УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДР. ПОЛ. XVII СТ. ПОДІЛ ГЕТЬМАНЩИНИ. РУЇНА.
1. Гетьманщина за Івана Виговського
Становище в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Після смерті Б. Хмельницького в Україні утворилася досить складна політична й соціально-економічна ситуація. У
середовищі козацької старшини сформувалися угруповання, що не поділяли
принципу спадковості гетьманату й розгорнули боротьбу за владу.
Становище ускладнювалось загостренням міжнародної ситуації, зокрема
розпаду антипольської коаліції, фактичний вихід Швеції з війни та
зміцнення польсько-кримського союзу загрожували існуванню української
держави. Напруженість у відносинах з Москвою після смерті Хмельницього
лише зростала, цар вимагав обмеження козацького реєстру та прав
Гетьманщини. Внутрішньополітична нестабільність лише посилювала апетити
сусідів-агресорів, які починають для реалізації своїх намірів залучати
конфліктуючі сторони серед козацької старшини.
Обрання гетьманом Івана Виговського. У боротьбі за гетьманську булаву найуспішніше діяв Іван Виговський (1657—1659 рр.). 15 вересня 1657 р. старшинська рада в Чигирині обрала до повноліття Юрія Хмельницького гетьманом Івана Виговського,
а в жовтні козацька рада в Корсуні обрала його вже повноправним
гетьманом без будь-яких обмежень. На цей час Виговський був знаним
політиком, талановитим організатором та блискучим дипломатом, адже за
Богдана Хмельницького очолював Генеральну військову канцелярію,
яка виконувала функції зовнішньополітичного відомства. Саме тому у
своїй зовнішньополітичній діяльності він продовжував курс Богдана
Хмельницького на досягнення цілковитої незалежності Гетьманщини та
утвердження її на міжнародній арені.
Мал. 1. Іван Виговський |
Мал. 2. Юрій Хмельницький |
На генеральну раду в Корсуні 25 жовтня 1657 р. прибули посли Швеції, Польщі, Валахії, Туреччини та Криму. Там було оформлено договір із Швецією, який передбачав створення українсько-шведського союзу.
Важливу роль відігравав і московський вектор, цар довго зволікав з
визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи поступок, зокрема у введенні
до найбільших українських міст московських військ. Під тиском
новообраний гетьман пішов на ці кроки. Але Москва цим необмежилась та
почала дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Гетьманщині шляхом
фінансування антигетьманської опозиції, зокрема відкритий військовий виступ Мартина Пушкара та Якова Барабаша, який Виговському вдалось придушити.
Гадяцький договір 6 вересня 1658 р.
Подвійна політика Москви остаточно переконала І. Виговського в
необхідності докорінно змінити свої зовнішньополітичні орієнтири. Із
весни 1658 р. в Межиріччі протягом кількох місяців тривали переговори
про умови повернення козацької України до складу Речі Посполитої. За
результатами цих переговорів 6 вересня 1658 р . на козацькій раді було
схвалено Гадяцький договір :
- Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під назвою Руське князівство входила до складу Речі Посполитої як третя складова федерації — поряд із Польським королівством і Великим князівством Литовським;
- федерація об'єднувалася особою спільного короля, обраного представниками всіх трьох держав;
- на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із чотирьох кандидатів, які були представниками козацької старшини. Гетьман обирався довічно;
- гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими державами;
- польські й литовські війська не мали права перебувати в Україні; козацький реєстр повинен був становити 30 тис. осіб. Гетьман мав право представляти королю щорічно по 100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетської гідності;
- дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії й необмежену кількість гімназій, шкіл і друкарень. Церковна унія мала бути скасована. Водночас п'ять православних ієрархів отримували місце в сенаті.
Московсько-українська війна 1658-1659 рр.
Гадяцький договір не було втілено вжиття. Хоча польський сейм і
ратифікував його (крім пункту про скасуванняцерковної унії), виконувати
умови договору поляки не збиралися. Московський
уряд підтримав тих, хто протистояв гетьману й восени 1658р.,
оголосивши І. Виговського зрадником, розгорнув наступ на Україну.
Розпочалася україно-московська війна,наприкінці березня 1659 р. понад
100-тисячна армія на чолі з О. Трубецьким
вторглась в Україну. 20 квітня її було зупинено під Конотопом силами
чернігівського і ніжинського полків під командуванням Григорія
Гуляницького. Майже два місяці козаки витримували облогу, поки гетьман
прибув на допомогу. Головна битва відбулась 28 червня 1659 р. в районі с. Соснівки під Конотопом. Козацька армія за підтримки кримських татар розгромила вщент армію загарбників.
Мал. 3. Битва під Конотопом
Проте перемогу над московитами не
принесла внутрішньополітичної стабільності, пропольська орієнтація
Виговського відштовхнули від нього рядових козаків та селянство, які
побоювались повернення влади польської шляхти. Розпочався
антигетьманський виступ на чолі з Юрієм Хмельницьким. 21 вересня 1659 р.
під містом Германівкою на Київщині відбулася козацька рада, яка обрала
новим гетьманом Ю. Хмельницького. Також козаки відмовились визнавати
Гадяцький договір, Виговський бажаючи уникнути громадянської війни
добровільно зрікся булави та не висував ніяких претензій на владу.
2. Порушення територіальної цілісності Гетьманщини
Гетьман Юрій Хмельницький. Після отримання гетьманської булави Ю. Хмельницький вирішив налагодити мирні відносини з Московською державою. Були укладені Переяславські статті 1659 р., які містили наступні положення:
- старшина без дозволу царя не мала права переобирати гетьмана;
- гетьман позбавлявся права самостійно призначати, звільняти чи засуджувати до страти старшину й полковників;
- московське військо, окрім Києва, розміщувалося ще в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані.
Наступним кроком нового гетьмана стала
спільна кампанія з московитами проти Польщі, яка завершилась поразкою та
підписанням невигідного Слободищенського трактату з поляками. Цей
договір базувався на основі Гадяцького, щоправда пункт про окреме Руське
князівство було вилучено. Це спричинило політичний розкол українського
суспільства. Ю. Хмельницький залишився без підтримки. Почався поділ
території України на Правобережну, яка визнавала польську владу, і
Лівобережжя, підвладну Московській державі. В обох частинах Української
держави в 1663 р. було встановлено окремі гетьманати: на Правобережжі в
січні 1663 р. козацька рада в Чигирині обрала гетьманом Павла Тетерю (1663—1665 рр.), на Лівобережжі після короткого гетьманування Я. Сомка (1662 р.), якого не визнала Москва, 27 червня 1663 р. на Чорній раді в околицях міста Ніжина обрали гетьманом Івана Брюховецького (1663—1668 рр.).
Гетьманування Павла Тетері 1663-1665 рр. Спираючись на підтримку Польщі Павло Тетеря сподівався поширити свою владу на Лівобережжя. Восени 1663 р.
розпочався похід на Лівобережну Україну за підтримки королівських
військ. Але він не приніс ніякого результату, оскільки на Правобережжі
розпочався антигетьманський виступ і Тетеря змушений був повернутись.
Усі невдачі походу звалили на Івана Богуна,
якого звинуватили в таємних зв'язках з московським урядом та
розстріляли. Антигетьманське повстання було спричинене поверненям
польських порядків. За таких складних умов у липні 1665 р. Тетеря зрікся
булави.
Гетьман Іван Брюховецький 1663-1668 рр.
Боротьбу за булаву Брюховецький розпочав з допомогою московського царя і
завжди орієнтувався на нього, брехливимиобіцянками він переманив на
свою сторону козацьку голоту, яка фактично і обрала його гетьманом на Чорній раді 1663 р.
Як гетьман він всяко обежував права козаків та міщан, зокрема збільшив
оподаткування та обмежив місцеве самоврядування. За підтримки
московських окупаційних військ здійснив спробу поширення своєї владиі
на Правобережжя, але зазнав поразки. У 1665 р. відвідав Москву, де
підписав Московські статті, які передбачали
збільшення російських військ на території Гетьманщини, а вибори гетьмана
мали бути анонсовані царем. В обмін на зраду національних інтересів
Брюховецький отримав боярство та численні маєтки.
Андрусіївське перемир'я.
Козацька держава розпалася на дві частини з протилежною політичною
орієнтацією, що боролися між собою: одна — на боці Польщі, інша — на
боці Москви. Українська державність опинилася в стані глибокої кризи.
