепкіна. Переїхавши з Харкова до Полтави, М. Щепкін разом з актрисою Т. Пряженківською стали окрасою театру, що гастролював по великих містах України. У 1822 р. М. Щепкіна запросили працювати до Малого театру в Москві, а потім – до Олександринського театру в Петербурзі. На чолі професійного театру в Харкові стояв Г. Квітка-Основ'яненко, який був одночасно його директором, режисером і актором. На сцені театру ставилися п'єси О. Грибоєдова («Лихо з розуму»), М. Гоголя («Ревізор»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик»). На західноукраїнських землях також відбувався розвиток українського театру. У 1848 р. у Львові відбувся з'їзд українських учених, для яких місцева аматорська трупа поставила п'єсу «Наталка Полтавка». У 1848 р. І. Озаркевич організував у Коломиї аматорський гурток, на базі якого виникла театральна трупа з українським репертуаром. Театральні гуртки Тернополя, Перемишля ставили п'єси галицьких драматургів А. Петрушевича і М. Устияновича. У червні 1851 р. школярі с. Земплинь зіграли п'єсу О. Духновича «Доброчесність перевищує багатство», що поклало початок театральному рухові в Закарпатті.

10. Музичне мистецтво

Українське музичне мистецтво живилося народною пісенною творчістю. Календарні землеробські пісні, колядки й щедрівки, веснянки, купальські й жниварські обрядові пісні, народні плачі й голосіння, історичні думи стали тим міцним фундаментом, на якому формувалася професійна музична культура. Пісні-романси на слова Т. Шевченка («Думи мої», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий»), М. Петренка («Дивлюсь я на небо»), В. Забіли («Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку») стали класичними. На початку XIX ст. музичне мистецтво виходить з приватних помешкань на велику сцену. Концерти артистів, хорів, капел збирають велику кількість глядачів, причому дедалі більше представників із середовища різночинців. З'являються перші музичні об'єднання: Філармонічне товариство в Одесі (1842) та Симфонічне товариство любителів музики та співу. Відомими композиторами того часу були Й. Витвицький, С. Гулак-Артемовський, І. Вітковський, О. Шумак та ін. В Україні відбувалися також гастролі відомих європейських виконавців. У 1847 р. в Одесі, Києві та Єлисаветграді успішно пройшли концерти угорського композитора й піаніста Ф. Ліста, до Одеси кілька разів приїздила італійська оперна трупа. 1848 р. вона давала вистави в Києві. Українські музичні колективи охоче виконували твори зарубіжних авторів. У 1845 р. в Лубнах (Полтавщина) було поставлено оперу «Севільський цирульник» Дж. Россіні, яка мала помітний успіх.

11. Архітектура і живопис

У кінці XVIII – на початку XIX ст. відбулися зміни в характері забудови населених пунктів. Розпорядженнями 1797 р. та 1817 р. від місцевої влади вимагалося в центрі кожного села розбивати майдан, впорядковувати забудову вулиць. У кожному губернському та повітовому місті передбачалося спорудження адміністративного центру з урядовими установами. У містах з'являлися споруди в класицистичному стилі, широкі площі, вулиці вимощувалися бруківкою. У Києві за проектами архітектора А. Меленського було збудовано пам'ятник на честь поновлення магдебурзького права (1803), церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі (1810), перший у місті театр на Хрещатику. Академік В. Беретті став автором проекту будинків Університету Св. Володимира (1843) й Інституту шляхетних дівчат (1843).

Мал. 18. Будівля Київського університету (1837-1843 рр.).

У Харкові за проектами Є. Васильєва та О. Тона на честь перемоги у війні 1812 р. зведено високу дзвіницю Успенського собору. Швидкими темпами розбудовувалися південноукраїнські міста: Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Олександрія, Севастополь, Сімферополь, Херсон. У Катеринославі за проектом архітектора А. Захарова споруджено Преображенський собор. В архітектурі Севастополя – будинку Морської бібліотеки, Петропавлівському соборі (1843), Графській пристані – відчувалися давньогрецькі впливи. У дусі античної архітектури збудовано приміщення міського театру Одеси (архітектор Т. де Томон).  Окрасою міста стали Потьомкінські сходи і Воронцовський палац (архітектор Ф. Боффо).

Мал. 19. Потомкінські сходи  (1837–1841 рр.).	Мал. 20. Воронцовський палац (1827 р.).

Разом з Потьомкінськими сходами напівциркульні будинки «присутственних місць» та готель (архітектор А. Мельников) утворили єдиний архітектурний ансамбль. Кращі архітектори залучалися до спорудження палацово-паркових ансамблів на замовлення заможних дворян – К. Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон), П. Ґалаґана в с. Сокиринці на Чернігівщині (архітектор П. Дубровський). Уяву сучасників вражають декоративно-пейзажні парки «Олександрія» в Білій Церкві та «Софіївка» в Умані.

Мал. 21. Парк "Софіївка" в Умані.