Незабаром цей розподіл був закріплений. У 1667 р. вселі Андрусово, під
Смоленськом, між Московією та Річчю Посполитою було укладено угоду про
перемир'я на13,5 року (Андрусівське перемир'я ). За його умовами воєнні
дії між Московією та Польщею припинялись на 13,5 років.
Розподіл Гетьманщини відбувався по Дніпру, Київ переходив на два роки
під вплив Москви. Запорізька Січ переходила під контроль обох держав.
3. Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60-80-х рр. ХVII ст.
Гетьман Петро Дорошенко 1665-1676 рр.
Становище, що склалося після укладення Андрусівського перемир'я,
вимагало від українства згуртованості у відстоюванні власних інтересів.
Для проведення такої лінії потрібна була сильна особистість. Такою
особистістю став гетьман П. Дорошенко (1665—1676 рр.). Він
зумів приборкати анархію, що панувала на Правобережжі, відновити
діяльність органів влади і зміцнити свою владу. Своїм першочерговим
завданням П.Дорошенко вважав об'єднання двох частин України. В 1668 р. після успішного антимосковського повстання на Лівобережжі Дорошенка було оголошено гетьманом обох боків Дніпра.
Мал. 4. Петро Дорошенко
|
Намагаючись
уникнути міжусобиці та війни з Кримом, П. Дорошенко направив посольство
до Стамбула з пропозиціями, на яких Україна погоджувалась прийняти
турецький протекторат. Умови були такими: у межах держави мають
перебувати всі українські землі від річки Вісли й міст Перемишль і
Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; населення звільнялося
від сплати податків і данини; православна церква мала отримати
автономію; туркам і татарам заборонялося вмежах України руйнувати
поселення, брати ясир, зводити мечеті тощо. Більшість цих умов турецький
султан Мехмед IV прийняв. У
липні 1672 р. турецьке військо на чолі із султаном розташувалося під
Хотином. Об'єднане військо взяло в облогу Кам'янець-Подільський і
незабаром його здобуло. Далі воно рушило на Львів.
Завдані поразки змусили поляків ужовтні 1672 р. підписати з Туреччиною Бучацький мирний договір , за яким Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протекторатом турецького султана в межах Брацлавщини і Південної Київщини. Східне
Поділля переходило до Туреччини, а решта Правобережжя залишалася під
владою поляків. Польща зобов'язувалася сплачувати данину. Бучацький мир
засвідчив помилковість політики П. Дорошенка, який у боротьбі за
об'єднання України сподівався на допомогу Туреччини. Московська держава сприйняла Бучацький договір як зречення Речі Посполитої від ПравобережноїУкраїни й наприкінці 1673 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. П. Дорошенко опинився в скрутному становищі. Його влада поширювалася лише на Чигирин та його околиці. У вересні 1676 р .,
коли московська армія оточила Чигирин, П. Дорошенко, щоб уникнути
кровопролиття, поклав перед брамою булаву і склав присягу царю. Зі
зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків В.Смолія і
В.Степанкова, завершився останній етап Української національної
революції (1648—1676 рр.).
Гетьманування Дем'яна Многогрішного 1669-1672 рр.
Після втрати контролю Дорошенком над Лівобережною Україною, під тиском
Москви Многорішний змушений був погодитись на повернення під владу царя.
9 березня 1669 р. було укладено Глухівські статті, які передбачали
російські війська у 5 містах Лівобережної України; козацький реєстр становив 30 тисяч; та
заборона гетьману вести зовнішню політику. Такі мінімальні поступки зі
сторони Москви були зумовлені бажанням уникнути антимосковського
повстання та зміцнити своє становище у боротьбі з Дорошенком.
Гетьман Іван Самойлович 1672-1687 рр.
Своє гетьманування Самойлович вже традиційно для лівобережних гетьманів
розпочав з укладення Конотопських статей, які порівняно з попередніми
Глухівськими ще більше обмежували права України. Зокрема, гетьман
обмежувався не лише у відносинах з іншими державами, але і з
правобережним гетьманом Дорошенком; гетьман позбавлявся права карати
старшину без відома Москви; козацькі посли не мали права брати участьв
переговорах із представниками Польщі в Москві стосовно України.
Характерною рисою гетьманування Самойловича стало прагнення створити аристократичну державу
з міцною гетьманською владою, проте абсолютна промосковська орієнтація
зробили Самойловича виконавцем прагнень царя на Лівобережній Україні.
Мал. 5. Дем'ян Многогрішний |
Мал. 6. Іван Самойлович
|
Чигиринські походи та гетьман Юрій Хмельницький.
Зречення Дорошенком гетьманства зовсім не входила в плани Османської
імперії, саме тому Стамбул вирішив в своїх цілях використати Юрія
Хмельницького, якого було проголошено князем Сарматії. Навесні 1677 р. Юрій
Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на Україну. Метою
цього війська було здобуття гетьманської столиці - Чигирина, але підхід
московського війська з Самойловичем змусило османів відступити. Вже в
1678 р. 200-тисячна армія турок оточила Чигирин, який московити просто
підірвали не витримавши облоги. Влада князя Сарматії поширювалась лише
на Поділля, але панував він не довго, турки стратили його в 1685 р. Боротьба між Московським царством та Туреччиною і Кримським ханством завершилась 13 січня 1681 р. підписанням мирного договору у Бахчисараї.
За цим договором кордон між Османською імперією та Московією
встановлювався по Дніпру; Стамбул отримував Північну Київщину,
Брацлавщину та Поділля.
"Вічний мир" 1686 р.
Бахчисарайський мир не був вигідним для Речі Посполитої, яка
скориставшись поразкою Османської імперії під Віднем 1683 р. відновила
контроль над більшою частиною Правобережної України. А вже 6 травня 1686 р. в
Москві між Польщею та Московією було укладено новий - "Вічний мир". За
яким, Польща визнавала Лівобережну Україну, Київ за Московією; Польща
отримувала Північну Київщину, Волинь та Галичину; Поділля до 1699 р. залишалось в складі Османської імперії, після чого також було включеним до Речі Посполитої.
Кримський похід 1687 р.
Уклавши "вічний мир" з Польщею Москва зобов'язалась долучитись до
антитурецької коаліції, головне завдання Москви полягало у ліквідації
турецько-татарських володінь на Чорному та Азовському морях. Саме тому в
1687 р. 100-тисячна армія московитів та козаків рушили на Крим, командував походом Василь Голіцин. Але
військо не дійшло навіть до Криму, шукаючи виних Голіцин скориставшись
невдоволенням козацької старшини Самойловичом, заарештував його та
вислав до Сибіру, гетьманом 25 липня 1687 р. було обрано генерального осавула Івана Степановича Мазепу.
4. Запорізька Січ та Слобожанщина у другій половині XVII ст.
Запорізька Січ
завжди була особливою одинецею у складі Гетьманщини, саме звідси і
розпочався виступ Богдана Хмельницького, проте згодом гетьмани мали
чимало конфронтацій з козацькими низами, які бачили в пануванні старшини
та гетьмана загрозу своїм правам та свободам. Найвидатнішим кошовим
отаманом другої половини XVII ст. був Іван Сірко,
який уславився своїми переможними походами проти турків та татар, брав
участь у Національно-визвольній війні. Саме тому царський уряд завжди
ставився упереджено до Січі, вбачаючи в ній загрозу для свого панування.
Вже в 1663 р. на січі було розміщено
московські війська, Андрусіївське перемир'я та "вічний мир" ще більше
ускладнили становище Січі, адже фактично було встановлено спільний
польсько-московський контроль за Запорізькою Січчю.
Основою господарського життя Січі був зимівник,
в другій половині XVII ст. господарська діяльність козаків пожвавилась.
Розвиток рільництва гальмувався постійною загрозою набігзі сторони
турок та татар. Тому головну роль відігавало скотарство, особливо конярство. Важливу роль відігравали і промисли,
зокрема рибальство, мисливство, бджільництво. Значного розвитку досягло
на Січі і ремісниче виробництво. Особливу роль відігравала і торгівля, головним товаром був хліб, купували запорожці переважно зброю, боєприпаси, сукно, папір. Головним торговельними партнерами
Слобожанщина. Землі на схід від Гетьманщини в 30-х рр. XVII ст.
почали заселятись українськими переселенцями. Царський уряд всіляко
зацікавлений у залюдненні порубіжних земель заохочував переселення
українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від
турок та татар. Так в 1654 р. було засновано Харків,
такі поселення були звільнені від податків, тому їх називали слободами.
Звідси і походить назва цілого краю - Слобожанщина. Особливістю цих
земель було право на козацьке самоврядування, що його Москва на початку
колонізації зберігала за українцями. Права українських поселенців
закріплювались царськими жалуваними грамотами.
Мал. 7. Карта. Україна в другій половині XVII ст.
Основні терміни, поняття, іменаОсновні дати:
1658 р., вересень - укладення українсько-польського договору в Гадячі.
1658-1659 рр. - українсько-московська війна.
1659 р. - Конотопська битва.
1660 р., вересень-жовтень - Чуднівська воєнна кампанія.
1663 р., червень - Козацька Чорна рада в Ніжині.
1667 р., 30 січня - Андрусівське перемир`я між Москвою та Річчю Посполитою.
1669 р., березень - Старшинська рада в Корсуні разом з Петром Дорошенком ухвалила визнати протекторат Туреччини над Правобережною Україною.
1672 р. - Бучацький мирний договір між Річчю Посполитою та Туреччиною.
1677 р., серпень-вересень - Перший чигиринський похід турецько-татарського війська.
1678 р., липень-серпень - Другий чигиринський похід похід турецько-татарського війська.
1681 р., січень - Бахчисарайський мирний договір між Москвою, Туреччиною та Кримським ханством.
1686 р. - підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові.
1686 р, травень - "Вічний мир" між Москвою та Польщею.
1687 р., травень-червень - Перший Кримський похід.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XVII - ПЕР. ПОЛ. XVIII СТ. МАЗЕПА.
1. Гетьман Іван Мазепа
Після укладення «Вічного миру»
для Московії склалися сприятливі умови для активізації боротьби за
Північне Причорномор'я і припинення турецько-татарських нападів. Із цією
метою в 1687 р. було здійснено спільний Кримський похід 150-тисячного
московського і 50-тисячного козацького війська на чолі з князем В.
Голіциним і гетьманом І. Самойловичем. Похід
завершився повним провалом. Провину за це поклали на І. Самойловича, що
стало приводом до усунення його з гетьманства. Улітку 1687 р. на річці
Коломак (притока Ворскли), за наказом В. Голіцина відбулися вибори
нового гетьмана. Гетьманська булава дісталася генеральному осавулу Івану Мазепі (1687—1709 рр.).
25 липня 1687 р. було ухвалено новий україно-московський договір — Коломацькі статті, які базувалися на основі Глухівських статей, вони містили такі положення:
- декларативне підтвердження 30-тисячного козацького реєстру, прав і привілеїв гетьмана та старшини (зокрема, звільнення маєтностей від державного оподаткування);
- заборона гетьману змінювати генеральну старшину на її «урядах» без дозволу царя;
- гетьману заборонялося самостійно вступати в дипломатичні відносини з іншими державами, а також він був зобов'язаний дотримуватися «Вічного миру» з Польщею (по суті, він не повинен був намагатися повернути під свою владу Правобережжя);
- гетьман був зобов'язаний за наказом царя надсилати козацькі війська проти Криму і Туреччини;
- у містах Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин й Остер, як і раніше, розташовувалися російські воєводи із залогами, а в столиці Гетьманщини— Батурині — російський стрілецький полк для контролю над гетьманом;
- запровадження спеціальної статті, яка пояснювала відносини між Гетьманщиною і Московською державою: заборонялося «голосоми спущать», що... Малоросійський край гетьманського регименту», а лише говорити, що він є складовою єдиної держави московського царя;
- забезпечити вільний перехід із Московської держави в Україну;
- гетьманський уряд був зобов'язаний «народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским народом соединять и в неразрывное и крепкое сугласие проводить супружеством и иным поведением».
Зовнішня політика Івана Мазепи. На
першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих
відносин із Москвою: придушував народні рухи, посилав козацькі полки в
далекі північні райони за межі Гетьманщини. За рахунок України
утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. Вже в 1689 р. відбувся Другий кримський похід, в якому взяв
Мал. 1. Гетьман Іван Мазепа
|
участь
Мазепа та 40 тисяч козаків. Цього разу російсько-українське військо
дійшло до Перекопу, але вимушене повернутись назад, оскільки гостро
відчувалась нестача продовольства та внутрішні суперечності серед
командування. Для Гетьманщини ця кампанія мала негативні наслідки,
оскільки населення обурювалось величезним витратам на реалізацію
царських планів.
Внутрішня політика. У
соціально-економічній політиці гетьман зробив основну ставку на козацьку
старшину та українську шляхту, прагнучи перетворити їх на
привілейований соціальний стан. І. Мазепа сприяв зростанню великого
старшинського і монастирського землеволодіння, упорядкуванню панщини
для селян (два дні на тиждень). За роки свого гетьманування він видав
понад тисячу універсалів про передачу старшині, монастирям та великим
купцям у володіння сотень сіл із десятками тисяч селян. Сам гетьман мав
близько 100 тис. селян в Україні та 20 тис. селян у Росії. Наслідком
такої політики стало посилення всіх форм визиску селян, козаків і міщан,
загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Крім
того, Мазепа здійснив перепис козацького стану, ускладнивши тим самим перехід до нього з інших суспільних станів.
Важливу роль відігравав курс на створення козацької еліти, з цією метою розвивася інститут бунчукових товаришів, а згодом з'явилися значкові та значні військові товариші. За
цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї, готуючи таким
чином майбутніх державних та культурних діячів. Отримуючи у володіння
поселення, старшина, шляхта й монастирі часто змушували козаків
виконувати різні повинності, виписували їх із реєстру, перетворювали на
підданих, відбирали землі Проте воєнні потреби вимагали існування боєздатного козацького війська. У 1698 р. козаків
було поділено на спроможних виконувати воєнну службу (виборних) і
неспроможних (підпомічників), які мали допомагати виборним у веденні
господарства.
Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики І. Мазепи була культурно-просвітницька діяльність.
У розвиток української освіти, науки, архітектури, літератури,
книгодрукування гетьман укладав величезні кошти з державної військової
скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, ще лише в такий спосіб
Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є тон
факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом
споруджувалося 12 храмів. За гетьманування
Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Так, у
Києві коштом гетьмана Мазепи було збудовано новий Богоявленський
собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з
мурованою дзвіницею та трапезною палатою в Пустинно-Микілівському
монастирі, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі. За гетьманування Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву, а також Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори з дзвіницями. Внесок
Мазепи в розвиток архітектури й будівництва був настільки значним, що
тогочасний архітектурний стиль дослідники називають «мазепинським
бароко».
Мал. 2. Церква Всіх Святих
над Економічною брамою Києво-Печерської лаври.
|
Мал. 3. Богоявленський собор
Братського монастиря в Києві.
|
Відродження козацького устрою на Правобережній Україні.
Гетьман Мазепа прагнув об'єднати всі українські землі під своєю
булавою, тому ніколи не випускав з-під уваги Правобережжя, яке після
численних війн було пусткою. Саме для вирішення цієї проблеми полсьький
король Ян ІІІ Собеський в 1685 р.
відновив полково-сотенний устрій на Правобережжі. Але вже в 1699 р.
мирний договір Польщі з Туреччиною усунув потребу Варшави в козаках,
тому було видано наказ розпустити правобережні полки. У відповідь в 1702 р. розпочалось повстання під проводом Семена Палія, швидко поширюючись повстанський рух становив загрозу для Москви, тому війська гетьмана Івана Мазепи в 1704 р. придушили це повстання, а Правобережжя перейшло під владу Мазепи.
2. Північна війна та Україна
Із 1700 р. Росія вела Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Ця війна жодним чином не торкалася інтересів України. Проте
від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях,
воюючи на території Московської держави, Прибалтики, Речі Посполитої,
відстоюючи інтереси царя. Приводом для незадоволення було й те, що
досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час
будівництва каналів, доріг, фортець та інших укріплень. Паралельно
відбувався наступ на права Гетьманщини та козаків, це все примушувало
гетьмана замислюватись над подальшими відносинами з Москвою. Саме з цією
метою Мазепа в 1704-1705 рр. розпочав таємні переговори з противниками Москви, польським королем Станіславом Лещинським, який мав допомогти Мазепі налагодити відносини з королем Швеції, що і відбулось в 1706 р.