Мал. 22. Пам'ятник Володимиру Великому.	Мал. 23. "Дівчина з Поділля" В. Тропінін

Розвивалась монументальна скульптура, яка увічнює історичні події, військові перемоги та видатних діячів. 1809 р. на Контрактовій площі Києва встановлено композицію «Самсон, який роздирає пащу леву» (автор невідомий), що символізувала перемогу Росії над шведами у Полтавській битві 1709 р. До 100-річчя цієї події в Полтаві споруджено монумент Слави у стилі класицизму. В Одесі зведено пам'ятник А. Е. Рішельє з барельєфами на теми міського життя (скульптор І. Мартос, архітектор А. Мельников). У Києві 1853 р. встановлено бронзовий пам'ятник князю Володимиру Святому (автори проекту В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон). Архітектурною окрасою Львова стали «Оссолінеум» (архітектор П. Небіле), ратуша на площі Ринок, будинок театру. В образотворчому мистецтві першої половини XIX ст. розвивалися різні жанри (побутовий, історичний, пейзажний) і стилі. Випускники Петербурзької академії мистецтв В. Тропінін, К. Павлов, А. Мокрицький, І. Сошенко, Г. Васько, Д. Безперчий стали провідниками реалістичного напряму. Вагомий внесок у становлення реалістичного українського живопису зробив Т. Шевченко. За творчі досягнення йому було присвоєно звання академіка гравюри. Вражає портретний доробок митця – понад 130 полотен, а також цикл малюнків «Притча про блудного сина». Серія полотен «Живописна Україна» розкриває Шевченка як людину, котра самовіддано любить свій край і свій народ. Помітною постаттю в образотворчому мистецтві Галичини був скульптор Красуцький, творчість якого відображала кращі традиції українського народного різьблення.

Мал. 24. Автопортрет Т. Шевченка.	Мал. 25. "Катерина" Т. Шевченко.

Мал. 26. "Смерть Б. Хмельницького" Т. Шевченко.	Мал. 27. "Дари в Чигирині" Т. Шевченко.

12. Церковно-релігійне життя

Переважна більшість віруючих українців на початку XIX ст. належала до православної церкви. На Правобережжі, Буковині, Закарпатті і Галичині конфесійна картина відзначалася строкатістю. Впливовою залишалася римо-католицька, а після Берестейської унії 1596 р. й греко-католицька (уніатська) церкви. Після польського повстання 1831 р. цар Микола І вжив заходів до послаблення впливу римо-католицької та уніатської церков на Правобережній Україні. Було закрито близько 200 католицьких монастирів, а також уніатські монастирі. Православним було повернуто Почаївський монастир, який знаходився в уніатів з 1721 р. У 1832 р. остаточно ліквідовано Василіанський орден і конфісковано його майно. Втілюючи русифікаторську політику, Микола І спрямував зусилля на «єднання» Правобережжя «з великоросійськими губерніями», піднесення православ'я. З цією метою передбачалося усунути будь-які адміністративно-правові, релігійні відмінності між Правобережною Україною і Великоросією. Одним з найпомітніших кроків у цьому напрямі стало скасування 1840 р. Литовського статуту. Прагнучи мати в Україні приручену, слухняну церкву, царизм вжив заходів до злиття греко-католицької церкви з православною. На початку 1839 р. греко-католицька церква була насильно включена до складу Російської православної церкви. Віруючих примусово навертали у православ'я. У Лівобережній, Слобідській та Південній Україні православ'я зберігало панівні позиції. Однак Українська православна церква була повністю підпорядкована російській. У Галичині більшість віруючих належала до греко-католицької церкви. На Буковині православні українці належали до Сербської православної церкви в Австрії. На Закарпатті австрійські цісарі Марія Терезія, Йосиф II та Леопольд II зрівняли в правах греко-католицьку й римо-католицьку церкви. В усіх цих регіонах проводилася політика переслідування українців, які вели національний рух.

Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:
1772 р. – приєднання до Австрійської імперії Галичини за Першим поділом Речі Посполитої.
1774 р. – приєднання до Австрійської імперії Буковини.
1774 р. – проведення освітньої реформи. Запровадження шкіл трьох типів: однокласних парафіяльних, трикласних, чотирикласних.
1781 р. – зрівняно в правах усі церкви Австрійської імперії.
1782 р. – імператор Йосиф ІІ скасував особисту залежність селян від поміщиків.
1784 р. – відкрито Львівський університет.
1787–1809 рр. - діяльність Руського інституту на базі Львівського університету. Включав філософський і богословський факультети.
1808 р. – створено Галицьку греко-католицьку митрополію, приводом до створення якої було існування у XIV ст. Галицької православної митрополії.
1816 рр. – створення освітнього «Товариства галицьких греко-католицьких священиків» у Перемишлі.
1833–1837 рр. – діяльність «Руської трійці».
1848 р. – скасування кріпацтва на західноукраїнських землях (селянська реформа).
1848 р.  – відкрито кафедру української мови у Львівському університеті.
1853 р. – скасування кріпацтва на Закарпатті.