Антиколоніальне повстання Івана Мазепи. У 1708 р. Карл XII із 35 -тисячною армією вирушив у похід на Москву. Шведський король рушив в Україну, де сподівався на допомогу
Мал. 4. Король Швеції Карл ХІІ
|
І. Мазепи. Гетьман не був готовий до
походу шведів на Москву саме через територію України, оскільки це
означало що основним театром воєнних дій стане саме Україна. Ситуація
ускладннювалась і тим, що про відносини гетьмана з шведським королем
знала лише обмежена частина козацької старшини. 24 жовтня 1708 р. Мазепа виступив на зустріч з Карлом ХІІ на чолі чотиритисячного війська. Вже 29-30 жовтня 1708 р. було укладено українсько-шведський договір, який передбачав незалежність України, гетьман мав забезпечити шведське військо провізією та квартирами.
Дізнавшись про наміри І. Мазепи, частина
козаків його залишили, оскільки не зрозуміли несподіваної зміни
поглядів гетьмана, який напередодні закликав бути вірними російському
цареві й боротися зі шведами. Основна маса українського населення
розглядала шведів як загарбників. Також далася взнаки непопулярна
соціальна політика гетьмана в попередні роки. Дізнавшись про це, Петро І діяв швидко і рішуче. Він наказав О. Меншикову розгромити гетьманську столицю Батурин,
де були великі запаси зброї, артилерії та продовольства. Долю Батурина
вирішила зрада. Полковник І. Ніс показав таємний хід у місто. Через
нього російські війська проникли в місто і вчинили погром. Місто було
спалене, а населення знищене. Знищення Батурина та його мешканців не
було лише помстою, цим каральним актом Москва намагалась залякати
українців від підтримки Мазепи.
І. Мазепу було оголошено зрадником. На старшинській раді в Глухові новим гетьманом було обрано Івана Скоропадського (1708— 1722 рр.). 12 листопада 1708 р. в присутності царя у глухівській Свято-Троїцькій церкві було проголошено церквоне прокляття - анафему Мазепі. Водночас анафему виголосили і в Москві. Петро
І продовжував каральні заходив Україні. У квітні 1709 р. російські
війська під командуванням П. Яковлева здійснили каральний похід на Січ,
у результаті якого вона була знищена. Це була своєрідна відповідь царя
на приєднання 8-тисячного війська запорожців на чолі з кошовим отаманом
Костем Гордієнком до гетьмана Івана Мазепи.
Полтавська битва.
Навесні 1709 р. Карл ХІІ відновив наступ на Москву. Шлях шведів мав
пролягати через Харків та курськ, але для цього потрібно було взяти
добре укріплену Полтаву, 1 травня розпочалась облога. Вирішальна битва
відбулась 27 червня 1709 р. під Полтавою і
завершилася цілковитою поразкою Карла XII й Мазепи. Причини поразки
полягали у нерівності сил, шведській 30-тисячній армії прогтистояла 50
тисячна армія московитів. 30 червня Меншиков змусив капітулювати
відступаючу шведську армію. Карл ХІІ та Мазепа вирушили до Бендер, де гетьман і помер 22 вересня.
Мал. 5. Полтавська битва (Мартенс, 1726)
3. Гетьман Пилип Орлик та його конституція
16 квітня 1710 р. під
Бендерами відбулася козацька рада. Новим гетьманом було обрано
найближчого сподвижника І. Мазепи генерального писаря його уряду Пилипа Орлика (1672—1742 рр.). Він очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі й уряд в екзилі (еміграції). Під час козацької ради 16 квітня було прийнято написаний ним документ «Пакти і Конституції законів і вольностей Війська Запорозького»
(пізніше цей документ дістав назву «Конституція Пилипа Орлика»). Це
була угода між старшиною і запорозькими козаками з одного боку та
гетьманом — з іншого. Конституція
обмежувала права гетьмана й передбачала створення представницького
органу — Генеральної ради. У ній були закладені основи принципу
розподілу законодавчої, виконавчої та судової влади, упроваджувалась
виборність посад.
10 травня 1710 р. було укладено новий українсько-шведський договір,
в якому Швеція виступала гарантом незалежності та територіальної
цілісності. Вже протягом 1711 р. Пилип Орлик зумів організувати
антимосковську коаліцію у складі Швеції, Криму та Туреччини. Вже
наприкінці березня 1711 р. Орлик з успішними боями підійшов до Білої Церкви,
Мал. 6. Гетьман Пилип Орлик
|
але
нестача артилерії та продовольства змусили відступати назад до Бендер.
Петро І у відповідь оголосив війну Туреччині та вирушив на Молдову, де в
липні царське військо було оточене турками і після великого хабаря
великий візир відпустив росіян. У 1714 р. Орлик змушений вийхати в Західну Європу, де продовжував спроби організації антимосковської коаліції.
Перехід І. Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для розгортання терору. Поступово
звужувалася влада гетьмана. Воєводи отримали право втручатися у
внутрішні справи козацької України. Для нагляду за гетьманом був
приставлений царський міністр-резидент (із 1710 р. їх уже було двоє ). У
1708—1709 рр. запровадився губернський устрій
при збереженні полково-сотенного. Гетьманщина, а з 1719 р. і
Слобожанщина входили до Київської губернії, яка поділялася на
провінції. До того ж росіянам стали надаватися великі землеволодіння в
Україні, що спричинило виникнення великих територій, непідконтрольних
гетьману. 1720 р. Петро І обмежив функції Генерального суду.
Посилилося втручання російського уряду в
економічне життя: українські товари дозволялося вивозити за кордон
лише через російські прибалтійські порти, і до того ж не українськими
купцями. Дедалі частіше козаків стали
використовувати за межами Гетьманщини: на будівництві каналів, фортець, у
військових походах тощо. У той же час господарства козаків на
батьківщині занепадали. Крім того, населення Гетьманщини страждало від
постоїв російських військ.
4. Гетьманщина після Полтавської битви
Іван Скоропадський.
Діяльність І. Скоропадського в цих умовах була дуже обережною. Він
усіляко намагався засвідчити свою вірність цареві. Це допомогло йому
утримувати гетьманську владу, але, водночас, розгортання царської
політики сприяло обмеження гетьманської влади. Разом із тим
Скоропадський проявляв порядність і в міру своїх сил намагався
захистити українську автономію. У
соціальній політиці І. Скоропадський продовжував політику І. Мазепи. Він
роздавав землі старшині й монастирям. За його правління близько 30%
оброблюваних земель перебувалов приватній власності старшини, деякі з
них перетворювалися на справжніх земельних магнатів.
Посилення колоніальної політики Росії. 29 квітня 1722 р. Петро І видав указ про запровадження Малоросійської колегії,
яка повинна була контролювати дії гетьмана. Ця новина приголомшила І.
Скоропадського й остаточно підірвала його здоров'я. По смерті гетьмана
всю владу в Гетьманщині перебрала на себе Малоросійська колегія у
складі шести російських офіцерів начолі з бригадиром С. Вельяміновим. Петро І не дозволив обирати нового гетьмана, а доручив наказному гетьману П. Полуботку (1722—1723 рр.)
слухати колегію. П. Полуботок згуртував навколо себе старшинську
опозицію, розпочав судову реформу (зробив Генеральний суд колегіальним,
установив порядок подання апеляцій), розгорнув боротьбу з
хабарництвом. Він звертався зі скаргами в Сенат (верховний розпорядчий
орган Російської імперії) на порушення Малоросійською колегією
українських законів і традицій, наполягав дозволити провести вибори
нового гетьмана.
У серпні 1723 р. представники старшинської опозиції в козацькому таборі на річці Коломак склалитак звані Коломацькі чолобитні на
ім'я царя, у яких вимагали скасувати запроваджені Малоросійською
колегією податки й дати дозвіл на обрання гетьмана. Коли ці чолобитні
отримав Петро І, то наказав ув'язнити П. Полуботка і 15 опозиційних
українських старшин у Петропавлівській фортеці. Не витримавши такого
стану і допитів. 18 грудня 1724 р. наказний гетьман П. Полуботок помер.
Мал. 7. Павло Полуботок |
Мал. 8. Данило Апостол |
Після смерті Петра І уряд Росії змінив
політику щодо козацької України. Наростання невдоволення діяльністю
Малоросійської колегії і загроза нової війни з Туреччиною спричинили її
скасування в 1727 р. і деяке пом'якшення російської політики в
українському питанні. Було дозволено провести вибори гетьмана. Ним став
73-річний миргородський полковник Данило Апостол (1727—1734 рр.). Діяльність гетьмана визначалася «Рішительними пунктами» 1728 р. Нова угода
дозволяла гетьману вирішувати лише прикордонні проблеми з Польщею та
Кримом, але під наглядом російського резидента. Отже, цей документ важко
навіть назвати двостороннім, це скоріше був нормативний акт верховної
влади, який регулював внутрішнє життя Гетьманщини, як частини імперії.
Гетьман здійснював активну внутрішню політику: провів ревізію земельної власності,
впорядкував бюджет, домігся зменшення кількості російських військ
натериторії Гетьманщини. Було проведено генеральне слідство про
маєтності, в державне користування було повернено чимало земель.
Здійснюючи реформу фінансів, Апостол вперше встановив точний бюджет
державних видатків. Також було визначено способи наповнення державної
скарбниці Гетьманщини. Долаючи опір Москви, Апосто відновив право
гетьмана призначати генеральну старшину і полковників.
Після смерті Д. Апостола російський уряд заборонив вибори гетьмани. Гетьманщиною керувало «Правління гетьманського уряду» на чолі з князем Шаховським. Роки «Правління гетьманського уряду» проходили в умовах чергової російсько-турецької війни (1734—1739 рр.). Російське
військо перебувало на утриманні українського населення прифронтової
зони. Постійні реквізиції лишали населеннянай необхіднішого. Єдиним
здобутком війни стало повернення запорожців у межі Російської імперії.
Правління гетьманського уряду тривало до 1750 р. Відзначалось
своїм свавіллям та абсолютним нехтуванням прав українців. Все це
призвело до загострення внутрішньополітичної ситуації та
соціально-економічного становища.
Основні дати:
1683 р. - участь козацького загону на чолі Семеном Палієм в складі польської армії в обороні Відня.
1685 р. -
польський король Ян Собеський на зруйнованому Правобережжі надав
козацтву "прадавні привілеї та вільності", заохочуючи знову заселяти
Правобережну Україні.
1687 р. - підписання І. Мазепою Коломацьких статей з Московією.
1689 р. - другий Кримський похід.
1699 р. - укладення мирного договору між Річчю Посполитою та Туреччиною.
1702-1704 рр. - національно-визвольне повстання проти поляків на чолі з Семеном Палієм на Правобережній Україні.
1704 р. - І. Мазепа займає Правобережну Україну та арештовує С.Палія. Фактично І.Мазепа стає гетьманом Правобережної та Лівобережної України.
1708-1709 рр. - повстання гетьмана І. Мазепи.
1709 р., 27 червня - Полтавська битва.
КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ.
1. Особливості розвитку культури
Українська культура наприкінці XVII — у
першій половині XVIII ст. розвивалася в суперечливих умовах. Так, з
одного боку, створення власної держави, підтримка культури збоку
гетьманів, загальне національне піднесення сприяли розвитку української
культури, з іншого — її розвиток гальмувався заходами царської влади
та поступовим занепадом держави. У 20-ті рр. XVIII ст. Україною
прокотилася перша хвиля русифікації. Проте в
цей період ще переважали тенденції, що зумовили розквіт української
культури. Культура цього періоду ґрунтувалася на двох основах:
попередньому розвитку української культури та впливу
західноєвропейського бароко.
На українському ґрунті культура бароко набула
особливих рис, що дає підставу вченим-мистецтвознавцям стверджувати про
існування «українського (козацького) бароко». Крім того, культура цього
періоду почала швидко набувати світських рис. Тяжким ударом для
української культури стало підпорядкування Української православної
церкви Московському патріархатові в 1687 р. Іншим кроком царату були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування.
Освіта. Наприкінці XVII
ст. освітній рівень населення козацької України залишався відносно
високим. Тут діяла велика кількість початкових шкіл, у яких учителювали
переважно дяки. Вони навчали читати, писати, рахувати, співати.
Поширеним було й домашнє навчання. Саме в цей період на Гетьманщині набула поширення форма навчання й здобуття професійних знань при канцеляріях,
де виконували різні доручення й водночас навчалися ведення
канцелярських справ, складання ділових паперів. В Україні характерною
була професійна підготовка підлітків через систему учнівства в
ремісничих цехах. Таку підготовку здобували й козацькі діти в січовій
школі на Запорожжі. Вона готувала канцеляристів, кобзарів, сурмачів.
Нижчою ланкою в системі освіти були
початкові школи, їхня загальна кількість протягом XVIII ст. невпинно
зростала, наприклад в семи полках Гетьманщини налічувалось близько 866
шкіл. Виникали нові колегіуми, які були середніми навчальними закладами: Чернігівський (1700 р.), Харківський (1727 р.), Переяславський (1738 р.).
Значним освітнім центром став Харківський колегіум. У ньому навчалося
800 учнів. Крім традиційних предметів, тут вивчалися також інженерна
справа, артилерія і геодезія. У
колегіумах вивчали старослов'янську, українську, польську, німецьку,
французьку мови, піїтику, риторику, філософію, богослов'я, математику,
фізику, медицину, історію, географію, астрологію (астрономію), музику.На Правобережжі та західноукраїнських землях діяли переважно єзуїтські колегіуми — Луцький, Кам'янецький, Львівський, Перемишльський та ін.
Вища освіта на українських землях була представлена Києво-Могилянським колегіумом (від 1632 р.) та Львівським університетом (від 1661 р.). Києво-Могилянський
колегіум за організаційною структурою відповідав вищим навчальним
закладам Західної Європи. Після тривалих клопотань у 1694 р.
колегіум одержав царську грамоту на самоврядування. За грамотою Петра І
від 1701 р. він був перетворений на академію як вищий навчальний
заклад. У 1709 р. тут навчалося близько 2 тис. студентів. Проте вже за декілька років їх кількість зменшилася до 165 осіб. Були тут студенти з Білорусі, Росії, Молдови та південнослов'янських країн.
Мал. 1. Головний будинок Києво-Могилянської академії в XVII ст.
Книгодрукування.
Поширення грамотності серед населення сприяло розвитку книгодрукування.
Найбільшою друкарнею в Україні з 13 існуючих була Києво-Печерська. На західноукраїнських землях продовжувала діяти Львівська братська друкарня. Вона видавала букварі та інші книжки. Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили Почаївська та Унівська друкарні. Найбільшими
видавничими центрами залишалася друкарня Києво-Печерської лаври.
Важливу роль відігравала й Чернігівська друкарня. Книги друкувалися
українською, церковнослов'янською, латинською та польською мовами. Прикметною
рисою книгодрукування, попри заборони Синоду Російської православної
церкви, стало зростання друку світської літератури. А запроваджений за
Петра І гражданський шрифт зробив книжки більш доступними для широкого
кола читачів.
2. Розвиток літератури та театру
Від другої половини
XVII ст. розпочався період піднесення літературної творчості. Для
літератури цього періоду характерними були такі риси:
- зберігався зв'язок літератури з релігійним світоглядом;
- мистецтво слова поступово ставало самостійною галуззю творчості;
- усе виразніше проявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення;
- головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури.
Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко. Найбільш
яскраво барокові риси проявляються в поезії. Поетичні твори цієї доби
різноманітні: він громадсько-політичних до ліричних. Громадсько-політична поезія пов'язана з Національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького та Руїною. Творцями релігійно-філософської поезії були представники духівництва — Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало. С. Яворський, Ф. Прокопович
та ін. У творах цих авторів порушувалися морально-етичні проблеми. У
поезії цього напрямку найбільше проявляється стиль бароко — символіка,
алегорія, гра слів, ускладнені асоціації, натуралістичність деталей.
Важлива роль належить діяльності Климентія Зиновіїва, він був першим українським поетом хто оспівав працю. Також він уславився як один з перших фольклористів.
Мал. 2. Стефан Яворський |
Мал. 3. Феофан Прокопович |
Великою популярністю користувалися епіграми. Значної популярності набула й сатирична віршована література. Серед прозової літератури найбільше значення залишається за полемічною богословською. До
богословської літератури належать і проповіді. Їх автори викривають
вади суспільства, засуджують аморальні вчинки, дають настанови щодо
правильного життя. Так, вони схвалювали вірність православ'ю, прагнення
миру, злагоди та спокою, засуджували підступність, зрадливість,
лицемірство, моральну розпусту. Продовжує розвиватися й агіографічний жанр (опис житій святих). Великий пласт літературного доробку складає історична література. Серед неї слід виділити «Синопсис» (1674 р.) — короткий нарис історії України та Московії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. (автор невідомий).
Козацькі літописи. У
XVIII ст. в українському суспільстві існував великий інтерес до подій
Національно-визвольної війни. У 1702 р. з'явився перший такий твір — «Літопис Самовидця», створений одним із діячів часів Руїни Р. Ракушкою-Романовським. Найпопулярнішими творами стали праці С. Величка «Сказання про козацьку війну з поляками» та «Повість літописна про малоросійські та частково інші події» і Г. Граб'янки «Дійствія презільної брані» («Події визначної війни»).
Продовжувало розвиватися й театральне мистецтво.
Найбільш популярним, як і раніше, був вертеп. Вертепні вистави дуже
урізноманітнилися —нових персонажів брали з казок, легенд, переказів.
Значно розширилася народно-побутова частина вертепного дійства. Шкільний
театр та шкільна драма найбільшого розвитку досягли в
Києво-Могилянській академії, де написання та розігрування драм було
обов'язковою складовою навчального процесу. Дійства шкільного театру
розподілялися на різдвяні та великодні. Найпопулярнішими драмами були
«Комедіяна день Рождества Христова» Д. Туптала та «Слово про збурення
пекла». Шкільна драма поступово ускладнювалася, виникали її
різноманітні форми — повчальні та історичні драми тощо. Під час вистав
використовувалися декорації, бутафорії, сценічні ефекти. Найдавніша
українська драма, що в повному обсязі збереглась до нашого часу,
датується 1674 р., називається вона "Про Олексія, чоловіка Божого". 1705
р. в Києві було поставлено першу історичну драму - твір Феофана Прокоповича "Володимир".
3. Розвиток музики, архітектури та образотворчого мистецтва
Музика.
Києво-Могилянська академія була провідним осоередком розвитку музичного
мистецтва, де навчання музиці та співу вважалось обов'язковим
предметом. У хорі студентів налічувалось близько 300 осіб. Музичні класи
відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад музичного
профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р.
вийщов указ про створення співацької школи. Особливого розвиненим
музичне мистецтво було при дворі останнього українського гетьмана
Кирила Розумовського, де існував професійний оркестр та оперний театр.
Поширення музичних знань сприяло становленню української професійної
музики.
Архітектура українського бароко.
Загальноєвропейські риси бароко в Україні втілювались дуже своєрідно.
Для архітектурних споруд, що постали за тих часів дослідники
використовують термін козацьке бароко. Найбільшого розвитку воно досягло
за Івана Мазепи. Його коштом було споруджено близько десяти храмів.
Багато храмів збудовано коштами інших гетьманів та козацької еліти. За
рахунок стародубського полковника Михайла Миклашевського було збудовано кілька храмів по дорозі з Стародуба до Києва. Справжніми шедеврами стали споруди Преображенського
собору Мгарського монастиря Лубен, Хрестовоздвиженський собор у
Полтаві, Покровський у Харкові, Спасо-Преображенський в Ізюмі, церква
Катерини в Чернігові.
Мал. 4. Георгіївський собор Видубицького монастрия
|
Мал. 5. Будинок Чернігівського колегіуму
|
Найсуттєвішою відмінністю барокового
храму від храму княжого, було те, що він не мав чітко вираженого
фасаду, був однаковий з усіх боків. Внутрішній простір був позбавлений
чітких меж, стіни вигинаються, подрібнюються, створюючи враження
нескінченності. Характерною рисою розвитку архітектури зазначеного
періоду було зростання уваги до цивільних споруд, наприклад корпус
Київської академії. Одним з найвидатніших архітекторів тих часів був Йоган Шедель, який і спроектував другий поверх з церквою над корпусом Київської академії.
Образотворче мистецтво. Найвидатнішими майстрами графіки кінця XVII - початку XVIII ст. були Олександр та Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський. Саме
цим майстрам належать величезна кількість першокласних графічних
творів, сповнених символічного змісту та пишної алегоричної
театральності. В 1702 р. в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик"
із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Український іконопис зазнав меншого
впливу бароко ніж графіка. Найвидатнішими майстрами малярства були Іван
Руткович, Йов Кондзелевич. Варто зазначити, що іконопис продовжував
грунтуватись на руську живописну традицію. Від тих часів збереглось
чимало безіменних іконописних шедеврів. Ікони народних майстрів вражають
бездоганною живописною технікою. Найчастіше народні іконописці
звертались до образу Божої Матері. Великого поширення набула ікона
Покрови. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли
представники козацької старшини, яскравим прикладом є портрет полковника
Михайла Миклашевського та Григорія Гамалії. Особливо популярним було зображення козака Мамая, протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті.
Мал. 6. Ікона Вознесіння. Й. Кондзелевич |
Мал. 7. Портрет Григорія Гамалії |
Основні дати:
1674 р. - надруковано "Синопсис";
1687 р. - підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові;
1702 р. - в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик" із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича;
1705 р. - в Києві поставлено першу історичну драму - твір Феофана Прокоповича "Володимир";
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ. КУЛЬТУРА
1. Відновлення гетьманства 1750 р. Гетьман Кирило Розумовський
Після смерті гетьмана Д. Апостола в
1734 р. вибори нового гетьмана України було заборонено, а вся влада в
Гетьманщині була передана «Правлінню гетьманського уряду»,
який усіляко обмежував права козаків. Серед населення Гетьманщини зріло
невдоволення. Загроза війни проти Пруссії та йомовірною необхідністю
використати у разі такої війни військовий потенціал Гетьманщини вимагала
розширення прав українського козацтва. Більше того, потреба відновлення
економічно-стратегічного потенціалу України та використання його у
майбутніх війнах з Туреччиною, всі ці причини сприяли тому, що офіційний
Петербург переглянув свою політику стосовно України.
Мал. 1.
Гетьман К. Розумовський
|
Сподівання на покращення становища були пов'язані зі сходженням на імператорський престол доньки Петра І Єлизавети Петрівни. Такі
сподівання базувалися на тому, що серед оточення імператриці було
чимало українців, а Олексій Розумовський був її фаворитом. Згідно з розпорядженням Єлизавети, у березні 1750 р. в Глухові розширена старшинська рада обрала гетьманом Кирила Розумовського (1728— 1803рр.).
Ставши гетьманом, К. Розумовський домігся підпорядкування собі
Запорожжя, а згодом Києва. Отримав право самостійно призначати
полковників та роздавати землі. Відновив традицію скликання старшинських
рад (з'їздів), які набирали значення станово-представницького органу.
Почалося відновлення Батурина, який знову став гетьманською резиденцією.
Впродовж 1760—1763 рр. провадилась
судова реформа, що започаткувала розмежування влади за ознакою владних
повноважень: на виконавчу й судову. Вищою судовою інстанцією став Генеральний суд,
у складі якого, окрім двох генеральних суддів, перебували виборні особи
(по одній від полку). У свою чергу, полки (їх налічувалося десять)
поділялися на два судові повіти, у яких створювалися земський (для розгляду цивільних справ) і підкоморський
(для розгляду межових справ) суди; у кожному полку створювався також
гродський (для розгляду кримінальних справ) суд, на чолі якого стояв
полковник. Судді обиралися старшиною.
К. Розумовський здійснив реформи в армії та освіті. Так,
усі козаки відтепер мали однакове озброєння (рушниця, шабля, спис) та
уніформу — синій мундир із червоним коміром, білі штани й
різнокольорові шапки. Упорядковувалася і вдосконалювалася артилерія. В
усіх полках відкривалися школи для навчання козацьких дітей. Гетьман
також мав намір відкрити університети в Києві та Батурині. Такі дії
гетьмана суперечили планам імперського уряду, який не прагнув посилення
української автономії, так вже в 1754 р. з'явилася
низка указів, що обмежували повноваження гетьманського уряду, зокрема
Розумовський втратив право призначати полковників, натомість міг лише
пропонувати кандидатів. Про зовнішні зносини з іноземними державами
навіть не могло бути і мови.
Незважаючи на це, гетьман робить спробу запровадити спадкове гетьманство, в 1763 р. на Старшинській раді було схвалено 23 пункти,
які лягли в основу чолобитної з проханням закріпити гетьманство за
родом Розумовських. Такі дії гетьмана не могли не обурити нову
імператрицю Катерину ІІ, яка змусила Розумовського зректися булави, що
відбулось в жовтні 1764 р. Імператорським маніфестом від 10 листопада та указом Сенату від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського позбавили гетьманства. Натомість для управління Гетьманщиною було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.
2. Ліквідація решток автономоного устрою Гетьманщини
Ліквідація козацького устрою на Слобожанщинці. В
другій половині XVIII ст. Російська імперія взяла курс на уніфікацію та
остаточне поглинання українських земель. Першими нову політику на собі
відчули жителі Слобожанщини. Хоча більшість населення Слобідської
України були українцями й в краї панувала полково-сотенна система
управління, проте ключові посади, як правило, займали росіяни, яких
призначав уряд. Одночасно з ліквідацією Гетьманщини російський уряд почав реформувати й Слобідську Україну. У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини. На землях краю було створено Слобідсько-Українську губернію.
Козацькі полки реорганізувалися у регулярну армію: більшість заможних
козаків наказним порядком перевели в гусари, а решту – в селянський
стан. Старшина одержала офіцерські чини і статус дворянства. Одночасно
уряд розпочав наступ на культуру, мову й національні традиції
українців.
Ліквідація гетьманщини. У 1761 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна. На престол зійшов Петро III. Пробувши
імператором лише декілька місяців, він устиг роздратувати всіх своєю
політикою. Проти нього склалася змова, у результаті якої його було
усунуто від влади і вбито. Імператрицею була проголошена його дружина Катерина II. К.
Розумовський прийняв найактивнішу участь у заколоті, та це не вплинуло
на прагнення нової імператриці ліквідувати автономію Гетьманщини. 10 листопада 1764 p .
вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. У
наступні роки К. Розумовський жив у російській столиці або за кордоном. Для управління землями колишньої Гетьманщини була створена Друга Малоросійська колегія, яку очолив П. Рум'янцев. Колегія складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох генеральних старшин. Основне завдання колегії полягало в ліквідації українських державних інституцій та утворенні натомість російських. Впродовж 1766—1768 pp. колегія підпорядкувала собі всі центральні установи Гетьманщини.
Першим кроком нового генерал-губернатора було проведення в 1765—1767 pp. загальної ревізії земельної власності (Генеральний, або Рум'янцевський опис). Були
переглянуті та впорядковані податки. Замінено натуральні повинності
грошовим податком. Щоб податки надходили регулярно, П. Рум'янцев
намагався припинити селянські переходи. Він також налагодив регулярний
поштовий зв'язок. Щоб збільшити кількісний склад козацького війська, він
заборонив козакам ставати селянами чи міщанами. Він ліквідував
виборність нижчої козацької старшини. Козаків позбавили традиційного
суду. У той же час «для охорони народних прав» було запроваджено посади присяжних адвокатів при Колегії та Генеральному суді.
В 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній - Київської, Чернігівської та Новогород-Сіверської. Кожна губернія поділялась на повіти. Глухів втратив статус столиці. Вже в 1783 р. указом Катерини ІІ на Лівобережжі та Слобожанщині запроваджувалось кріпацтво. Цього ж року було ліквідоване
козацьке військо, десять козацьких і три компанійських полки
перетворили на десять регулярних кінних карабінерських полків російської
армії. Також на українське населення поширювалась система рекрутських наборів до російської армії. Політика уніфікації та денаціоналізації завершилась "Грамотою про вільність дворянства",
яка зрівнювала українську козацьку старшину з російським дворянством.
Таким чином, український народ на тривалий час втратив свою еліту, яка
розченилась в загальноімперській і відстоювала виключно свої інтереси,
які не могли суперечити інтересам імперії.
3. Ліквідація Запорізької Січі
Причини знищення Січі. Економічний
комплекс причин полягав у неможливості існування фермерського
господарства в рамках феодально-кріпосницької системи Російської
імперії. Більше того, важливу роль відігравала і політична складова:
існування республіканського демократичного устрою Запорізької Січі не
могло співіснувати з монархічною системою управління в імперії. Соціальний блок
причин полягав у тому, що в більшості випадків Січ була колискою
національно-визвольних рухів. Крім того, після ліквідації
турецько-татарської загрози Січ втратила своє воєнно-стратегічне значення, натомість імперія прагнула поглинути козацькі землі.
Питання остаточного знищення Січі для імперського уряду було лише справою часу. По завершенні російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текелія несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. 4 червня російські
війська непомітно зняли вартових і оточили січову фортецю. Зваживши на
нерівність сил, на той час на Січі було до 3 тисяч козаків, які не
могли протисятояти царській армії, запорожці вирішили скласти зброю. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. За наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, арителерію, скарб, клейноди і прапори. Всі будівлі на Січі були знищені та розграбовані. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися
російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським
вельможам. Найгірша участь дісталась кошовому отаману Петру Калнишевському, якого було засуджено до ув'язнення в Соловецькому монастирі, де провів 25 років.
Мал. 2. Остання рада на Січі. В.Ковальов. Олія. ХІХ ст.
Доля козаків після ліквідації Січі. Значна
частина козаків-запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі
подалася до турецьких володінь. Вони просили турецького султана
прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі.
Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ. Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиси. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ. Така ситуація стурбувала російський уряд. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам - запорожцям створити Військо вірних козаків, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо.
Мал. 3. Доля козаків після ліквідації Запорізької Січі
4. Гайдамацький та опришківський рухи
Посилення соціально-релігійного гніту на
Правобережжі зі сторони Варшави було зумовлене послабленням
національного руху, так сейм 1717 р. ухвалив закрити всі православні
церкви. Засилля польської шляхти викликало стихійний опір, борцями проти
польських порядків називали гайдамаками. Вони виступали проти зубожіння
одних та необмеженого збагачення іншиз, принизливої панщини та
обтяжливих повинностей. Перший великий гайдамацький виступ 1734 р. на чолі з козаком Верланом
охопив територію Брацлавщини та частини Волині. Але це повстання
зазнала поразки, через неорганізованість та переважаючі сили каральних
загонів. Проте вже в 1750 р. вибухуло нове повстання на чолі з Сухим, Письменним та Ляхом, географія повстання була набагато більша, включаючи і Поділля, але незважаючи на це виступ зазнав поразки.
Коліївщина. Причинами третього наймасовішого виступу гайдамаків стало засилля польської шляхти, яка виступила проти короля і в 1768 р. утворила Барську конфедерацію,
суть якої полягала у протидії будь-яким поступкам некатоликам. Зібравши
10-тисячне військо конфедерати розпочали свій похід на Правобережжя,
займаючись грабунками та переслідуваннями українського населення. Очолив
повстання Максим Залізняк, який в травні 1768 р. почав звільняти від поляків Жаботин, Черкаси, Корсунь. В червні гайдамаки підішли до Умані - однієї з найпотужніших фортець на Правобережжі. Перехід Івана Гонти,
який охороняв фортецю на сторону повсталих забезпечив успішний штурм
Умані. Це викликало неабияке занепокоєння Варшави і вона звернулась по
допомогу до Росії, російські каральні війська 27 червня оточили
гайдамацьке військо та розбили його, Івана Гонту закатували, а
Залізняка відправили в Сибір. Такі дії Росії пояснюються страхом перед
поширенням гайдамаччини на Лівобережжя, саме тому вони і придушили
Коліївщину.
Мал. 4. Олег Шупляк "Коліївщина", 2011 р.
Опришки. Опришками
називали селян, які бралися за зброю, щоб позбутися панського гніту,
вони застосовували тактику партизанської війни в Галичині, Буковині та
Закарпатті. Перші свідчення про опришків датуються XVI ст. На початку 30-х рр. XVIII ст.
рух опришків у Прикарпатті набув значного поширення, що змусило
місцевих польських шляхтичів звернутись по допомогу до київського
воєводи. Найбільшого апогею опришківський рух досягнув за Олекси Довбуша, його походи тривали протягом 1738-1745 рр. Партизанська
тактика забезпечила успішні дії Довбуша, але протистояти численним
каральним загонам та поліції, селяни не могли. Саме тому, головну
загрозу поляки вбачали саме в постатті Довбуша, який володів хорошими
організаторськими здібностями, тому хто вб'є чи спіймає лідера опришків
було обіцяно звільнення від усіх повинностей. Смерть Олекси Довбуша
значно послабила опришків, але вони продовжували діяти.
5. Поділи Речі Посполитої та діяльність автономістів.
Національно-визвольні рухи значно
послабили Річ Посполитої, загострювалось протистояння короля з шляхтою,
що було наслідком недосконалості державного устрою Речі Посполитої.
Перманенті війни, які вела Варшава значно виснажили її казну.
Ослабленням Речі Посполитої вирішили скористатись її сусіди, Росія, Австрія та Пруссія,
які претендували на землі, які знаходились у складі Речі Посполитої. Не
могли минути поділи Польщі і українські території, які були в складі
Речі Посполитої.
Мал. 5. Поділи Речі Посполитої
Діяльність автономістів.
Частина козацької старшини не бажала миритися з ліквідацією козацького
устрою і боролося за відновлення давніх українських прав. Групою
автономістів, очоленою у 1787 р. Василем Капністом,
було розроблено проект відновлення козацького війська. Проте російський
уряд, розуміючи, що це перший крок до відновлення української
автономії, відмовили у його втіленні. В цей час Російська імперія вела
війну проти Туреччини, також були напружені відносини з Пруссією. Це спонукало автономістів діяти. У квітні 1791 р. до Берліна з
Лівобережжя відправилася місія В. Капніста. Автономісти прагнули
залучитися підтримкою Пруссії, якщо піднімуть повстання проти
російського гніту. Проте Пруссія воліла розділити Річ Посполиту
дипломатичних шляхом, не втягуючись у виснажливу війну з Російською
імперією.
6. Особливості розвитку культури.
Освіта і книгодрукування.
На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України
був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип
початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалася школа коштом
парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866
українських народних шкіл. Подібні школи існували й на Слобідській
Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати
найнезаможніші прошарки населення. Середню освіту давали засновані в першій половині XVIII ст. Чернігівський, Харківський, Переяславський колегіуми. Це
були всестанові навчальні заклади, створені за зразком
Києво-Могилянської академії. Наприкінці XVIII ст.Чернігівський і
Переяславський колегіуми були перетворені на духовні навчальні заклади —
семінарії, а Харківський — на казенне училище. На
Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне панування також
уповільнювало розвиток середньої освіти. На Правобережжі функціонували
гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велося польською
або німецькою мовами.
Величезне значенняв розвитку освіти мала Києво-Могилянська академія.
Однак у 60-х рр. XVIII ст. період розквіту академії змінюється
занепадом. Поступово погіршується матеріальне становище академії.
Падінню престижу академії сприяло й те, що українська шляхта, прагнучи
урівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання
до російської столиці. В академії здійснювалися русифікаторські заходи —
від студентів і викладачів під загрозою звільнення вимагали дотримання
«російського правопису і московської вимови». У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.
У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукування.
Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні
Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського
монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської
літератури. Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях.
Найбільшою з них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала книжки різними
мовами.
Література. Українська
література другої половини XVIII ст. розвивалася на традиціях
попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть домінуючим тут
лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники М. Ханенка (1691—1760 рр.) і Я. Маркевича (1696—1770 рр.). Обидва
автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в
Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного
державного, політичного й економічного життя, детально змальовували
побут української шляхти. Важливе місце в літературі другої половини XVIII ст. посідали поетичні твори. До жанру історичних віршів належить написаний С. Довговичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією».
Автор твору обстоював ідею автономії України і протестував проти
централізаторської політики російського царизму в Гетьманщині. Представником сатирично-гумористичної поезії був І. Некрашевич. Колоритні
побутові сцени з народного життя змальовані ним у творах «Ярмарок» та
«Сповідь». Він також є автором кількох віршованих листів, духовного
вірша «Суперечка між душею і тілом».
Мал. 6.
Григорій Сковорода
|
Розвиток філософських ідей. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник М. Козачинський
(1699—1755 рр.) Він знайомив слухачів з ідеями про невід'ємні природні
права людини, які з'явилисяв тогочасній Західній Європі. Найвизначнішим серед учнів М. Козачинського був Г. Сковорода (1722—1794 рр.) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант. У філософських роздумах велику увагу Г.Сковорода приділяв тому, як людина може стати щасливою. На його думку, для
цього потрібно пізнати самого себе й займатися в житті тим, що людині
природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди
була українська дійсність другої половини XVIII ст. Імовірно, саме тому
філософ стверджував, що найвищим досягненням людини є воля,
і треба за будь-яку ціну забезпечувати особисту незалежність. Це
переконання зустріло різке засудження тих, хто гнобив українських селян.
Вихід з існуючого становища філософ убачав не в активній боротьбі, а в
униканні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення до
непотрібного збагачення і пригноблення інших. Велику роль в усуненні
існуючого зла, на думку Г. Сковороди, могла відіграти освіта.
Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок, — стверджував він, — а книжки від розуму».
Продовжували розвиватися медичні знання. У другій половині XVIII ст. чимало лікарів-українців отримали вчений ступінь докторів медицини. М. Амбодин-Максимович став автором книги «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений». М. Тереховський довів, що мікроорганізми несамозароджуються в організмі, а заносяться ззовні. Чимало уваги українські лікарі приділяли боротьбі з епідемічними захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував віспощеплення, шукав засоби боротьби з холерою. Видатний епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем на Півдні, запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула тут у 1784 р. Вони отримали схвалення багатьох закордонних академій наук.
Музичне мистецтво. другої половини XVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів українськоїхорової музики: М. Березовського (1745—1777), Д. Бортнянського (1751—1825) та А. Веделя (1767—1808). Варто зазначити, що перший спеціалізований заклад музичного профілю був організований в Глухові в 1729 р., а за гетьмана Кирила Розумовського Глухів став музичною столицею України.
Архітектура. На Правобережжі та західноукраїнських землях бароко розвивалось на основі європейської традиції. Яскравим прикладом є Домініканський костел (1745-1749 рр.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.), Успенський собор Почаївської лаври. Найвидатнішим архітектором того часу був Іван Григорович-Барський,
саме він спорудив надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську
церкву й церкву Миколи Набережного. Важлива роль належить і Степану
Ковніру, саме на його честь названо корпус на території Києво-Печерської
лаври. Активно розвивається в зазначений час і скульптура, найвідомішим
скульптуром тих часів був Сисой Шалматов - автор численних іконостасів, скульптур. Важлива роль належить Йогану Пінзелю, автору скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові а ратуші в Бучачі.
Мал. 7. Собор святого Юра у Львові
|
Мал. 8. Домініканський костел. Львів
|
Основні дати:
1764 р. - остаточна ліквідація гетьманства.
1764-1786 рр. - діяльність Другої Малоросійської колегії.
1765 р. - лквідація козацького устрою на Слобожанщині.
1768 р. - козацько-селянське повстання на Правобережній Україні під проводмо Івана Гонти та Максима Залізняка відоме як Коліївщина.
1768-1774 рр. - російсько-турецька війна.
1772 р. - Перший поділ Речі Посполитої, приєднання до Австрійської імперії Галичини.
1774 р. - підписання між Туреччиною та Російською імперією Кючук-Кайнарджийського мирного договору. Проголошення незалежності Кримського ханства.
1775 р. - приєднання до Австрійської імперії Буковини.
1775 р. - знищення царським урядом Нової Січі та ув`язнення останнього запорожського кошового П. Калнишевського.
1775 р. - остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі.
1779 р. - спорудження у Самарі (нині Новомосковську) дерев`яного Троїцького собору заввишки 65 метрів за проектом Я. Погребняка.
1782-1786 рр. - скасування царським урядом усіх адміністративних і судових установ Гетьманщини. Ліквідація української автономії.
1783 р. - царський указ про закріпачення селян Лівобережної та Слобідської України.
1783 р. - царський указ про ліквідацію Кримського ханства та приєднання Криму до складу Російської імперії.
1785 р. - видання Катериною ІІ "Жалуваної грамоти дворянству" й урівняння козацької старшини в правах із російським дворянством.
1787 р. - відкриття першої спеціальної медичної школи в Єлисаветграді.
1787-1791 рр. - російсько-турецька війна.
1791, р. квітень - місія В. Капніста до Берліна, яка мала заручитися підтримкою Прусії у випадку повстання на Лівобережжі проти російського ярма.
1792 р. - переселення задунайських козаків на Таманський півострів, початок формування Кубанського козацького війська.
Немає коментарів:
Дописати коментар